Про дотримання прав громадян правоохоронними органами 2017 року

18.09.2018

Дотримання конституційних прав і свобод громадян окремими правоохоронними органами (1-а частина)

Найвищою гарантією прав та свобод людини і громадянина є стабільний конс­титуційний лад в державі, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Саме тому, питання дотримання основоположних прав та свобод людини і громадянина тісно пов’язані із функціонуванням ефективної правоохоронної та справедливої судової систем, в т. ч. і в площині кримінального процесу.

Суб’єктом, на якого покладаються обов’язки щодо гарантуван­ня забезпечення прав та свобод людини і громадянина є держава, головну роль якої прямо визначено в Конституції України. В свою чергу, ця функція держави реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади, в тому числі і через систему правоохоронних органів та суду. До того ж, згідно з положенням ст. 21 Основного Закону, усі права і свободи вільних та рівних за своєю гідністю суб’єктів є невідчужуваними та непорушними, вони за жодних умов не можуть скасовуватися (ч. 2 ст. 22), а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається також і звуження їх змісту та обсягу (ч. 3 ст. 22).

Проте, на практиці застосування цих принципів і норм у контексті здійснення оперативно-розшукових заходів та проведення досудового розслідування досить часто пов’язане з труднощами, що виникають на ґрунті суперечностей між спрямованістю правоохоронної діяльності на боротьбу із злочинністю та потребою «вторгнення» суб’єктів виконання цих заходів (правоохоронних органів і слідчих суддів) у сферу дотримання прав і свобод громадян, які опинилися із різних причин в сфері кримінального провадження.

Тобто, виходячи з умов покращення ефективності протидії злочинності у процесі захисту прав і законних інтересів особи, держави та суспільства від злочинних посягань, доводиться визнати можливість застосування до деяких учасників кримінального провадження низки правових обмежень. Але, знову ж таки, введення таких обмежень допускається лише за умови дотримання правоохоронцями ряду законних вимог і умов, узгоджених із суспільно значущими цілями, заради захисту й досяжності яких, власне, і визнається виправданість обмеження деяких прав і свобод людини. Як справедливо наголошено у ст. 18 Європейської конвенції з прав людини: «обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо згаданих прав і свобод, можуть застосовуватися лише з тією метою, з якою вони передбачені». Тому і невипадково наше національне кримінально-процесуальне законодавство передбачає права громадян на справедливий суд, особисту недоторканність, презумпцію невинуватості, таємницю листування та інших комунікаційних зв’язків та інші, які перераховані у ст. 7 КПК України, що і є загальними засадами кримінального провадження.

Не дивлячись на практичну необхідність під час боротьби із злочинністю втручатись в сферу здійснення громадян своїх прав і свобод, проведений мною аналіз стану їх дотримання протягом 2017 року під час боротьби із злочинністю дає можливість зробити висновок, що нинішні наші правоохоронці під час реалізації своїх повноважень протягом останніх кількох років все частіше порушують основні завдання кримінального провадження: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Ще більш неприйнятним є те, що такі порушення прав і свобод громадян вчиняються свідомо як заради власного піару та «показової» статистики про досягнуті неіснуючі «успіхи» у боротьбі із злочинністю і корупцією, так і на «замовлення», або в результаті край низького професійного рівня слідчих і прокурорів, в зв’язку з чим, ця проблема заслуговує на широке обговорення в суспільстві, чого, на жаль, не роблять ні Президент нашої держави, ні Верховна Рада, ні Кабінет Міністрів України. Але, головним є те, що і Генпрокурор зі своїми підпорядкованими прокурорами, які продовжують на підставі норм КПК України і Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» здійснювати нагляд за додержанням законів під час оперативно-розшукової діяльності та на досудовому розслідуванні, цих законних вимог не виконують, стан дотримання в ході кримінального провадження прав і свобод громадян не узагальнюють і не аналізують, причин цих порушень закону не встановлюють, перед суспільством не звітують і адекватних заходів реагування на такі факти беззаконня не вживають.

Одночасно з цим викликають щире здивування, а з іншого боку – і не розуміння поведінка та позиція різноманітних громадських як вітчизняних, так і міжнародних правозахисних організацій, в т. ч. і тих, які з’явилися в Україні після Революції гідності, які протягом 2014-2018 років вперто не звертають увагу на цю гостру проблему. До речі, у мене склалося враження що вони це роблять навмисно.

Тому, саме з метою звернути увагу суспільства, влади та ще не байдужих законодавців та політиків на цю сферу діяльності правоохоронців та суду мною і був проведений такий аналіз. Хоча і цього разу не виключаю, що на нього, як це було в 2017 році, ніхто не зверне уваги, в крайньому випадку – зараз. Але, маю надію, що ці дослідження будуть корисними для майбутньої влади, яка змушена буде фактично рятувати нашу країну від правового хаосу, який царить на теперішній час.

Для того, щоб чітко усвідомлювати роботу кожного окремого правоохоронного органу в частині дотримання конституційних прав та свобод громадян, слід розглядати їх діяльність не тільки узагальнено, а і окремо один від одного.

Так, аналізуючи з цього приводу роботу слідчих органів прокуратури, включаючи і військову прокуратуру, необхідно зазначити, що в 2017 році в провадженні слідчих прокуратури знаходилось 46 059 кримінальних проваджень, що дійсно значно більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 43 370, у 2015 році – 42 482, у 2014 році – 23 083, у 2013 році – 30 228), але, це може пояснюватись не тільки зростанням злочинності, а і порушенням органами прокуратури правил про підслідність, ніж особливо «грішать» військові прокурори. Тим більше, що закінчено слідчими прокуратури розслідуванням лише 17 509 проваджень (з повторно закінченими), що становить всього 38%, із яких 11 731 провадження закриті за відсутності події, складу злочину чи достатніх доказів вчинення злочину, що становить 67% від загального числа закінчених проваджень! Для порівняння, кількість закритих в 2017 році проваджень значно більша ніж, наприклад, в 2014 році – 9 677. Сам факт такої великої кількості закритих проваджень може свідчити і про порушення прав і свобод громадян, тим більше, що в минулому році із загальної кількості закінчених проваджень до суду направлено 75 клопотань про звільнення підозрюваних від кримінальної відповідальності, що також суттєво більше ніж у минулі роки (у 2016 році –55, у 2015 році – 44, у 2014 році – 70). Хоча, ради об’єктивності, не можна виключати і того, що на цей негативний показник вплинула і недосконала норма КПК 2012 року, яка зобов’язує слідчих і прокурорів реєструвати всі без виключення заяви і повідомлення про злочини!

Разом з тим, викладені вище статдані дають підстави допустити, що відносно більше 11 тисяч осіб в 2017 році проводились необгрунтовані слідчі (розшукові дії) та негласні слідчі (розшукові) дії: обшуки, ймовірно у них вилучалось майно, накладались на нього арешти, висувались підозри, може частину таких осіб навіть і затримували, в тому числі і безпідставно, або застосовувались заходи процесуального примусу.

