«Тримання під вартою» та «домашній арешт» в Україні: експертний аналіз
19.11.2020
Кримінальний процесуальний кодекс України (далі — КПК України) вніс суттєві зміни до системи заходів процесуального примусу. Не оминули вони й таку важливу складову, як запобіжні заходи. Зокрема, у КПК України виключено такі запобіжні заходи, як підписка про невиїзд, порука громадської організації або трудового колективу, нагляд командування військової частини. Проте з’явилися нові запобіжні заходи: особисте зобов’язання, домашній арешт.
В умовах зменшення ризиків розповсюдження COVID-19 на особливу увагу заслуговує саме запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.
Виходячи з норм КПК України та переліку запобіжних заходів, домашній арешт застосовується в тих випадках, коли застава є занадто м’яким запобіжним заходом, а тримання під вартою — занадто суворим. Частиною 2 статті 181 КПК України встановлено, що домашній арешт може бути застосований до особи, яка підозрюється (обвинувачується) у вчиненні злочину, відповідальність за який передбачено у виді позбавлення волі. Стаття 299 КПК України містить певне застереження щодо недопустимості застосування запобіжного заходу у виді домашнього арешту під час досудового розслідування кримінальних проступків.
Частиною 3 статті 181 КПК України передбачено, що про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту постановляється ухвала, яка виконується органом внутрішніх справ за місцем проживання підозрюваного або обвинуваченого. У такому документі має бути зазначено (частини 3, 4 статті 196 КПК) точну адресу житла, яке підозрюваному, обвинуваченому забороняється залишати, та дату закінчення дії такого запобіжного заходу.
КПК України чітко встановлює строк можливого застосування домашнього арешту — 2 місяці (частина 6 статті 181 КПК України). У разі необхідності строк тримання особи під домашнім арештом може бути продовжений за клопотанням прокурора в межах строку досудового розслідування в порядку, передбаченому статтею 199 КПК України. Водночас сукупний строк тримання особи під домашнім арештом під час досудового розслідування не може перевищувати шести місяців, що стимулює правоохоронні органи завершити досудове розслідування в стислі строки. Після закінчення цього строку ухвала про застосування запобіжного заходу у виді домашнього арешту припиняє свою дію й запобіжний захід вважається скасованим (частина 6 статті 181 КПК України).
Законодавцем передбачено можливість оскарження ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у виді домашнього арешту або відмову в його застосуванні, а також про продовження строку домашнього арешту або відмову в його продовженні в апеляційному порядку (пункти 4, 5 ч.1 статті 309 КПК України). Відповідно до частини 2 статті 395 КПК України апеляційна скарга на ухвалу слідчого судді подається протягом п’яти днів з дня її оголошення та повинна відповідати вимогам, передбаченим статтею 396 КПК України.
У свою чергу застосування тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно тоді, коли прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.
Запобіжний захід у виді тримання під вартою не може бути застосований, окрім як у виключних випадках, вичерпний перелік яких визначений у частині 2 статті 183 КПК України.
Ключовим у питанні можливості застосування цих запобіжних заходів є те, що домашній арешт застосовується до особи, яка підозрюється або обвинувачується у скоєнні злочину, за вчинення якого законом передбачено покарання у виді позбавлення волі. Цікавим є той факт, що ця норма не передбачає будь-яких обмежень, а тому до категорії осіб, до яких може бути застосований запобіжний захід у виді домашнього арешту серед інших є підозрювані (обвинувачені), які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини.
Розглядаючи питання про обрання запобіжних заходів, слідчий суддя, суд зобов’язаний серед іншого керуватись статтею 178 КПК України, яка містить обставини, що враховуються при їх обранні.
До прикладу, звичайно є необґрунтованим застосування запобіжного заходу у виді домашнього арешту до підозрюваного, який вчинив кримінальне правопорушення щодо особи, з якою спільно проживає, або до обвинуваченого, який не має постійного місця проживання. Однак, застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою до особи, яка має постійне місце проживання, гарну репутацію та характеристику, міцні соціальні зв’язки та вчинила неумисний тяжкий злочин є нелогічним та невиправданим.
