Свобода, яку ми втрачаємо

В Україні ухвалено багато документів, які поліпшують рівень захисту прав людини і розвивають відповідні положення Конституції. Це і закони про доступ до публічної інформації, про безоплатну правову допомогу, про адвокатуру та адвокатську діяльність, про громадські об’єднання, про національний превентивний механізм (дає право громадськості контролювати місця несвободи), а також Кримінальний процесуальний кодекс, який дозволив у цілому привести українську систему кримінального правосуддя у відповідність до європейських стандартів.

Перемога Революції гідності відкрила великі можливості для ще більшого утвердження конституційних прав громадян у їхніх відносинах з державою. Ця позиція підтверджується і після аналізу Національної стратегії у сфері прав людини та Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки, затверджених президентом, а також згодом деталізованих урядом планів дій з виконання цих стратегічних документів.

Втім, якщо проаналізувати вал змін до законодавства протягом трьох останніх років, то стане зрозуміло, що влада перетворила зазначені стратегії на “фільчину грамоту” і не надто зважає на вимоги Конституції (особливо на її другий розділ про права і свободи людини).

Хронологія нехтування владою конституційними правами і свободами громадян має такий вигляд.

12 серпня 2014 року — ухвалено три закони “Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану та в районі проведення антитерористичної операції”, “Про внесення змін до Закону України “Про боротьбу з тероризмом” щодо превентивного затримання в районі проведення антитерористичної операції осіб, причетних до терористичної діяльності, на строк понад 72 години, “Про внесення доповнень до Закону України “Про міліцію” щодо умов застосування сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї в районі проведення антитерористичної операції”. Вони передбачають, що прокурор під час розслідування злочинів у районі проведення АТО самостійно, без рішення суду, вирішує питання про обшук житла або іншого володіння особи, проведення негласних слідчих дій, а також про взяття особи під варту на строк аж до 30 діб.

Зазначені положення прямо суперечать Конституції України. Так, у статтях 30 і 31 Основного Закону вказано, що проведення обшуку помешкання, порушення таємниці листування та телефонних розмов здійснюється виключно за вмотивованим рішенням суду. А згідно зі статтею 29 Конституції, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду. При цьому питання про затримання особи або про її звільнення має бути вирішене судом протягом 72 годин. “Правило 72 годин” діє навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Крім усього іншого, такі повноваження правоохоронців слід кваліфікувати як привласнення прокуратурою функцій суду, що прямо заборонено статтею 124 Конституції України.

Практична потреба у такому режимі обмеження прав людини дуже сумнівна. Адже навіть якщо суди в зоні АТО не функціонують належним чином, то у правоохоронців завжди є можливість за 72 години (тобто за три доби) вивезти затриману особу до суду, що розташований у сусідній області, районі і тим самим забезпечити дотримання конституційних гарантій.

14 серпня 2014 року — відновлено військові прокуратури. Виправданням для цього стала війна на Сході країни і, відповідно, необхідність забезпечити ефективний контроль над військовослужбовцями і членами військових формувань, кількість яких істотно зросла. Але згодом військова прокуратура стала головним підрозділом, який здійснює досудове розслідування. Переважна більшість проваджень, що їх нині здійснюють військові прокурори, взагалі не має жодного стосунку до діяльності Збройних сил чи Національної гвардії. І підозрюваними, обвинуваченими у цих справах є цивільні особи.

Будь-яке розслідування злочину, в тому числі вчиненого військовослужбовцем, повинно бути об’єктивним, тобто позбавленим суб’єктивізму. А головний ризик у питанні військової прокуратури в тому, що для військових завжди має вирішальне значення позиція його начальника, а не положення закону. А якщо зважити на те, що з 22 вересня 2014 року запроваджено незаконну практику погодження президентом кандидатур на посади військових прокурорів (указ №738/2014), то стає очевидною ще й можливість політичного впливу на такі розслідування. Цим рішенням очільник держави посягнув на гарантовану Конституцією і законом незалежність органів правосуддя, складником яких є прокуратура.

Від такого впливу до критикованого за часів президентства Віктора Януковича “політично мотивованого кримінального переслідування” — один крок.  Позиція Ради Європи однозначна — у питанні призначення на посаду, просування по службі і звільнення військові прокурори не повинні відрізнятися від інших прокурорів. Тому, наприклад, у Німеччині є підрозділ військової прокуратури, де працюють виключно цивільні прокурори. І це не заважає їм успішно розслідувати всі злочини, вчинені німецькими військовими на території Афганістану, Іраку та в інших “гарячих” точках по всьому світі. 7 жовтня 2014 року — запроваджено процедуру заочного досудового розслідування і судового розгляду, що передбачає можливість засудження особи, яка відсутня в країні, за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Цей закон фактично позбавляє обвинувачених осіб права на доступ до правосуддя і на справедливий суд. До цього моменту Україна сама не допускала в своїй правовій системі такого провадження і не визнавала на своїй території заочних вироків, постановлених в інших країнах.  Зважаючи на такі обмеження прав людини, в європейських державах допускається заочне засудження лише у справах про нетяжкі злочини. А в англо-американській правовій системі взагалі не передбачено заочного засудження, оскільки в США і Великій Британії в кримінальному процесі важливу роль відіграє суд присяжних, який на підставі доказів і свідчень як сторони обвинувачення, так і захисту виносить свій вердикт. Суд присяжних не може відбуватися без присутності обвинуваченого. Тому в цій системі запровадили прийнятний варіант заочної конфіскації майна, отриманого незаконним шляхом, в осіб, які переховуються від органів досудового розслідування.