Про суттєве погіршення протягом останніх років, в т. ч. і в 2017 році стану дотримання конституційних прав і свобод громадян в діяльності слідчих прокуратури свідчить і той факт, що кількість виправданих судами осіб у розслідуваних ними кримінальних провадженнях в 2017 році значно збільшилась, порівняно із попередніми роками і становила 51 (у 2016 році – 42, у 2015 році – 29, у 2014 році – 29, а у 2013 – взагалі 2), а із останнім дореволюційним роком – майже у 25 разів!!! При цьому, слід звернути увагу і на той факт, що кількість виправданих осіб (тобто незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності) в результаті такої діяльності слідчих прокуратури протягом останніх 4-х років постійно зростає. Ще більш загрозливою є та обставина, що із числа виправданих осіб в 2017 році – 14 трималися під вартою, в той час як у 2014 та 2016 роках їх було всього 2, а у 2015 році взагалі тільки 1 особа, тобто кількість осіб, які утримувалися незаконно під вартою, збільшилась в 2017 році більше ніж у 7 разів!!! Це означає, що права цих виправданих осіб були необґрунтовано обмежені на стадії досудового розслідування, при чому – найбільш жорсткою та винятковою мірою запобіжного заходу – триманням під вартою, при обранні і призначенні якої повинні були враховуватись наявність обґрунтованої підозри та передбачених законом ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені ч. 1 ст.177 КПК України (переховуватись від слідства, знищити докази, перешкоджати кримінальному провадженню і вчинити інше кримінальне правопорушення). На превеликий жаль, цього дотримано не було ні слідчими, ні прокурорами, ні тим більш – слідчими суддями.

В розрізі цієї проблеми звертає також на себе увагу і залишок незакінчених слідчими прокуратури кримінальних проваджень на кінець звітного 2017 року, який становив 9 229 проваджень, що майже вдвічі чи навіть і в 4 рази більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 5 409, у 2015 році – 5 082, у 2014 році – 4 478, у 2013 році – 2 035), з яких лише у 397 провадженнях (або у 4,3%!) особам повідомлено про підозру! Таким чином, із цих порівняльних статданих можна зробити висновок про те, що більшість зареєстрованих, але не закінчених, проваджень не мають ніякої судової перспективи (в т. ч. і через малозначність) і в майбутньому будуть закриті, особливо, якщо врахувати нові вимоги КПК про те, що в разі неповідомлення протягом 18 місяців особі про підозру у вчиненні навіть тяжкого або особливо тяжкого злочину такі провадження підлягають закриттю. До речі, про це може свідчить і той факт, що за незакінченими слідчими прокуратури кримінальними провадженнями під вартою трималися лише 69 осіб, що менше ніж у попередні роки (у 2016 році – 79, у 2015 році – 109, у 2014 році – 88), з яких зі строком понад 60 днів тільки 32 особи.

Окрім того, у 2017 році слідчими прокуратури було затримано 1 068 осіб у порядку, передбаченому ст.ст. 207, 208 КПК України, тобто без ухвали суду, що значно більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 1 015 осіб, в 2015 році – 1 010 осіб, а в порівнянні з 2013-2014 роками взагалі більше ніж вдвічі, відповідно, 454 і 484 осіб)! З цього числа затриманих вподальшому було звільнено з-під варти 573 особи (або 53,6%), що становить більше половини затриманих , що також значно більше ніж у минулі роки (у 2016 році – 451, у 2015 році – 466, а по зрівнянню із 2013-2014 роках – взагалі вдвічі, відповідно, 238 і 237). Переважна більшість таких осіб була звільнена через відмову суду в обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою – 284 особи, що також значно більше ніж у попередні роки: у 2016 році – 180, у 2015 році – 213 , у 2014 році – 118, а по зрівнянню із у 2013 роком навіть і втричі – 104. Частину – 110 осіб було звільнено безпосередньо прокурором (слідчим) без застосування запобіжного заходу, що також значно більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 90, у 2015 році – 56, у 2014 році – 29, у 2013 році – 48) , а 2 особи – за не підтвердженням підозри у вчиненні правопорушення, хоча таких випадків, наприклад, в 2013-2014 роках, взагалі не було. Ці показники красномовно свідчать про суттєве збільшення випадків порушення слідчими прокуратури і їх процесуальними керівниками конституційних прав громадян на свободу і особисту недоторканність, про порушення вимог ст. ст. 178,178 та 208 КПК України. Не виключаю, що мали місце і випадки, коли винуватість підозрюваного не була доведена в необхідному обсязі або висунуті підозри не були повністю обґрунтовані. Таким чином, як мінімум 394 особи (284+110+2) незаконно затримувались слідчими прокуратури і прокурорами та піддавались процесуальному примусу без належних на те підстав.

Тому, саме про такі «результати» діяльності його відомства в першу чергу потрібно звітувати нині діючому Генеральному прокурору, про кількість громадян, яким «зламали» долі незаконними затриманнями, взяттям під варту, врученням підозр слідчими і прокурорами очолюваного ним відомства, а не розповсюджувати так звану «соціальну рекламу» на телеканалах, які належать олігархам, з якими він так успішно «бореться», та звітувати про «нечувані за останні роки» досягнення у боротьбі із корупцією, а тим більше – про проведену ним «реформу» прокуратури, в результаті якої цей конституційний орган просто зруйнований, в зв’язку з ніж не забезпечує належний нагляд за додержанням прав і свобод громадян!

Про це видно і з аналізу стану дотримання конституційних прав і свобод громадян слідчими Національної поліції України, в т. ч. і через відсутність прокурорського нагляду за додержанням ними законів на досудовому розслідуванні, статдані діяльності яких ще гірші.

Так, в 2017 році в провадженні слідчих Нацполіції знаходилось 2 054 821 кримінальне провадження, що значно більше ніж у попередні роки: у 2016 році – 1 860 877, у 2015 році – 1 669 622, у 2014 році – 1 566 763, у 2013 році – 1 780 965 , із яких закінчено розслідуванням 875 042 проваджень (42,6% (з повторно закінченими)), що трішки більше ніж у 2016 році – 819 004 та у 2015 році – 859 411, проте суттєво менше ніж у 2014 році – 912 741 та у 2013 році – 1 246 912), із яких 748 191 провадження закриті за відсутності події та складу злочину, чи в зв’язку з відсутністю достатніх доказів винуватості у вчиненні злочину, що становить 85,5% від загальної кількості закінчених, що також більше ніж у 2016 році – 710 139 та у 2015 році – 737 550, але, менше ніж у 2014 році – 776 502 та у 2013 році – 1 084 685). Таким чином, така величезна кількість закритих кримінальних проваджень може свідчити як про неякісне досудове розслідування, в результаті якого не вдалося здобути достатніх доказів вини осіб, так і про те, що слідчі (розшукові) дії, які здійснювались у рамках цих розслідувань і обмежували конституційні права громадян, були безпідставними та необґрунтованими. На ці негативні показники ефективності досудового розслідування впливає і явно шкідлива вимога КПК 2012 року про обов’язкову реєстрацію всіх заяв і повідомлень про злочини, без виключення, яка відволікає слідчих і прокурорів від розкриття і розслідування злочинів, в т. ч. і по «гарячих слідах» очевидних кримінальних правопорушень, по яких встановлені особи.

Окрім того, слідчими Нацполіції направлено до суду 2 822 клопотання про звільнення осіб від кримінальної відповідальності, що, знову ж таки, значно більше ніж у 2016 році – 1 963 та у 2015 році – 2 465, але, менше ніж у 2014 році – 3 357 та у 2013 році – 3 185.

Кількість виправданих судами осіб по справах слідчих поліції становить 356, що дійсно трішки менше ніж у 2016 році – 396 та у 2015 році – 362, але, знову ж таки, значно більше ніж у 2014 році – 332, а по зрівнянню із дореволюційним 2013 роком – майже втричі (106)! Більше того, треба мати на увазі, що з цього числа незаконно притягнутих в 2017 році до кримінальної відповідальності 64 особи трималися під вартою, що теж значно більше ніж у всі попередні роки (у 2016 році – 63, у 2015 році – 42, у 2014 році – 37, а по зрівнянню із 2013 роком майже втричі – 20). Таким чином, як мінімум, щодо 3 178 (2 822+356) осіб слідчими Нацполіції при відсутності належного нагляду з боку прокурорів було здійснено незаконне кримінальне переслідування, що в цілому підтверджує факт суттєвого погіршення стану дотримання конституційних прав і свобод громадян під час проведення досудового розслідування в слідчих підрозділах Нацполіції України і спростовує голослівні заяви керівників МВС і Нацполіції про успішні «реформи» в їх системі.