Водночас, аналізуючи стан застосування органами досудового розслідування запобіжних заходів у період із 2018 по 2020 рік на основі статистичних даних органів прокуратури (Звіт про роботу прокурора форми №П), встановлено такі дані:
За 12 місяців 2018 року з 37 193 поданих до суду клопотань про застосування запобіжних заходів за цей період часу, 21 501 становлять клопотання про тримання підозрюваних (обвинувачених) під вартою, а про застосування домашнього арешту лише 9285 клопотань. З вищевказаної кількості, місцевими та апеляційними судами в результаті розгляду апеляційних скарг на ухвали про відмову в застосуванні цих запобіжних заходів, задоволено 18016 клопотань про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою та 13 022 про застосування домашнього арешту (з них 3712 випадків у зв’язку з відмовою судами в застосуванні тримання під вартою з одночасним обранням домашнього арешту). Клопотання щодо інших запобіжних заходів подавались органами досудового розслідування лише в 6407 випадках.
Окрім того, тенденція щодо застосування вказаних запобіжних заходів прослідковується у 2019 році. З 34 780 поданих до суду клопотань про застосування запобіжних заходів за цей період часу, 20 645 становлять клопотання про тримання підозрюваних (обвинувачених) під вартою, а про застосування домашнього арешту лише 8686 клопотань. З вищевказаної кількості, місцевими та апеляційними судами в результаті розгляду апеляційних скарг на ухвали про відмову в застосуванні цих запобіжних заходів, задоволено 15 998 клопотань про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою та 12 492 клопотання про застосування домашнього арешту (з них 3788 випадків у зв’язку з відмовою судами в застосуванні тримання під вартою з одночасним обранням домашнього арешту). Клопотання щодо інших запобіжних заходів подавались органами досудового розслідування до суду лише в 5449 випадках.
Зазначена тенденція щодо застосування вказаних запобіжних заходів прослідковується і в першому півріччі 2020 року. З 17 073 поданих до суду клопотань про застосування запобіжних заходів за цей період часу, 10 080 становлять клопотання про тримання підозрюваних (обвинувачених) під вартою, а про застосування домашнього арешту лише 4341 клопотань. З вищевказаної кількості, місцевими та апеляційними судами в результаті розгляду апеляційних скарг на ухвали про відмову в застосуванні цих запобіжних заходів, задоволено 7553 клопотань про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою та 6009 клопотань про застосування домашнього арешту (з них 2085 випадків у зв’язку з відмовою судами в застосуванні тримання під вартою з одночасним обранням домашнього арешту). Клопотання щодо інших запобіжних заходів подавались органами досудового розслідування до суду лише у 2652 випадках.
ДІАГРАМИ №3—№4: Показники діяльності, що вказані у Діаграмі 3, свідчать, що впродовж 2018-го року — шести місяців 2020 року простежується стійка тенденція обрання органами досудового розслідування та прокуратури щодо обрання до підозрюваних (обвинувачених) запобіжних заходів у виді тримання під вартою ніж інших запобіжних заходів
Так, з описаних статистичних даних вбачається, що кількість поданих слідчими в межах держави клопотань про тримання під вартою від загальної їх кількості у 2018 році становить 58 %, у 2019 та за 6 місяців 2020 — 59 %.
У свою чергу, кількість поданих клопотань про застосування запобіжного заходу у виді домашнього арешту від загальної кількості клопотань про обрання запобіжних заходів становить 25 % у всіх роках, які розглядаються у дослідженні.
Кількість поданих клопотань про застосування інших запобіжних заходів у 2018 році становить 17 %, а у 2019 та за шість місяців 2020 року лише по 15 %.
Окрім того, з проаналізованих статистичних звітів встановлено, що впродовж 2018—2020 років 94 % клопотань про обрання запобіжних заходів у кримінальних провадженнях подано слідчими Національної поліції України.
Саме тому в процесі цього дослідження проведено анонімне анкетування слідчих Національної поліції України всіх рівнів із метою встановлення їхнього бачення щодо ключових питань застосування запобіжних заходів у вигляді домашнього арешту та тримання під вартою. Основною метою проведення анкетування було встановлення можливих причин того, чому з моменту вступу в дію КПК України, слідчі звертаються з клопотанням про обрання до підозрюваних запобіжного заходу у виді тримання під вартою частіше, ніж із клопотаннями про домашній арешт.
