Про українське “реформування органів прокуратури”

25.11.2016

1

Слово «реформа» стало однією з найуживаніших лексем, котрими владні й провладні інформресурси обдувають мізки громадян. За розумною задумкою, це мало б змусити українців «ще трохи потерпіти», бо ж зміни на краще якщо ще не почалися, то ніби як ось-ось почнуться – потерпіть і ще, ми вже реформуємо. І що більша різниця в рівні життя громадян і тих, хто, власне, «реформує», то інтенсивніші інформаційні хвилі про «реформи»: ЖКГ, МВС, суддівської системи… Результат цих реформ з точки зору оптимізації функцій  задекларованих об’єктів реформування є приблизно таким, як і в гучної «адміністративної реформи» В.Януковича.  Принаймні, поки що. А «реформа» з вуст української влади перетворюється не лише на порожнє й ледь не лайливе слово, але вже набуває сталого негативного значення. Громадяни воліють «змін», а не «реформ».

Не ставлячи під сумнів доцільність чисельних серіалів-зауважень Венеційської комісії щодо проблематики реформування прокуратури, зафіксованих у висновках щодо проекту законів про прокуратуру від 2009, 2013 та щодо змін у Конституцію в частині прокуратури (2015), переконаний, що, у разі їхньої імплементації, але за умови збереження в Україні теперішньої якості влади, це мало б приблизно такий самий ефект, якби сомалійців змусили прийняти найдемократичніші в світі закони, пов’язані з правом громадян на гідність у відповідності до Декларації ООН про права людини. Тобто, наявність правильних законів не завжди має значення або є достатньою.

Чи можна реформувати українську прокуратуру? Можна. Зрештою, адміністративну реформу Янукович-Азаров також провели. Усі відчули покращення? А автори – відчули. Бо знали, що й для чого проводять. Просто, їхні інтереси не збігалися з інтересами переважної більшості українських громадян. Чи збігаються інтереси нинішньої влади з інтересами громадян? Якщо «так», то, в разі певних (якісних) змін у системі прокуратури України, є шанс, що робота ГПУ оптимізується в конституційних інтересах українського народу. А якщо «ні», то сформована ще в 90-і незмінна олігархічна влада в країні, звичайно ж, ще більше убезпечить себе від можливих несподіванок з боку вічно незадоволених громадян. У автора немає жодних ілюзій щодо, загалом, відомих цілей фінансових і майнових колонізаторів, що контролюють усі гілки влади в Україні, та методів досягнення цих цілей. Тож будь-яка «реформа», котра проводиться антагоністичною до народу владою, неминуче призведе до змін, котрі можуть лише негативно вплинути на спроможність громадян реалізувати свої законні права й на безпеку держави включно з майбутнім цілої нації.

Приміром, офшорна влада не може стояти на сторожі інтересів громадян, бо ці інтереси за визначенням діаметрально протилежні. Прокуратура, яка формується цією владою, може реформуватися будь-як: управління мінятись на департаменти, слідство – на нагляд за слідством, низька зарплата плюс хабарі – на високу зарплату плюс хабарі тощо.

Поки що в ГПУ була лише одна формальна суттєва реформа – у березні 2012 року було ліквідовано Військову прокуратуру (ВП). Реформа відбулась на прохання керівництва РФ з уваги на те, що, в разі невдачі політичного аншлюсу Росією України, планів щодо військового ніхто не скасовував. Генпрокурор Понтій Пшонка, взагалі, не розумів, навіщо йому ВП, а відомий усім, крім СБУ, агент російського ГРУ (і за сумісництвом – міністр оборони України) Д.Саламатін з ентузіазмом підтримав ідею росіян. Слава Богу, ГПУ знову реформували – у серпні 2014 повернули військову прокуратуру. Тепер ми бачимо наших військових прокурорів щоразу, коли розслідуються якісь військові злочини. Хоч вони й з не зовсім зрозумілих причин наполегливо маскуються в залах засідань у польових одностроях (чи логічно було б над їхніми головами в залі суду напнути ще й маскувальну сітку?). Форма одягу для прокурорів, насправді має більше значення, ніж здається, тому це питання теж потребує якогось реформування. До слова, у ФРН військові прокурори ходять у суди в цивільному.

