Відкритий код
23.03.2017
Формуючи бази даних, поліція має право збирати, крім іншого, біометричні дані українців — відбитки пальців та зразки ДНК. На переконання уповноваженого Верховної Ради з прав людини, такі дії правоохоронців обмежують права громадян і суперечать позиції Європейського суду з прав людини. Хоча представники поліції, напевне, наполягатимуть, що, з точки зору Конституції, проблем немає.
Аргумент двох сторін
Повноваження правоохоронців щодо зберігання інформації про громадян прописані в законі «Про Національну поліцію». Так, у п.7 ч.1 ст.26 цього документа встановлено, що поліція наповнює та підтримує в актуальному стані бази (банки) даних «осіб, затриманих за підозрою у вчиненні правопорушень (адміністративне затримання, затримання згідно з дорученнями органів правопорядку, затримання осіб органами досудового розслідування, адміністративний арешт, домашній арешт)». А відповідно до ч.2 ст.26 для формування відповідних баз поліція збирає і накопичує й біометричні дані — дактилокартки і зразки ДНК.
На думку уповноваженого ВР з прав людини Валерії Лутковської, зберігання зразків ДНК суперечить Основному Закону, тому вона звернулася з відповідним поданням до Конституційного Суду.
В ньому, зокрема, вказується, що такі дії суперечать ст.32 Конституції, відповідно до якої «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».
Разом з тим на це ж положення Основного Закону можуть звернути увагу й ті, хто відстоюватиме повноваження правоохоронців. Мовляв, це робиться у випадку, «визначеному законом». А також в «інтересах прав людини», адже люди зацікавлені в ефективному притягненні злочинців до відповідальності.
Європейський підхід
Те, що «конституційних» аргументів може бути недостатньо, напевно, розуміють і в офісі омбудсмена. Тому звертають увагу на правила зберігання таких матеріалів у Європі, саме на цьому будуючи свою позицію.
Зокрема, ключове місце в позиції уповноваженого займають рекомендації Комітету міністрів Ради Європи №R(87)15, прийняті ще у 1987 р. Відповідно до них «необхідно вживати заходів, щоб персональні дані, які зберігаються для цілей діяльності поліції, видалялися, якщо більше немає необхідності в їх зберіганні». Також у рекомендаціях зазначено: для того щоб визначити, чи потрібні ще ці матеріалі, слід ураховувати результати розслідування справи, вступ у силу судового рішення (у тому числі виправдувального вироку), відбування призначеного покарання тощо.
Питання щодо зберігання зразків ДНК порушувалось у рекомендаціях КМРЄ №R(92)1, підготовлених у 1992 р. Тоді вказувалось, що «зразки або інші тканини людини, взяті у фізичних осіб для аналізу ДНК, не повинні зберігатися після винесення остаточного рішення у справі, в рамках якої вони були використані, крім випадків, коли це необхідно для цілей, безпосередньо пов’язаних з цілями їх збору». Водночас цей документ передбачає і винятки. Так, результати аналізу ДНК можуть зберігатися, якщо людина, якій вони належать, була визнана судом винною у скоєнні тяжких злочинів проти життя, недоторканності та безпеки інших осіб. Щоправда, навіть у таких випадках національне законодавство має чітко визначити строки зберігання такої інформації.
На складності цього питання наголошувалось і в пояснювальній доповіді, присвяченій цим рекомендаціям. Тоді акцентували на тому, що, оскільки найважливішою метою взяття зразків та проведення аналізу ДНК є встановлення правопорушників та реабілітація підозрюваних, ці дані повинні видалятись, як тільки з особи будуть зняті підозри.
Була сформована й певна практика Європейського суду з прав людини. Зокрема, у справі «S. and Marper v. The United Kingdom» було вказано, що «зберігання зразків та профілів ДНК свідчить про втручання держави в реалізацію прав заявників на повагу до їхнього приватного життя». Пояснювалось це тим, що, зважаючи на швидкі темпи розвитку генетики, не можна виключати, що в майбутньому держава зможе втручатися в приватне життя завдяки наявним відомостям. Та й загалом, наголосили в ЄСПЛ, не можна пояснювати збереження такої інформації виключно тим, що зараз жодних порушень прав людини не відбувається.
Усунення помилок
Аналізуючи конституційне подання, можна дійти висновку, що невдоволення омбудсмена викликає не сам факт збору ДНК-даних, а те, що ця діяльність не обмежується. Закон дозволяє взяти такі матеріали в осіб, затриманих за підозрою у вчиненні правопорушення, але жодного слова не говорить про те, за яких умов ці матеріали мають бути знищені. Як наслідок, складається ситуація, коли, один раз отримавши інформацію, правоохоронці її не знищать. У цьому полягає суттєва відмінність між українською практикою та європейськими стандартами.
«Викликає занепокоєння відсутність диференційного підходу до визначення кола осіб, щодо яких уможливлюється збір інформації. Так, наприклад, в особи, яка піддана адміністративному арешту чи адміністративному затриманню, і в особи, до якої застосовано запобіжний захід під час досудового розслідування злочину у вигляді домашнього арешту, можуть бути відібрані для зберігання зразки ДНК», — йдеться у поданні омбудсмена.
Як наголосила В.Лутковська, законодавець жодним чином не диференціював випадків збирання зразків ДНК залежно від тяжкості та характеру правопорушення. До того ж, підкреслюється в поданні, «положення, які передбачають механізм захисту від свавільного обмеження права особи, є невід’ємною частиною відповідного законодавчого регулювання».