Саме про погіршення стану дотримання конституційних прав і свобод громадян в діяльності слідчих Нацполіції свідчить і той факт, що залишок незакінчених ними кримінальних проваджень на кінець звітного 2017 року становив 1 032 423 проваджень, що теж набагато більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 913 486, у 2015 році – 664 291, у 2014 році – 512 793, у 2013 році – 362 541, тобто більше ніж утричі), з яких лише у 6 206 випадках (або у 0,6%) особам повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень! Це теж свідчить про стрімке погіршення захисту прав потерпілих, оскільки по величезному масиву нерозкритих злочинів, в т. ч. і проти особи, не встановлені винні особи і не вжито необхідних заходів до притягнення їх до кримінальної відповідальності та відшкодування шкоди особам, відносно яких були вчинені злочини! Тим більше, під вартою за незакінченими кримінальними провадженнями на кінець року тримались всього 1 334 особи, із яких зі строком тримання понад 60 днів – 268 осіб. Одним словом, ефективність діяльності слідчих поліції по розкриттю і розслідуванню злочинів та, тим більше, захисту і відновленню прав і законних інтересів потерпілих практично знаходиться на катастрофічно низькому рівні! А якщо врахувати, що і в цьому році, і в майбутніх роках кожен звітний період буде реєструватися ще по 1 млн. і більше кримінальних правопорушень, можна лише уявити, в якому становищі будуть знаходитись наші громадяни вже впродовж майбутніх кількох років, бо кількість нерозкритих злочинів буде лише накопичуватись.

Окрім того, треба мати на увазі, що у 2017 році слідчими НПУ було затримано 12 549 осіб у порядку, передбаченому ст. ст. 207, 208 КПК України, тобто без ухвали слідчого судді, що теж більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 9 565 осіб, в 2015 році – 11 699 осіб, у 2014 році – 12 423 осіб) і дещо менше ніж у 2013 році – 14 163 осіб. З числа затриманих в подальшому було звільнено з-під варти 4 360 особи, або 34,7%, що, знову ж таки значно більше (майже вдвічі) ніж у минулі роки (у 2016 році – 2 665, у 2015 році – 2 803, у 2014 році – 2 714, у 2013 році – 2 579)! Найбільша кількість осіб звільнена у зв’язку з відмовою суду в обранні цього виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою – 2 566, що також значно більше ніж у минулі роки (у 2016 році – 1 776 осіб, в 2015 році – 1 989 осіб, у 2014 році – 1 071 осіб, а у 2013 році – 1 734). При цьому, 239 осіб із них було звільнено слідчими і прокурорами за не підтвердженням підозри у вчиненні злочину, що теж значно перевищило кількість таких осіб, у минулих роках: у 2016 році – 159, у 2015 році ще менше – 68, а у 2013-2014 роках взагалі 11 і 7 осіб, відповідно.

Таким чином, варто констатувати, що кожного третього громадянина працівники і слідчі Нацполіції затримували необґрунтовано, а отже – були порушені їх права на свободу та особисту недоторканність. Тому, навіть виходячи із цих статданих, залишається незрозумілою позиція Посла США про дуже сильний «прорив» у реформуванні Нацполіції України!

Така оцінка «псевдореформ» Нацполіції нашими так званими «друзями» і «партнерами», декого із них інколи називають «донорами», дуже сильно насторожує, бо виходить, що дотримання конституційних прав громадян, зокрема на свободу і особисту недоторканність, не є пріоритетом для них, в т. ч. і для такої великої демократичної держави як Сполучені Штати Америки.

Вкрай незадовільною в цій частині є і робота слідчих підрозділів Державної фіскальної служби України за 2017 рік. Тим більше, варто пам’ятати, що на сьогоднішній день статус цих органів взагалі невизначений, адже, згідно поправок до Податкового кодексу, податкова міліція ще з 1 січня 2017 року втратила свої повноваження. Проте, досудове розслідування слідчі цього правоохоронного органу, в результаті бездіяльності органів прокуратури та відсутності прокурорського нагляду, продовжують здійснювати. І тому нічого дивуватися, бо прокурори не просто ігнорують факт відсутності повноважень у податкової міліції, вони ще і заохочують її незаконне функціонування, в т. ч. шляхом погодження, наприклад, клопотань слідчих податкової міліції до слідчих суддів про надання тимчасових доступів до речей і документів, проведення обшуків, накладення арештів на майно й т. д. Вже не кажучи про те, скільки обвинувальних актів завдяки такій «позиції» прокурорів було складено у 2017 році слідчими «органу, якого не існує» і передано за погодженням із прокурорами до суду. А така діяльність цих слідчих підрозділів поза законом призведе неминуче до визнання здобутих ними таким чином доказів не уповноваженим органом недопустимими в суді і потягне за собою завідомо незаконне притягнення громадян до кримінальної відповідальності, тобто порушення їх прав і свобод.

Разом з тим, не дивлячись на цю обставину, в 2017 році в провадженні слідчих ДФС знаходилось 7 197 кримінальних проваджень, що дійсно значно менше, ніж у попередні роки (у 2016 році – 8 748, у 2015 році – 9 939, у 2014 році – 10 936, у 2013 році – 15 046), із яких закінчено розслідуванням всього 2 605 проваджень (з повторно закінченими), або всього 36,2%, що також значно менше ніж у минулі роки (у 2016 році – 3 358, у 2015 році – 3 772, у 2014 році – 4 608, у 2013 році – 7 049).

Із загальної кількості закінчених слідчими ДФС – 1 517 проваджень закрито за відсутності події та складу злочину чи достатніх доказів вчинення злочину, або 58,2%, тобто більше половини, а також направлено до суду 274 клопотань про звільнення від кримінальної відповідальності, що також може свідчити про дріб’язковість таких кримінальних правопорушень або про відсутність у них достатніх доказів винуватості підозрюваних. Окрім того, кількість виправданих судами осіб становить 12, в той час як у 2013 році було всього 6 осіб. Таким чином, як мінімум щодо 286 осіб (274+12) слідчими ДФС при відсутності належного нагляду з боку прокурорів здійснювалось необґрунтоване кримінальне переслідування, яке закінчилось звільненням від кримінальної відповідальності та виправдуванням!

Окрім того, залишок незакінчених слідчими ДФС кримінальних проваджень на кінець звітного 2017 року становив 1 801 провадження, з яких лише у 58 провадженнях особам повідомлено про підозру, або всього у 3,2% випадків. Це говорить про неспроможність слідчих ДФС, в тому числі і в силу своєї правової невизначеності, та при відсутності належного процесуального керівництва з боку прокурорів, швидко та ефективно збирати докази винуватості підозрюваних, або прийняти рішення про відсутність події чи складу злочину, що систематично призводить до невизначеного статусу осіб, які фігурують в якості не платників податків, і дає підстави ЗМІ називати їх ймовірними злочинцями, що порочить честь і гідність людей, а також порушує принцип презумпції невинуватості!

Окрім того, у 2017 році слідчими ДФС було затримано 8 осіб у порядку, передбаченому ст. ст. 207, 208 КПК України, тобто без ухвали суду, що трішки менше ніж у попередні роки, але, заради об’єктивності, потрібно зазначити, що тоді і кримінальних проваджень ними закінчувалось значно більше. В подальшому всі ці 8 затриманих осіб були звільнені з під-варти, із яких 5 – через відмову суду в обранні виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а 3 – звільнено безпосередньо прокурором (слідчим) без ініціювання та застосування цього виняткового запобіжного заходу! Таким чином, випливає, що усі названі 8 осіб були затримані незаконно і необґрунтовано!