Компаративістика – вивчення методом порівняння. Як на автора, найбільше наше ГПУ подібно до КДБ СРСР. Свого часу партія влади після перетворення офіційно правопорушної радянської спецслужби на аморфну, безвольну, немотивовану й напхану ледачим, боягузливим чи ласим до отримання неправомірної вигоди, СБУ потребувала на орган надійного захисту від тих самих громадян. «Щитом і мечем» злодіїв у законі стали органи прокуратури. Процес такого реформування прокуратури завершився десь наприкінці 90-х, коли вчорашні більшовики здебільшого поділили й приватизували головні виробничі та інші прибуткові потужності й потребували природного й мотивованого захисту від тих, кого обкрадали. СБУ – об’єктивно – така задача була не до снаги. Вирішили караючим і пильнуючим органом зробити прокуратуру. Прокурор-комуніст М.Потебенько завершив цей процес тим, що в 1998 році зробив прокурорів – фактично – військослужбовцями, одягнувши їх в уніформу, як дві краплі води подібну до парадних одностроїв офіцерів КДБ. З погонами, званнями, доплатами й пільгами десь як у КДБ, але вже не з синіми просвітами-лампасами, а блакитними, як у льотчиків і ВДВ (!). І з емблемою зі щитом та двома, замість одного в КДБ, мечами. Мабуть, один меч традиційно означав – «для влади», а другий – уже й «для себе».

Але й це ще не все. Потебенько після консультацій з колегами з російського військового блоку ОДКБ, у 1998-му затвердив в Україні для прокурорів уніформу не лише схожу на КДБ, але й, по суті, тотожну уніформі прокурорів Росії, Казахстану й Білорусі. Сьогодні, якби Поклонська вийшла з півострова на материк, не виключено, прикордонники могли б не відрізнити б її від українського борця з порушниками закону.

Прокурори, як колись офіцери КДБ, стали слугами партії влади й гарантами її безпеки. Як і колись КДБшникам, їм стали надаватися квартири (з правом приватизації) за лічені дні-тижні після призначення на посаду. До речі, «квартирне питання» (за Воландом) таки розбестило ГПУ – кожен прокурор, що поважав себе, отримував по дві-три і більше квартир за час перебування на службі. (Достоту, як і генерали в КДБ-СБУ.) Механізм – з варіаціями – наступний: прокурор отримав гарну квартиру в Києві, де працює. Далі їде на підвищення в обласний центр – там теж отримує помешкання, а в столичній уже прописано купу родичів. Потім прописує родичів у облцентрі й повертається в Київ, де знову стає на квартирний облік (не жити ж йому в квартирі, де вже тісно) й «першочергово» отримує нове помешкання. Молодий заступник генпрокурора Касько з його нещасними двома квартирами – лише слабий відгомін цієї системи, що мимоволі виплив до відома громадськості.

І все ж, теоретично, шанс є. Як видається, є три шляхи реформування прокуратури, які могли б, якщо й одразу не змінити ситуацію, то, принаймні, започаткувати зміни і вказати на наступні доцільні кроки:

  1. Революційний. Повністю передати структуру під управління іноземним громадянам десь із Норвегії, Ісландії чи Канади (напр., прокурор зі США Марта Беш, що вела справу Лазаренка, могла б швидко увійти в курс справ). Деталі з мовою, громадянством тощо можна уточняти.
  2. Гібридний. (Для початку) створити в ГПУ окремий підрозділ з нових людей з відповідною освітою, що не мають корумпованих родичів, родичів у бізнесі з прибутками невідомого походження чи якоїсь іншої протизаконної історії. Виділити їм життєво важливу ділянку роботи. Нормативно унезалежнити працівників від керівництва ГПУ, президента й уряду. Їхня діяльність мала б бути під контролем і під захистом якоїсь авторитетної  міжнародної організації, що має можливість поважного тиску на Банкову. Згодом, на прикладі цього окремого департаменту, поступово такою мала б стати вся прокуратура.  НАБУ, Антикорупційну прокуратуру, як і ГПУ в теперішньому стані, як перспективні не розглядаю з поважних причин.
  3. Еволюційний. І експериментальний. Спершу звільнити з ГПУ всіх, хто отримував більше однієї дармової квартири (виправдання – не приймаються, бо все вийде «чесно» й завершиться тим же) протягом служби й чиї фінансові майнові статки й статки родичів не відповідають легальним прибуткам (або навіть якщо члени сім’ї прокурора займаються бізнесом). Прізвища тих, хто залишився, опублікувати для можливих «зауважень» з боку громадськості. Потім, після цих фільтрів, надати ГПУ нову нормативну базу, де – вже не лише на словах – будь-який прокурор був би незалежною процесуальною персоною доводив би все до кінця сам, без дозволу чи погоджень з керівництвом. Десь як державний експерт з питань таємниць, або й більше. Передбачити щонайсуворіше покарання з позбавленням житла (яке повинно мати статус службового аж до самої пенсії, а в разі звільнення достроково – повертатися до держвласності) за не те що хабар, а за будь-яку спробу незаконних дій, нереагування на злочин, тиску на підлеглих тощо. Забезпечити відео- й аудіодокументування кожного службового руху прокурора. А в разі незгоди з керівництвом – примусово виносити конфлікт на суд спеціальної інспекції. За висновками інспекції – позбавляти посади начальника, якщо неправомірно тиснув, помилявся чи зволікав. Керівництво повинно лише забезпечувати умови для роботи прокурорів і допомагати їм як головним процесуальним гравцям та контролювати дотримання підлеглими законів та відомчої нормативно-правової бази. Цей спосіб є найдешевшим, він не вимагає нічого особливого, крім корекції нормативної бази для «органів». Різко зменшиться кількість прокурорів-начальників, а в хабарників зникне мотивація ставати керівниками. На тисячу прокурорів досить десятка принципових правоохоронців, щоб підірвати всю ту гнилу систему зсередини раз і назавжди. Хоча при цьому, звичайно, можуть виникати аналогії із життям-буттям прокурорів на о. Сицилії у фільмі «Спрут». Але то вже буде інша історія – зміни стануть неминучими і незворотними.

Ось тоді на юрфаках провідних вишів на спеціалізацію «прокуратура» будуть брати не дітей чиновників-хабарників, а «нормальних» студентів, яким поки що ця спеціальність негласно заборонена ще в університетах. Радше, навіть навпаки: тоді діти хабарників і корумпованих політиків самі не йтимуть «на прокуратуру». І це буде ознака реформи прокуратури на рівні вищих навчальних закладів.

На посаду ж нового, справжнього керівника ГПУ сміливо зможе претендувати якийсь молодий прокурор, що знайде Закон України Про оборону й не лише дочитає його до останньої, 20-ї статті, а й зробить відповідні формалізовані висновки, уже передбачені чинним законодавством. Бо до притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб, злочинні дії яких призвели до тяжких наслідків включно з втратою суверенітету й територіальної цілісності держави, вбивства тисяч громадян України, реформування ГПУ неможливо. І поки що ГПУ, оскільки свідомо покриває тяжкі злочини проти особи і проти держави з боку вищих посадових осіб, сама є частиною відомого організованого злочинного угруповання.

А поки що реформа «органів прокуратури» є і буде облудою для населення з можливими періодичними структурними й кадровими змінами в системі на користь самої влади, котра має не лише протилежні, але й взаємовиключні інтереси з українським суспільством.

Василь ЛАПТІЙЧУК

Джерело