Впродовж серпня–вересня 2020 року загалом було опитано 919 слідчих Національної поліції України з усіх регіонів України. Практично всі респонденти — співробітники поліції і зверталися до суду з клопотаннями про застосування цих запобіжних заходів, тому володіють практичними питаннями щодо їх застосування.
Так, на запитання в анкеті, чи зверталися вони з відповідними клопотаннями, було отримано відповідь, що 80,5 % подавали до суду погоджене з прокурором клопотання у вигляді домашнього арешту та 80,3 % — тримання під вартою.
На запитання, які обставини/ризики є визначальними для слідчих під час звернення з клопотанням про обрання до підозрюваної особи запобіжного заходу у виді тримання під вартою (окрім ризиків/обставин визначених у КПК України), від слідчих отримані відповід, які вказані у ДІАГРАМІ № 6:
Діаграми 5 – 6
Приблизно такі самі обставини було вказано у відповідях на запитання про обставини застосування домашнього арешту. Зазначену тенденцію можна пояснити тим, що ці запобіжні заходи згідно з КПК України передбачають обмеження особистої свободи громадян та є найтяжчими, а також застосовуються за вчинення кримінальних правопорушень, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі (за виключенням підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 183 КПК України).
Окрім того, у питаннях щодо того, який запобіжний захід є більш зручним для слідчого, думки респондентів розділилися практично порівну (48 % — домашній арешт; 52 % — тримання під вартою).
Висловлюючи підтримку ідеї використання домашнього арешту, здебільшого опитуванні вважають, що для підозрюваного це наявна можливість самостійно прибувати до слідчого, чим забезпечується значна економія процесуального часу, зникає необхідність організації конвоювання зі слідчих ізоляторів, а віддаленість ізоляторів тимчасового тримання та слідчих ізоляторів не заважає.
Водночас, в якості переваги тримання під вартою перед домашнім арештом, слідчі в більше, ніж у 40 % випадках вказують неможливість ухилитися від досудового розслідування та впливати на свідків.
Опитування показало, що 74 % слідчих враховують при зверненні з клопотанням про тримання під вартою, відсутність технічної можливості в Національної поліції України здійснювати належний контроль за поведінкою підозрюваного.
До того ж, 71,4 % опитаних працівників поліції вказали, що у разі наявності технічної можливості здійснювати належний контроль за поведінкою підозрюваних, вони надавали перевагу зверненню до суду саме з клопотанням про застосування домашнього арешту.
Що має враховувати ефективна система контролю за перебуванням підозрюваних під домашнім арештом — на це запитання практично 90 % опитаних дали відповідь, що необхідно запровадити саме ефективну технічну сторону цього питання, яка б повністю могла забезпечити виконання процесуальних обов’язків та унеможливила порушення цього запобіжного заходу.
Цікавими були побажання респондентів стосовно можливості безперервного геолокаційного відстеження особи, можливості відеоспостереження за особою, модернізації наявних засобів контролю.
Також була висловлена думка про те, що система контролю за перебуванням підозрюваних (обвинувачених) під домашнім арештом мусить враховувати наявність частих помилкових сигналів, які обумовлені незадовільною роботою каналів зв’язку (технічних несправностей, поганих метеорологічних умов, наприклад, електромагнітних бурь), а також людським фактором (дефіцит операторів охорони). Також на думку поліцейських, невирішеним питанням залишається закупівля необхідної кількості електронних засобів контролю.
Опитування виявило непоодинокі побажання слідчих поліції стосовно внесення змін до КПК України та застосування електронних засобів контролю до кожного підозрюваного (обвинуваченого), якому обрано домашній арешт, не лише на підставі відповідної ухвали слідчого судді, суду (стаття 195 КПК України), але й безальтернативно у всіх випадках застосування цього запобіжного заходу. Таку думку висловили близько 32 % опитаних.
Підсумовуючи результати проведеного опитування, можна сказати, що загалом слідчими Національної поліції України висловлена думка про те, що кількість запобіжних заходів у виді тримання під вартою, які застосовуються до підозрюваних, можна суттєво зменшити та застосовувати запобіжний захід у виді домашнього арешту до тих осіб, які мають постійне місце проживання.
Однак, така альтернатива можлива лише у разі забезпечення ефективної технічної бази для здійснення контролю за поведінкою підозрюваних.
Сергій Іллюк, адвокат, експерт ГО “Експертний центр з прав людини”