Підсумовуючи роботу слідчих ДФС за минулий рік, треба також відзначити, що кожний другий переданий ними до суду обвинувальний акт ґрунтувався на угоді про визнання винуватості між підозрюваним і прокурором, а отже досудове розслідування проводилося не в повному обсязі, а судове слідство по таких справах взагалі не відбувалося. Більше того, до суду також була направлена значна частина клопотань про звільнення підозрюваних від кримінальної відповідальності, що також може свідчити про поспішність і безпідставність оголошених цим особам повідомлень про підозру. А враховуючи, що проведення досудового розслідування слідчими ДФС має «невизначений законодавчий статус», тобто вони фактично діють поза межами правового поля, тому всі докази, зібрані ними, як не уповноваженим КПК органом після 1 січня 2017 року, судом будуть визнані недопустимими, а обвинувачені – невинними. Як результат, всі виправдані особи виявились такими, права, яких на стадії досудового розслідування були порушеними.

Не набагато кращі статистичні дані в частині дотримання конституційних прав і свобод громадян і в роботі слідчих Служби безпеки України.

Так, протягом 2017 року в провадженні слідчих Служби безпеки знаходилось 10 527 кримінальних проваджень, що значно більше ніж у 2013-2015 роках ( у 2015 році – 7 118, у 2014 році – 5 983, у 2013 році – 5 123) і трішки більше ніж у 2016 році (10 041), із яких закінчено розслідуванням лише 1 386 проваджень (з повторно закінченими), або всього 13,1% !

Із числа закінчених – 234 провадження були закриті за відсутності складу та події злочину, чи в зв’язку з відсутністю достатніх доказів вчинення злочину. А якщо додати до цієї кількості і 87 клопотань, направлених до суду про звільнення підозрюваних від кримінальної відповідальності, що значно більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 62, у 2015 році – 51, у 2014 році – 27, у 2013 році майже в 30 разів – 3), то в цілому можна зробити також невтішний висновок і про малозначність виявлених слідчими СБУ кримінальних правопорушень, і про безпідставність кримінального переслідування ними громадян, і про неспроможність разом із прокурорами довести винуватість підозрюваних та обвинувачених у вчиненні більш тяжких злочинів, а в сукупності – про порушення прав і свобод громадян.

До речі, кількість виправданих в 2017 році судами осіб, за справами слідчих СБУ, становила 12, що також значно більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 9, у 2013-2015 роках – по 4), з яких 3-є трималися під вартою. Наголошую, що це якраз і є ті особи, які були незаконно затримані, яким необгунтовано було повідомлено про підозру, які незаконно піддавались процесуальному примусу, і конституційні права яких були обмежені та порушені. Зверніть увагу, що ця цифра в системі слідчих підрозділів СБУ з року в рік зростає!

Окрім того, у 2017 році слідчими СБУ було затримано 312 осіб у порядку, передбаченому ст. ст. 207, 208 КПК України, тобто без ухвали суду, що менше, ніж у 2014 і 2015 роках (685 і 656 особи), але, значно більше ніж у 2013 і 2016 роках, відповідно, – 187 і 283 особи. З їх числа в подальшому було звільнено з-під варти 71 особу, або 22,7%, тобто майже кожен четвертий, що також більше ніж у 2013 і 2016 роках (35 і 55), але, менше ніж у 2014 і 2015 роках (118 і 72). До речі, з числа звільнених осіб: 23 – через відмову суду в обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (у 2016 році – 19, у 2015 році – 18, у 2014 році 34, в той час як у 2013 році – лише 8), 16 осіб – безпосередньо слідчим (прокурором) без застосування запобіжного заходу та 3 особи – у зв’язку із скасуванням апеляційним судом постанов суду про обрання такого виняткового запобіжного заходу як тримання під вартою. Таким чином, як мінімум 41 (23+16+3) особа була затримана слідчими СБУ незаконно.

Про погіршення ситуації із дотриманням слідчими СБУ прав і свобод громадян свідчить і залишок незакінчених кримінальних проваджень у слідчих СБУ на кінець звітного 2017 року, який становив 2 067 проваджень, що також значно більше ніж у минулі роки (за виключенням 2016 року, коли цей показник був дещо вищим 2 773): у 2015 році – 1 554, у 2014 році – 1 851, у 2013 році – 533, з яких лише у 182-х справах особам повідомлено про підозру, або всього у 8,8% випадках! До речі, під вартою за незакінченими кримінальними провадженнями в 2107 році перебувало 69 осіб, що більше ніж у 2016 та 2013 роках, але менше ніж у 2014-2015 роки (у 2016 році – 58, у 2015 році – 129, у 2014 році – 73, а у 2013 році – 22). Зі строком тримання понад 60 днів – перебувало 40 осіб, що значно більше ніж у попередні роки, за виключенням 2015 року (у 2016 році – 21, у 2015 році – 87, у 2014 році – 31, а у 2013 році – 13).

З викладеного вище вбачається, що слідчі Служби безпеки України за минулий рік закінчили розслідуванням лише 13% проваджень, кожне п’яте з яких було закрито за не підтвердженням події та складу злочину, а також в зв’язку із недоведеністю винуватості підозрюваних, плюс до цього 12 осіб було виправдано судами та 41 особа незаконно затримана, тобто як мінімум 140 (87+12+41) осіб були незаконно притягнуті до кримінальної відповідальності. Водночас, значна частина кримінальних проваджень продовжують «висіти» у слідчих СБУ, що теж є порушенням прав потерпілих і інших громадян на розумні строки розслідування. Окрім того, на край низькому рівні знаходиться стан розкриття і розслідування слідчими СБУ кримінальних правопорушень минулих років, який становить не більше 3 %, а це, звертаю увагу, не відшкодована шкода потерпілим, суспільству і державі в цілому, чиї права і інтереси не поновлені і при такому відношенні до виконання службових обов’язків слідчих СБУ немає надії на їх розкриття і в майбутньому.

Тепер щодо такої ж діяльності наших нових так розрекламованих антикорупційних органів, до створення яких мали безпосереднє відношення наші європейські та заокеанські «друзі», «донори», «партнери» та різного роду «грантоїди».

В рамках дослідження стану дотримання конституційних прав і свобод громадян доцільно було б проаналізувати і роботу детективів НАБУ та прокурорів САП, особливо враховуючи, що з моменту їх створення протягом 3-х років вони з цього приводу ніким не перевірялися і ні перед ким не звітували. Проте, як виявилося, доступних статистичних даних про їх слідчу і наглядову роботу немає, в зв’язку з цим, я був змушений направити відповідні запити до антикорупційних органів з тим, щоб отримати потрібну інформацію про стан дотримання прав і свобод громадян, чи хоча б загальних відомостей про роботу цих відомств, з яких можна було б зробити належні висновки з приводу предмета дослідження. Однак, у відповідь САП мені повідомила, що вона не може надати такі відомості про результати нагляду їх прокурорами за додержанням НАБУ законів при здійсненні як оперативно-розшукової діяльності, так і при проведенні досудового розслідування, в т. ч. і негласних слідчих (розшукових) дій, оскільки вони, начебто, відносяться до службової інформації, яка не підлягає оголошенню (хоча я особисто глибоко сумніваюся, що в них і така інформація є, тим більше, що вони її накопичують). Що стосується інших запитуваних мною статистичних даних, то антикорупційні прокурори відповіли, що такі відомості у звітності про прокурорську-слідчу роботу НАБУ і САП, начебто, не обліковуються. У свою чергу, НАБУ відповіло, що чинними нормативно-правовими актами навіть не передбачено ведення Антикорупційним бюро статистичної звітності щодо кількості затриманих громадян, заявлених, задоволених і відхилених судом клопотань про взяття їх під варту, звільнення із ІТТ та з-під варти, кількості клопотань про проведення обшуків, арешту майна, тимчасового доступу до речей і документів і т. д., а тому така інформація у них також відсутня. Більше того, НАБУ повідомило, що звітність про роботу їх детективів розпочала складатися лише відповідно до спільного наказу ГПУ, МВС, СБУ, МФУ та НАБУ від 24.10.2017 року з 01.01.2018 року, а тому необхідна статистична інформація для аналізу за 2015-2017 роки у них також відсутня! З цього виникає закономірне питання: а що саме і яким чином буде перевіряти в НАБУ зовнішній аудит, тим більше, особи-аудитори, які не знають ні оперативно-розшукової діяльності та законодавчої бази її здійснення, ні організації роботи і самого предмету проведення досудового розслідування, я вже не говорю про здійснення процесуального керівництва досудовим розслідуванням?