Також український закон про заочне засудження передбачає безальтернативне тримання під вартою осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів проти держави. Всупереч європейським стандартам до таких осіб заборонено застосовувати інші запобіжні заходи (заставу, домашній арешт, електронний моніторинг тощо). Тобто достатньо прокуратурі заявити, що вона підозрює певну особу у вчиненні злочину проти держави — і цього факту досить, щоб підозрюваного помістили в СІЗО щонайменше на два місяці. В такому випадку нівелюється роль суду — єдине, що залишається йому в цьому процесі, це “освячувати” всі бажання сторони обвинувачення.

2 липня 2015 року — ухвалено закон про Національну поліцію. Цей закон став першим вагомим законодавчим кроком у реформуванні МВС. Однак він містить чимало положень, які істотно обмежують права людини. І на ці невідповідності вже звернули увагу у своїх висновках експерти і Ради Європи, і ОБСЄ.

Однією з найбільших загроз у новому законі є необмежений доступ поліцейських до інформації про громадян. Тепер поліція самостійно вестиме 18 баз даних і матиме доступ до баз даних інших органів влади. Їх створено ще два десятки.

Фактично, будь-який поліцейський при виконанні своїх повноважень матиме право оперативного, безперешкодного доступу до всієї інформації про особу. Це порушує і європейські стандарти, і конституційні рамки захисту особистого і сімейного життя (стаття 32 Конституції), тому що можливість такого доступу повинна бути тільки у випадках досудового розслідування. Тут криється великий ризик для зловживань, бо таким чином можна за п’ять секунд назбирати інформацію “на замовлення” на будь-якого політичного опонента, бізнес-конкурента, незручного журналіста чи громадського активіста. Крім того, в законі передбачено абсолютно “совкову” базу даних — осіб, щодо яких здійснюється “профілактична робота”.

Стаття 26 закону про поліцію передбачає, що під час адміністративного затримання поліцейські можуть брати відбитки пальців та інші біометричні дані осіб. При цьому ніде не встановлено строку зберігання зазначених даних. Це неприпустимо в демократичному суспільстві і суперечить статті 8 Європейської конвенції з прав людини.

Закон також легітимізує практику поліції, коли вона може будь-якого перехожого зупиняти і вимагати документи. Це можна робити, коли є підстави вважати, що “особа має намір вчинити правопорушення”. Цим положенням накладається на будь-яку особу неконституційний обов’язок увесь час мати із собою документи. А якщо людина не має документів, поліцейський має право її затримати і доправити для ідентифікації в підрозділ поліції.

Є також ризики порушення права власності. Стаття 37 закону передбачає такий захід як “обмеження фактичного володіння річчю”. Поліцейські отримали право вилучати річ або транспортний засіб, які “можуть бути використані для посягання на своє життя і здоров’я або на життя чи здоров’я іншої людини, або пошкодження чужої речі”. При цьому чинний Кримінальний процесуальний кодекс передбачає, що обмеження і вилучення певних речей можливе, тільки якщо йдеться про злочин. Кодекс про адміністративні правопорушення також надає можливість вилучати речі і документи у випадку вчинення правопорушення.

Багато зауважень є і щодо принципів застосування поліцією вогнепальної зброї. Основним правилом її використання є загроза життю або нанесення серйозної травми поліцейському або іншій особі. Але формулювання, які містяться в законі, не завжди відповідають цьому правилу. Європейський суд з прав людини чітко визначив, що небезпечна для життя сила не може бути застосована до особи, яка намагається втекти від затримання або під час затримання, якщо тільки вона не підозрюється в намірі безпосередньо вчинити акт насильства. Становить проблему і положення, що дозволяє використовувати вогнепальну зброю без попередження для “подання сигналу тривоги або виклику допоміжних сил”,оскільки будь-які постріли в повітря можуть заподіяти комусь поранення або смерть.

16 березня 2017 року — “удосконалено” процедуру заочного засудження. Переважна більшість положень відповідного закону жодним чином не стосується заочного кримінального провадження, на вдосконалення якого цей закон був спрямований. Натомість ми отримали загрозу порушення низки вагомих прав людини.

