Верховний Суд зіграв на руку незаконним затриманням?

16.01.2019

З поширеною в Україні практикою незаконних затримань з боку правоохоронців боротися може стати ще важче.

Адже у грудні минулого року Велика Палата Верховного Суду винесла безпрецедентне рішення, яким змішала грішне з праведним і підвищила для громадян ризики стати жертвами неналежного поводження з боку правоохоронців.

Тож, передісторія. Суть справи, в якій було винесено рішення, полягала в тому, що до Великої Палати звернувся заявник з метою оскаржити рішення адміністративних судів.

Останні відмовили позивачу в розгляді його скарги на дії працівників Державної прикордонної служби України, які проводили його затримання та обшук. В адмінсудах заявнику також роз’яснили, що він має право на звернення до загального суду за правилами кримінально-процесуального законодавства України.

На диво, Велика Палата підтримала заявника та скасувала рішення адміністративних судів про відмову у розгляді його скарги. Тож справу було направлено на новий судовий розгляд до адміністративного суду першої інстанції.

Для обґрунтування свого рішення Велика Палата посилається на норми чинного Кримінального процесуального кодексу.

На думку суддів Верховного суду, чинним КПК “передбачено можливість оскарження лише рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора в межах досудового розслідування у кримінальному провадженні (за виключенням пункту 1 частини першої статті 303 цього Кодексу). Тобто нормами КПК не передбачено порядку оскарження дій уповноважених службових осіб під час проведення ними затримання або обшуку на підставі статей 208-213 цього Кодексу за відсутності кримінального провадження”.

А далі Велика Палата приходить до наступного висновку: “Оскільки законодавством не визначено іншого порядку судового захисту прав та законних інтересів особи у цих публічних правовідносинах, то за загальним принципом, визначеним у статтях 4 та 17 КАС, такі справи належить розглядати в порядку адміністративного судочинства”.

Що тут не так?

Ця справа привернула мою увагу через наступні моменти:

1. Невірне трактування терміну “кримінальне провадження”.

Велика Палата фактично ототожнює терміни “кримінальне провадження” та “кримінальна справа”. Але це різні речі.

Чомусь вважається, що “кримінальне провадження” з’являється після внесення відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Насправді, з цього моменту розпочинається досудове розслідування, яке є складовою кримінального провадження.

Крім того, кримінальне провадження включає в себе судове провадження, а також процесуальні дії у зв’язку із вчиненням злочину (п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК).

Так, затримання та обшук особи є процесуальними діями, що здійснюються у зв’язку з підозрою особи у вчиненні кримінального правопорушення. А відтак ці дії охоплюються терміном “кримінальне провадження” і мають бути предметом оскарження у кримінально-процесуальному порядку.

Невірне розуміння терміну “кримінальне провадження” правоохоронцями та прокурорами призводить до існування ще однієї проблеми: посилаючись на законодавство, вони не визнають фактично затриману особу як затриманого з усіма передбаченими для нього процесуальними гарантіями до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДРу.

Проте на практиці у переважній більшості випадків момент фактичного затримання особи настає раніше, ніж момент внесення даних про кримінальне правопорушення до ЄРДРу. Часовий проміжок між ними може тривати майже добу.

Так, кримінально-процесуальне законодавство дає правоохоронцям 24 години на внесення таких відомостей. Відповідно, весь цей час фактично затримана особа перебуває у відділку поліції у невизначеному статусі, не маючи жодних процесуальних гарантій. А це створює для неї значні ризики стати жертвою неналежного поводження з боку правоохоронців.

2. Чинне кримінально-процесуальне законодавство дійсно не містить прямої норми, яка б дозволяла людині оскаржити до суду своє затримання.

Лише в окремих випадках (наприклад, коли затриману особу доставлено до суду для обрання запобіжного заходу) вона фактично може поскаржитися слідчому судді про незаконність свого затримання. Однак в ситуаціях, якщо до особи запобіжний захід не обирається, оскаржити своє затримання дуже складно.

Водночас, Велика Палата мала керуватися Конституцією України, що містить пряму норму, згідно з якою кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ч. 4 ст. 29 Конституції України).

Належним судом у даному випадку мав би бути місцевий загальний суд, до територіальної юрисдикції якого відноситься розгляд скарги заявника.

Безпосередній розгляд скарги мав би здійснювати відповідний слідчий суддя, оскільки здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні (п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК) – сфера його повноважень.

На підтвердження цього пункту зазначу, що у своєму ж рішенні Велика Палата акцентувала увагу на тому, що згідно з пунктом 2 частини 3-ої статті 17 Кодексу Адміністративного Судочинства України, юрисдикція адмінсудів поширюється на публічно-правові справи, крім тих, зокрема, які належить розглядати в порядку кримінального судочинства.

Однак замість того, щоб зобов’язати відповідний місцевий загальний суд розглянути скаргу, спираючись на пряму норму Конституції, Велика Палата покладає цю функцію на адміністративний суд, який взагалі не має повноважень на такий розгляд.

Подібним рішенням Велика Палата змішує юрисдикції адміністративного та кримінального судочинства.

Можливі наслідки.

Найгірше, що може відбутися – масова відмова в оскарженні таких дій з боку слідчих суддів, які на підставі рішення Великої Палати Верховного Суду почнуть спрямовувати заявників до адміністративних судів, що не дозволить притягнути винних осіб до належної відповідальності.

Схожу позицію можуть зайняти і працівники правоохоронних органів та прокуратури у разі звернення до них потерпілих від можливих порушень з боку правоохоронців на етапі затримання.

Тобто замість проведення повноцінного розслідування за фактом можливого вчинення злочину у вигляді незаконного затримання (ч. 1 статті 371 Кримінального кодексу України) або перевищення влади чи службових повноважень працівником правоохоронного органу (стаття 365 ККУ), вони також будуть спрямовувати заявників до адмінсудів.

Все це може призвести до погіршення ситуації з і без того надзвичайно поширеною практикою незаконних затримань у діяльності правоохоронних органів. Адже особи, що вчиняють такі дії, фактично будуть уникати будь-якої відповідальності внаслідок юридичної та фізичної неспроможності адміністративних судів розглядати такі справи.

Юрій Бєлоусов, спеціально для УП

Джерело