Таким чином з’ясувалося, що протягом трьох років існування антикорупційних органів ніхто із керівників НАБУ і САП не переймався станом дотримання конституційних прав і свобод громадян ні під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, ні тим більше – на стадії досудового слідства, не вів такої звітності і відповідно не перевіряв її стан! І все це має місце не дивлячись на те, що Законом «Про НАБУ» чітко передбачено, що Директор Національного бюро несе відповідальність за діяльність НАБУ, зокрема – за законність здійснюваних детективами оперативно-розшукових заходів та досудового розслідування, додержання прав і свобод осіб, а також інформує Президента, Верховну Раду та Кабінет Міністрів України з основних питань діяльності Національного бюро та його підрозділів про виконання покладених завдань, додержання законодавства, прав і свобод осіб. І тому мабуть не дивно, що протягом 3-х років так і не була виконана вимога Закону про проведення щорічного аудиту ефективності діяльності НАБУ, його операційної та інституційної незалежності, у тому числі шляхом вибіркового аудиту кримінальних проваджень, досудове розслідування у яких здійснювалося Національним бюро та було завершено. І це при тому, що висновок такої незалежної зовнішньої оцінки (аудиту) діяльності Національного бюро є фактично чи не єдиною підставою для звільнення Директора НАБУ із займаної посади, окрім, звичайно, його добровільної згоди на це.

Комітет Верховної Ради України, до предмету відання якого належать питання боротьби з корупцією, не рідше одного разу на рік повинен проводити відкриті для громадськості слухання на тему діяльності Національного бюро, виконання покладених на Національне бюро завдань, в т. ч. і додержання ним законодавства, прав і свобод осіб. Але і ця вимога закону не виконувалась. А саме головне, що спеціально створена, при цьому – незалежна від ГПУ, антикорупційна прокуратура, чого, до речі, немає ніде в Європі та мабуть і у світі, не виконує покладені на неї повноваження по здійсненню прокурорського нагляду за додержанням законів як при проведенні НАБУ оперативно-розшукової діяльності, так і під час здійснення детективами досудового розслідування. Бо в такому випадку для мене не зрозуміло, як наглядові прокурори не володіють даними про кількість незаконно затриманих громадян та взятих під варту, а тим більше – про кількість громадян незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності і т. д.?

Таким чином, підсумовуючи вище викладену інформацію по усіх правоохоронних органах взагалі, приходжу до невтішного висновку, що протягом 2017 року, згідно з статистичними даними Генеральної прокуратури, судами було виправдано 431 особу, з яких 81 особа трималася під вартою! За відсутністю події та складу злочину, а також достатності доказів вини вчинення злочину закрито 761 673 кримінальних проваджень. Більше того, у слідчих СБУ, ГПУ, НПУ і ДФС незакінченими (не розслідуваними) на кінець звітного періоду залишились 1 046 120 кримінальних проваджень, з яких лише у 6 843 випадках особам повідомлено про підозру і 1 472 особи тримались під вартою. Фактично незаконно на стадії досудового розслідування були затримані без ухвали суду 5 012 осіб, які були в подальшому звільнені з-під варти.

Тобто, наші правоохоронні органи продовжують порушувати права людей, причому ця тенденція з року в рік погіршується, забуваючи, що їх головним завданням є невідкладне реагування та вжиття дієвих заходів щодо швидкого розкриття кримінальних правопорушень з дотриманням вимог законодавства та прав і свобод усіх учасників кримінального провадження. Причин цьому багато, але головним є відсутність належного прокурорського нагляду за додержанням прав і свобод громадян під час здійснення правоохоронцями своїх повноважень по боротьбі із злочинністю, в т. ч. і в результаті відсутності у прокурорів будь-яких важелів впливу на виявлені порушення закону, недостатня фахова підготовка співробітників правоохоронних органів усіх рівнів, в т. ч., на жаль, і процесуальних керівників, неймовірні навантаження на слідчих, прокурорів і суддів, громіздка процедура самого досудового розслідування, непродумане або навмисне систематичне збільшення кількості слідчих і процесуальних дій, які можливо провести лише за згодою слідчого судді, замість здійснення цієї процедури лише через погодження у процесуального керівника, або у вищестоящого прокурора, відверто шкідливе обмеження наглядових функцій вищестоящих прокурорів і т. д.

І ще одне. Варто зазначити, що нинішні правоохоронці замість пріоритету забезпечення об’єктивності розслідування та висвітлення реальних проблемних питань в діяльності правоохоронної системи з метою вдосконалення боротьби із злочинністю віддають перевагу відвертому та штучному покращенню статистичних показників своєї діяльності, які, на жаль, відбуваються через призму порушення прав людини. Зокрема, розповсюджені випадки, коли вручені особам повідомлення про підозру не містять жодних посилань на доведені факти і обставини, не ґрунтуються на зібраних доказах вчинення саме цією особою злочину, а побудовані на припущеннях, обвинувальні акти також готуються на основі припущень і домислів слідчих і прокурорів, докази, на яких, побудовані обвинувачення, до обвинувального акту не долучаються і в ньому не вказуються, громадяни масово затримуються, без наявності передбачених законом підставі і не на місці вчинення злочину, і не одразу після цього, щоб саме таким чином «підігнати статистику» та прозвітувати про «ефективність роботи». Подібні випадки є неприпустимими і на це неодмінно повинні реагувати хоча б суди при розгляді відповідних процесуальних документів, але, і вони цього не роблять теж із багатьох причин. Нагадаю, що принцип верховенства права передбачає, що втручання органів виконавчої влади в права осіб підлягають ефективному контролю, який найчастіше повинен здійснюватися судовим органом, як мінімум, як останньою інстанцією, оскільки судовий контроль надає найбільші гарантії незалежності, неупередженості та здійснення належного провадження. Проте, українські суди настільки завантажені (в т. ч. через надмірні і постійно зростаючі повноваження по контролю за слідством та триваючі вже довгий час «реформи»), а судді залякані та піддані впливу ззовні, що у них просто не має можливості практично реалізувати власну контрольну функцію, що також дає змогу правоохоронцям зловживати наданими процесуальними можливостями.

Таким чином правоохоронці фактично безкарні у своїх діях і не несуть жодної відповідальності за порушення прав і свобод учасників кримінального процесу.