Зважаючи на те, що навряд чи КС винесе рішення у цій справі найближчим часом, народні депутати мають можливість розглянути це питання самостійно. Для цього достатньо вивчити європейські вимоги та встановити обмеження на законодавчому рівні. В іншому разі може виникнути ситуація, коли КС повністю заборонить ведення баз даних ДНК.
ОПИТУВАННЯ «ЗіБ»
Чи суперечать Конституції повноваження поліції щодо збору біометричних даних?
Олег ТАТАРОВ,
адвокат, доктор юридичних наук, професор:
— Питання щодо оцінки повноважень поліції стосовно накопичування та зберігання біометричних даних у вигляді зразків ДНК є надзвичайно складним та актуальним. Воно не може бути вирішене виключно в правовому полі й потребує врахування думки спеціалістів у сфері біотехнологій, розвиток яких зумовлює необхідність використання результатів досліджень у реалізації завдань щодо протидії злочинності та забезпечення публічної безпеки і порядку, що безпосередньо покладено на поліцію.
Особливої актуальності це набуває при поширенні транснаціональної злочинності, створенні міжнародної системи попередження та протидії тероризму. За таких умов говорити про порушення права на особисте життя слід, виходячи з пропорційності порушених прав та відверненої шкоди у вигляді можливої загибелі десятків чи сотень осіб.
Відповідно до п.8 рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи R92(1) про використання аналізу дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК) в рамках провадження за кримінальними
справами, коли йдеться про державну безпеку, національне законодавство може дозволяти зберігання зразків, результатів аналізу ДНК особи, навіть якщо їй не було висунуто звинувачення у скоєнні злочину або якщо стосовно неї не було винесено обвинувального вироку суду. У таких випадках зазначена діяльність має бути чітко регламентована в законодавстві шляхом диференційованого підходу щодо:
• випадків необхідності збору зразків ДНК залежно від ступеня тяжкості та характеру правопорушення;
• виду біологічних слідів (кров, слина, потожирові виділення, сперма, кістковий мозок, епітелій тощо);
• обставин, за яких можуть відбиратись в особи зразки ДНК примусово, без рішення суду, порядку такого відібрання (відповідними фахівцями та у визначених законом закладах);
• періоду їх зберігання, порядку знищення та доступу до такої інформації самої особи або її родичів;
• визначення переліку окремих службових осіб, яким надано доступ до такої інформації в окреслених законом випадках;
• передбачення суворої відповідальності за використання цієї інформації з іншою метою.
Виключно за умов чіткої регламентації процедури накопичення та зберігання зразків ДНК втручання в приватне життя особи може визнаватися законним.
Тобто практики та науковці повинні підготувати нормативно-правові акти, які чітко регламентували б обсяг і порядок відібрання та зберігання зразків ДНК, а також вимоги щодо гарантування збереження такої інформації про особу та її конфіденційності. Тільки після їх прийняття можливим є накопичення та зберігання біометричних даних у вигляді зразків ДНК особи.
Таміла АЛЕКСИК,
адвокат АО Spenser&Kauffmann:
— Частиною 2 ст.26 закону «Про Національну поліцію» під час поповнення баз (банків) даних правоохоронцям надано право збирання та накопичення біометричних даних у вигляді зразків ДНК у затриманих або в осіб, до яких застосовано адміністративний або домашній арешт. Такі дії відповідно до ст.32 Конституції та стст.2, 32 закону «Про захист персональних даних» є обробкою персональних даних і мають учинятися лише за згодою особи або у випадках, визначених законом.
На перший погляд, вказані норми надають широкі повноваження щодо отримання зразків ДНК, проте не конкретизують чіткої мети збору інформації, умов, порядку та строків її зберігання, гарантій від її нецільового використання.
А відсутність чіткого законодавчого визначення є порушенням ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що підтверджується практикою Європейського суду з прав людини (рішення у справах «S. and Marper v. The United Kingdom» від 4.12.2008, «Авілкіна та інші проти Росії» від 6.06.2013). «Визначено законом» повинно мати підстави в національному законодавстві, а сам закон має бути доступним та передбачуваним, тобто сформульованим достатньо точно.
Тож відсутність конкретизації норми щодо збору ДНК ЄСПЛ може розцінити як порушення
конвенції.
Тетяна ТРИКОЗА,
адвокат АФ «Династія»:
— Коли мова йде про аналіз ДНК, необхідно зважати, що до таких баз уносяться дані також осіб, щодо яких поліцейські здійснюють профілактичну роботу. Поняття «профілактична робота» визначене в Положенні про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України. Зокрема, це комплекс заходів, спрямованих на виявлення причин та умов, які призводять до скоєння правопорушень, їх усунення в межах своєї компетенції, проведення профілактично-роз’яснювальної роботи серед громадян.
Тому за відсутності законодавчо встановленого порядку та визначення конкретних і вичерпних обставин для збирання біометричних даних поліція фактично не має обмежень під час реалізації своїх прав у цій сфері. Це, без сумніву, призведе до порушення прав людини і службових зловживань.
Свавілля правоохоронних органів у країні вже неодноразово мало місце саме через недосконалість законодавства. Тому в цьому випадку норми ст.26 закону «Про Національну поліцію» суперечать положенням Конституції і не спроможні ефективно працювати в сучасній редакції. Тому вважаю подання омбудсмена слушним і своєчасним.
Олексій Писарев