По-перше, час на ознайомлення з матеріалами провадження вилучено з загального строку досудового розслідування. Це порушує право на захист і розумні строки провадження. Згідно з ухваленими змінами, органи розслідування не обмежуються в строках і порядку надання захисту матеріалів провадження, що створює для них можливості для істотних зловживань — штучно розтягувати час для надання стороні захисту зазначених матеріалів на місяці або й роки. Увесь цей невизначений час особа перебуватиме в статусі підозрюваного, до неї можуть застосовуватися заходи забезпечення провадження (арешт майна, відсторонення від посади, обмеження спеціального права), а також запобіжні заходи, не пов’язані з триманням під вартою (домашній арешт, носіння електронного браслета, заборона виїзду за межі місця проживання, вилучення закордонного паспорта тощо).

По-друге, нові правила обрахунку строків розслідування при об’єднанні і виділенні проваджень порушують принцип розумних строків кримінального провадження. Ці правила дозволяють прокурору безліч разів об’єднувати або роз’єднувати провадження лише з однією метою — тримати особу в статусі підозрюваного протягом місяців і років, а також застосовувати до такої особи зазначені вище заходи забезпечення провадження і запобіжні заходи.

По-третє, укладення угод про визнання винуватості в усіх категоріях справ про особливо тяжкі злочини, у тому числі в тих, де є потерпілі, порушує право на захист і права потерпілих. Подібна практика відсутня в країнах Європи. Органи розслідування отримають можливість з метою підвищення показників розкриття злочинів вимагати в підозрюваних зізнання, залякуючи їх у разі відмови довічним ув’язненням. Щоб якнайшвидше скерувати провадження з угодою до суду, органи розслідування можуть тиснути і на потерпілих, домагаючись від них дозволу на укладання такої угоди з підозрюваним, нехтуючи таким чином правами потерпілих на відшкодування збитків. А можливість укладення угод у всіх без винятку провадженнях про особливо тяжкі злочини дозволить підозрюваним у вчиненні терористичних актів отримати можливість пом’якшити свою відповідальність.

По-четверте, відсутність у перехідних положеннях закону правил застосування його новел до кримінальних проваджень, що нині тривають, порушує принцип юридичної визначеності як складника верховенства права. Залишилися невирішеними питання про можливість застосування правил про ознайомлення з матеріалами провадження, розрахунку строку розслідування та укладання угод про визнання винуватості до кримінальних проваджень, які розпочалися до ухвалення закону і триватимуть після набрання ним чинності. У стані такої юридичної невизначеності перебуватимуть сотні тисяч підозрюваних, обвинувачених і потерпілих.

23 березня 2017 року — встановлено обов’язок громадських антикорупційних активістів декларувати свої статки нарівні з державними службовцями і політиками. Ухвалення цього закону стало помстою політиків за діяльність громадських організацій, а його положення містять суттєві порушення конституційних гарантій. Так, на звичайних громадян покладаються додаткові обов’язки (зокрема щодо декларування майнового стану і доходів) та обмеження і заборони за ознакою роду занять (зокрема громадська антикорупційна діяльність). Таким чином активних громадян прирівняли до посадових осіб органів державної  влади та органів місцевого самоврядування, а їхнє право вільно виражати свої погляди істотно обмежили. Кожен, хто взяв участь у заході із протидії корупції (конференції, семінарі, демонстрації) і не подав електронної декларації, буде притягнутий до адміністративної або кримінальної відповідальності.

Януковичу і Ко такі можливості й не снилися!

Цілі всіх цих “новацій” проголошуються різні — від боротьби з корупцією до боротьби з тероризмом і захисту інтересів військових. Але результат отримуємо завжди однаковий — обмеження прав громадян, гарантованих Конституцією.

Крім того, не забуваймо й про десятки (!) інших небезпечних для прав людини ініціатив влади, які були заблоковані зусиллями експертних і правозахисних організацій. І більшість із цих ідей уже була оформлена у вигляді законопроектів.  Ось деякі такі “ініціативи”:

— заборонити застосування застави до підозрюваних у вчиненні корупційних та інших злочинів;

— скасувати презумпцію невинуватості в справах про адміністративні правопорушення;

— встановити презумпцію правоти поліцейських;

— запровадити кримінальну відповідальність за організацію проплачених мітингів і демонстрацій; — продовжити строки досудового розслідування з 12 до 18 місяців;

— продовжити строки тримання під вартою підозрюваних осіб з 12 до 18 місяців;

— відновити діяльність військових судів тощо.

Ніхто не може гарантувати, що спроби

проштовхнути ці положення не повторяться. Тому боротьба за наші права і свободи триває.

 …

Україна вже третій рік веде виснажливу війну з Росією. Війну за нашу незалежність, територіальну цілісність і свободу. Але влада за цей час домоглася того, що обсяг наших свобод катастрофічно зменшився.

Джерело