Порушення прав громадян в рамках незаконного тримання під вартою, обшуків, арешту майна, прослуховування та інших слідчих (розшукових) дій (2-га частина)

Про критичний стан дотримання конституційних прав і свобод громадян може свідчити і практика дотримання прокурорами і слідчими вимог ст. 214 КПК України щодо обов’язкового внесення заяв і повідомлень про злочини до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР). Так, із вивчених статистичних даних ГПУ стало відомо, що упродовж 2017 року саме прокурорами виявлено та внесено до ЄРДР відомості про 6 439 вчинених кримінальних правопорушень, раніше не облікованих, що більше ніж втричі ніж у попередні роки (у 2016 році – 3 250, а у 2015 році – 2 708), з числа фактично укритих від обліку кримінальних правопорушень до суду направлено – 478 обвинувальних актів (у 2016 році – 175). Чи захищені права громадян може свідчити і діяльність прокурорів по нагляду за законністю закриття кримінальних проваджень і зупинення досудового розслідування. Так, в 2017 році прокурорами скасовано постанов про закриття 45 791 проваджень, що значно більше ніж у минулі роки (проти 27 843 у 2016 році та 37 917 у 2015 році). Разом з тим, ними значно менше скасовано незаконних постанов про зупинення досудового розслідування – всього 277 (у 2016 році – 321, у 2015 році – 342).

Більше того, у 2017 році за участю прокурорів судами розглянуто 10 316 скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора (проти 12 361 у 2016 році та 12 035 у 2015 році), у тому числі 4 797 (проти 5 969 у 2016 році) скарг – щодо невнесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про кримінальні правопорушення. Звертає на себе увагу та обставина, що із загальної кількості таких скарг майже половина була задоволена судами – 4 654, або 45,1%, а щодо невнесення відомостей до ЄРДР судами задоволено 2 516 скарг, або 52,4%. Таким чином, судами було підтверджено неправомірність дій слідчих та прокурорів у значній кількості таких скарг, а щодо відмови реєструвати заяви і повідомлення про злочини, то відсоток задоволених склав більше половини, що залишається досить високим негативним показником в частині дотримання прав і свобод громадян. І це при тому, що значна кількість громадян не оскаржують такі відмови правоохоронців реєструвати заяви і повідомлення про злочини, які вчинені або готуються.

Із цього також можна зробити невтішний висновок про те, що невнесення відомостей до ЄРДР продовжує залишатись серйозною проблемою правоохоронців, які систематично порушують вимоги КПК України про те, що слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язані внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування. Зазначене лише підтверджує небажання правоохоронців реєструвати кримінальні провадження, в т. ч. у зв’язку з тим, що такі злочини або представляють складність у розкритті, або існують інші незаконні причини, у зв’язку з якими їх не бажають реєструвати, а тому і значна кількість громадян змушені були звертатись до суду з метою примусової реєстрації їх заяв про злочин та вжиття якнайшвидших заходів для їх розкриття.

Ще більше порушення прав і свобод громадян допускається оперативними працівниками всіх правоохоронних органів під час здійснення оперативно-розшукової діяльності. Однак, в силу суттєвого обмеження прокурорського нагляду за такими діями правоохоронних органів та позбавлення прокурорів всіх необхідних важелів впливу на виявлені порушення цього закону, діяльність оперативно-розшукових підрозділів всіх правоохоронних органів нашої держави стала ще більш недоторканною. Так, із доступних джерел відомо, що прокурорами за 2017 рік було перевірено 92 926 оперативно-розшукових справ, що значно більше ніж у минулі роки (проти 84 311 у 2016 році та 87 817 у 2015 році). На чверть зросла кількість скасованих ними незаконних постанов в рамках ОРС – 1 966 (у 2016 році – 1 565), у тому числі про їх заведення – 1 022 (у 2016 році – 639), про закриття – 893 (у 2016 році – 842). Таким чином, навіть із цих мізерних статданих можна зробити висновок, що кількість незаконних постанов оперативних підрозділів значно зросла, що майже вдвічі більше оперативники почали незаконно заводити оперативно-розшукові справи, що давало підстави для обмеження конституційних прав громадян шляхом вчинення неправомірних дій до осіб, які лише перевірялися на можливу причетність до злочину, який лише готується.

В той же час, із статзвітів ГПУ взагалі не вбачається, які ж результати прокурорського нагляду за додержанням законів при проведенні слідчими і оперативними працівниками негласних слідчих (розшукових) дій, хоча я переконаний, що і там порушень конституційних прав і свобод громадян стало ще більше, навіть якщо виходити із тих випадків, які оприлюднювалась в ЗМІ (для прикладу ті ж провокації до вчинення злочинів).

Окрім цього, варто приділити увагу такій негативний тенденції в діяльності всіх без виключення правоохоронних органів як масове бажання застосувати, в т. ч. і без будь-яких передбачених законом підстав, до усіх без виключення підозрюваних винятковий запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, що являється свідченням масового ігнорування слідчими і прокурорами основних засад кримінального провадження. І це в той час, коли існує безліч обов’язкових для них рішень Європейського суду з прав людини, який неодноразово наголошував, що «тримання особи під вартою буде свавільним, оскільки національні суди не обґрунтували необхідності такого тримання й не було розглянуто можливості застосування більш м’якого запобіжного заходу», а також, що «при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обов’язково має бути розглянута можливість застосування інших запобіжних заходів».

Не дивлячись на такі застереження, прокурорами у 2017 році було подано до судів 22 473 (проти 17 593 у 2016 році, тобто значно більше) клопотань про застосування до підозрюваних виняткового запобіжного заходу – тримання під вартою, з яких лише у 4 556 випадках судами було відмовлено у їх задоволенні, що також дещо більше ніж у позаминулому році (3 163). У 1 119 випадках такої відмови прокурорами подавались апеляційні скарги на такі ухвали слідчих суддів, що також значно більше ніж у 2016 році – 680, із яких апеляційними судами задоволено лише 250, що становить всього 22,3%!

Тому, ще раз варто нагадати не тільки прокурорам, але і слідчим суддям, які підтримують такі не завжди обґрунтовані клопотання органів досудового розслідування про взяття підозрюваних під варту, про те, що тримання особи під вартою не може застосовуватися лише з мотиву тяжкості злочину, в якому підозрюється чи обвинувачується особа, бо міра запобіжного заходу не є ні обвинувальним вироком, ні мірою покарання, а час тримання під вартою для неї не повинне перетворюватись на очікування вироку! Більше того, звертає на себе увагу той факт, що нинішні прокурори приблизно в 80% випадків абсолютно безпідставно вказували, що, на їх думку, підозрюваний (обвинувачений) буде переховуватись, вчиняти злочини або впливати на свідків та потерпілих і як не дивно, саме такі підстави у більшості випадків лягали в основу рішень слідчого судді чи суду про задоволення таких клопотань, чим фактично грубо порушується один із основних принципів правосуддя – презумпція невинуватості.

Більше того, за статистичними даними судової адміністрації України, протягом 2017 року до судів першої інстанції слідчими і прокурорами було подано значно більше клопотань про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою ніж це значиться у статистиці ГПУ – 40 251, при чому кількість яких з року в рік зростає (у 2016 році – 36 812, у 2015 році – 34 083, у 2014 році – 22 849, а у 2013 році – 21 612, тобто майже в два рази), що також підтверджує мій висновок, описаний вище. З наведеного числа таких клопотань судами розглянуто 37 925, що теж значно більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 33 372, у 2015 році – 32 274, у 2014 році – 22 031, а у 2013 році – 21 233), в яких прийнято рішення про задоволення у 18 846 випадках, тобто майже в половині таких клопотань, що теж більше ніж у минулі роки (у 2016 році – 17 369, у 2015 році – 18 643, у 2014 році – 17 194, а у 2013 році – 17 806), 1 537 клопотань повернуті прокурорам, що в середньому у 5-6 разів більше, ніж у попередні роки (у 2016 році – 1 090, у 2015 році – 574, у 2014 році – 297, а у 2013 році – 307), а у 17 542 клопотаннях судами прийнято рішення про відмову у задоволенні або про закриття таких проваджень, що також дещо більше ніж у 2015-2016 роках – 13 057 і 14 913 та у десятки разів більше ніж у 2014- 2015 роках, відповідно – 3 120 і 4 540, що в цілому красномовно свідчить про масове порушення слідчими і прокурорами конституційних прав і свобод громадян в післяреволюційний період!!! Тому, на мою думку, саме про цей справжній наступ на права людей повинен був звітувати Генеральний прокурор щорічно, як у Верховній Раді, так і перед суспільством.

Саме про загрозливу тенденцію неправомірного і примусового поширення застосування міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою свідчить і залишок в судах нерозглянутих таких клопотань слідчих і прокурорів на кінець звітного періоду в кількості 8 399, що теж значно більше ніж у попередні роки, причому, по зрівнянню із 2014 роком – навіть в 7 разів, а по зрівнянню із 2013 роком – навіть в десять разів (у 2016 році – 6 162, у 2015 році – 2 945, у 2014 році – 1 167, а у 2013 році – 395)!!!

З цього можна зробити однозначний висновок про те, що непродумана і безграмотна «судова реформа», яка призвела до катастрофічної нестачі суддів і пов’язаної з цією обставиною – завантаженості тих суддів, які ще повноважні здійснювати правосуддя і виконувати функції слідчих суддів, до залякування їх кваліфікаційним оцінюванням та створенням окружних судів замість районних, край негативно відображається на оперативності та якості досудового розслідування, бо останні змушені розглядати клопотання слідчих і прокурорів або нашвидкуруч, а тому і поверхово, або задовольняти їх без наявності для цього достатніх підстав, що наносить суттєву шкоду конституційним правам і свободам громадян, які приймають участь у досудовому розслідуванні або відносно яких проводяться оперативно-розшукові заходи. До речі, таку незадовільну ситуацію з дотриманням прав громадян в сфері кримінального судочинства підтверджувала і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, яка зазначала, що до них регулярно надходять численні заяви про надмірно тривалий судовий розгляд справ. Судді, в свою чергу, відповідали, що причиною такого затягування є значне завантаження судів, а також тривалість так званої «судової реформи», яка розпочата декілька років, внаслідок чого значна кількість суддів втратила свої повноваження.

За інформацією Голови ВККС І. Коз’якова вже станом на теперішній час вакантними є більше 2-х тисяч посад суддів, а до кінця року ця цифра може збільшитись і до 40%! Немаловажливим аргументом у з’ясуванні причин порушення прав і свобод громадян є непродумана законодавча діяльність самої Верховної ради України, яка останнім часом все більше контрольних повноважень під час досудового розслідування покладає на суддів (взяти хоча б ті ж «поправки Лозового»).

Поряд з цим, необхідно мати на увазі, що протягом 2017 року до судів першої інстанції слідчими і прокурорами було подано 447 клопотань про обрання запобіжного заходу у вигляді застави, кількість яких, на відмінну від взяття під варту, навпаки суттєво зменшилась по зрівнянню із попередніми роками (у 2015 році – 494, у 2014 році – 883, а у 2013 році – 1 404, тобто втричі), окрім 2016 року, коли їх було 390. З цієї кількості поданих клопотань у минулому році судами розглянуто 437, що теж значно менше ніж в попередніх роках, в тому числі і в кілька разів ( у 2015 році – 494, у 2014 році – 883, а у 2013 році – 1 404), окрім, знову ж таки, 2016 року, коли їх було 396. Із числа розглянутих було задоволено лише 252 клопотання, тобто менше половини (у 2016 році – 249, у 2015 році – 349, у 2014 році – 634, а у 2013 році – 1 052), 12 клопотань було повернуто слідчим і прокурорам, а у 173 клопотаннях були прийняті рішення про відмову у задоволенні або про закриття таких проваджень.

Із наведених статистичних даних про застосування цього відносно нового, взятого із європейської практики, запобіжного заходу вбачається, що слідчі і прокурори стали значно менше звертатись до суду з проханням застосування застави, причому, знову ж таки, на фоні суттєвого збільшення клопотань про обрання виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Але, і це не випадково, бо навіть сам Президент України П. Порошенко неодноразово заявляв про неприпустимість застосування застави до так званих «корупціонерів». Цю ж ідею, як не дивно, нав’язують суспільству і різні так звані «громадські активісти», в основному, з числа «грантоїдів», які разом із нинішньою владою і своїми закордонними господарями, хоча і переслідують різні цілі та керуються абсолютно різними мотивами, фактично ігнорують і заперечують норми Європейської конвенції з прав людини і судову практику Європейського суду з прав людини, що явно не відповідає задекларованим принципам європейського курсу реформ в Україні. Тому, мабуть, і органи досудового розслідування та суди, будучи залежними від нинішньої влади та знаходячись під впливом таких «активістів» протягом останніх 2-3-х років почали застосовувати до осіб, які, підкреслюю, лише підозрюються у вчиненні злочинів, абсолютно безпідставно більш жорсткі запобіжні заходи, а ніж альтернативні, не пов’язані із позбавленням волі. Більше того, останніми роками спостерігається негативна тенденція щодо встановлення судами застав, які не співмірні з вчинюваним злочином і тим більше – можливостями підозрюваних, коли через її занадто завищений розмір їх неможливо сплатити. І це при тому, ще раз наголошую, що на сьогоднішній день по відношенню до осіб, які лише підозрюються у вчиненні тяжких або особливо тяжких кримінальних правопорушень, слідчі та прокурори своїми діями заздалегідь створюють презумпцію винуватості, в т. ч. і за наявності абсолютно явно недостатніх, або ж навіть сумнівних доказів вини таких осіб, а суди, у свою чергу, у таких ситуаціях йдуть «на поводу» у правоохоронців і «активістів», особливо тих, які фактично здійснюють тиск на суд, і задовольняють такі необґрунтовані клопотання про обрання запобіжних заходів саме у вигляді тримання під вартою та при цьому, як альтернативний запобіжний захід, навмисно визначають суму непомірної застави лише виходячи із суми збитків, начебто, завданих злочином, хоча це ще не доказано обвинувальним вироком суду, що є грубим порушенням вимог як кримінального процесуального закону України, так і Європейської Конвенції з прав людини в частині свободи і особистої недоторканності.

З цього приводу варто звернути увагу на судову практику, зокрема, на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мангурас проти Іспанії» (Mangouras v. Spain) від 28 вересня 2010 року, в якому, посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції, заявник стверджував, що сума застави у його справі була необґрунтовано високою та не враховувала конкретні обставини й умови його особистого життя. У відповідь на ці доводи, Високий суд підтвердив, що відповідно до вказаної статті Конвенції внесення застави може вимагатися лише за наявності законних підстав для затримання особи, а також те, що уповноважені органи влади повинні приділити визначенню суми застави стільки ж уваги, скільки і вирішенню питання про необхідність подальшого тримання обвинуваченого під вартою!

Не дивлячись на те, що в 2017 році парламентарі та Кабінет Міністрів України задекларували наміри захистити додатково права громадян, в першу чергу представників бізнесу, прийнявши відповідні зміни до Кримінального процесуального кодексу України в частині недопущення необґрунтованих обшуків та так званих «маски-шоу», тобто із залученням великої кількості спецпризначенців і застосуванням фізичної сили, і навіть створили Міжвідомчу комісію з питань забезпечення дотримання правоохоронними органами прав та законних інтересів осіб, загрозливі тенденції до масових і необгрунтованих обшуків не припинились. При цьому варто відзначити, що майже усі обшуки відбуваються з грубими порушеннями прав громадян і юридичних осіб, а саме: навмисно пошкоджується майно, коли для цього немає підстав, вилучаються засоби телекомунікаційного зв’язку, комп’ютери, які містять службову таємницю і таємницю листування, нерідко з місць проведення обшуків зникають дорогоцінні речі, гроші і так далі. Для прикладу, у зареєстрованому провадженні за фактом сприяння сепаратизму слідчими СБУ 18 місяців назад були вилучені належні батькам і сину кошти і коштовності та протягом цього часу законним власникам не повернуті. І це при тому, що ці громадяни ніякого відношення до цієї справи не мали і не мають, будь-якої належності до майна, здобутого злочинним шляхом не доведено, статус їх як свідків не змінено на підозрюваних. Нерідко фізичні особи та підприємства, в яких проводились такі обшуки, скаржаться на ту обставину, що на практиці більшість вилученої комп’ютерної техніки і мобільних телефонів після обшуку слідчі відправляють на експертизу, де ця техніка довгими місяцями чекає своєї черги на дослідження, а в результаті, навіть отримавши рішення суду про повернення вилученого, власники не можуть реально забрати своє майно, так як отримують від органів досудового розслідування традиційну відписку про те, що воно знаходиться в експертній установі та буде повернуто лише після проведення експертизи.

Ця проблема, на жаль, так і не зникла протягом 2017 року не дивлячись на декларації уряду та Верховної Ради. Більше скажу: кількість клопотань слідчих і прокурорів, в т. ч. і необгрунтованих, про надання дозволів суду для проведення обшуків продовжує зростати.

Так, протягом минулого року до судів надійшло значно більше клопотань про проведення обшуків ніж у попередні роки –118 884 (у 2016 році – 94 746, у 2015 році – 75 162 , у 2014 році – 67 013, у 2013 році – 64 227), що майже вдвічі більше ніж до Революції гідності. Судами задоволено 96 331 клопотання, тобто майже 80%, що теж значно більше ніж у всі попередні роки (у 2016 році – 76 922 , у 2015 році – 61 186, у 2014 році – 54 340, у 2013 році – 53 246), 2 297- повернуто слідчим та прокурорам (у 2016 році -1 160 , у 2015 році – 531, у 2014 році – 688, у 2013 році – 645), а у задоволенні таких 19 981 клопотань відмовлено, що також значно більше ніж у попередні роки (у 2016 році -16 559 , у 2015 році – 13 492, у 2014 році – 11 803, у 2013 році – 10 328).

Знову ж таки, треба врахувати, що ми ведемо мову лише про ті обшуки, які були санкціоновані судом. А я хочу вам повідомити, що такі слідчі дії нинішніми правоохоронцями проводяться і без дозволу суду. Так як прокурорський нагляд за дотриманням законів органами досудового розслідування фактично зруйнований, то про такі факти беззаконня ми отримуємо інформацію із ЗМІ, нехай і не повну і не завжди об’єктивну. Наприклад, наприкінці 2017 року журналісти повідомляли про той факт, що детективи НАБУ проводили обшук у будівлі Міністерства юстиції. За даними очільників міністерства, цей обшук було проведено без ухвали суду, без присутності адвоката, без будь-якої відео- аудіофіксації, яка повинна бути прикладена до протоколу обшуку, що є відвертим порушенням закону.

Окрім того, саме в результаті відсутності належного прокурорського нагляду суспільству невідомо, а скільки обшуків було проведено безрезультатно, скільки було безпідставно правоохоронцями обшукано приміщень громадян чи юридичних осіб, під час чого не знайдено жодних доказів та речей, які б свідчили про вчинення злочину. Про це будь-яких статистичних даних під час цього дослідження я не зміг відшукати, хоча переконаний, що подібна статистика повинна бути, як мінімум, в органах прокуратури, які повинні такі дані накопичувати та аналізувати, щоб своєчасно виявляти причини таких порушень та вживати необхідні заходи з метою їх усунення. Але, підкреслюю, – цього ніхто не робить.

В зв’язку з цим, варто навести декілька тез з рішення Верховного Суду України (№589/1-06 а.с.21-22) з приводу ознак незаконного обшуку. Так, найвищим судовим органом нашої держави було надано оцінку тій обставині, що обшук у приміщенні юридичної особи проводився з порушенням вимог статей 177, 188 КПК України, оскільки у постанові слідчого про проведення обшуку не було наведено достатніх даних, які б давали підстави вважати, що викрадені речі знаходяться саме в приміщенні цього товариства. Також було встановлено, що діями службових осіб органів внутрішніх справ було порушено конституційні права працівників та нормальну роботу товариства. Як вбачалося з даних протоколу обшуку та пояснення слідчого, до проведення обшуку були залучені працівники спеціальних підрозділів Чернігівського МВ УМВС України в Чернігівській області та міліціонери РМОП “Беркут”, однак, у справі були відсутні матеріали про те, на підставі яких процесуальних документів чи нормативно-правових актів були залучені до проведення обшуку ці працівники, у якій кількості та згідно яких норм закону виконання такого роду завдання відноситься до їх компетенції. На думку Верховного Суду України, недотримання вимог кримінально процесуального закону органами досудового розслідування під час проведення обшуку істотно вплинуло на правильність постановлених судових рішень судами першої і апеляційної інстанцій та порушило конституційні права громадян.

В розрізі аналізу практики проведення обшуків дотичною до неї є і практика надання судами дозволів на тимчасовий доступ до речей і документів. Так, у 2017 році до судів першої інстанції надійшло 257 744 клопотання про надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів, що теж є більшим показником ніж у минулі роки (у 2016 році – 231 469, у 2015 році – 252 793 , у 2014 році – 245 052, у 2013 році – 233 628). Із цієї кількості судом задоволено 228 838 клопотань, що складає 88, 8%, що є також досить великим показником позитивних рішень суду та свідчить про ще більшу поверховість перевірки судами наведених слідчими і прокурорами підстав, а тому становить під сумнів якість судового контролю за додержанням прав громадян (у 2016 році – 207 514 , у 2015 році – 227 988, у 2014 році – 217 116, у 2013 році – 207 670), 2 020 клопотань було повернуто слідчим і прокурорам, що теж дещо більше ніж у минулі роки (у 2016 році -1 560, у 2015 році – 969, у 2014 році – 1 221), окрім 2013 року – 2 166, та у задоволенні 25 397 відмовлено, що теж дещо більше ніж у минулі роки (у 2016 році – 21 787 , у 2015 році – 24 030, у 2014 році – 26 354, у 2013 році – 23 585).

Із викладених статистичних даних також вбачається суттєве збільшення кількості поданих слідчими і прокурорами клопотань, що обмежують права громадян, тим більше – зросла і кількість задоволених судом клопотань з цього приводу, у задоволенні яких судами відмовлено, що в сукупності теж є достатньо переконливим доказом відвертого наступу правоохоронних органів, в тому числі і при сприянні слідчих суддів, на конституційні права і свободи громадян.

Про цей факт свідчить і судова практика накладення арешту на майно не тільки підозрюваних та обвинувачених, а і осіб, процесуальне становище яких на той час не було визначено, кількість клопотань про що з року в рік також постійно зростає і це в той час, коли зазначене майно належить особам, винуватість яких ще не підтверджена судом! Підтвердженням грубого порушення прав громадян на власність свідчить і той факт, що нерідко такі явно незаконні рішення слідчих суддів скасовуються у апеляційному порядку, оскільки не була доведена причетність особи до того чи іншого кримінального правопорушення, а також не було наведено обґрунтованих підстав для необхідності такого обмеження конституційних прав громадян.

Такі негативні висновки підтверджує і доступна статистика.

Так, у 2017 році до судів першої інстанції слідчими та прокурорами було направлено 65 026 клопотань про надання дозволів на арешт майна, ви тільки вдумайтесь, що в три і навіть в п’ять разів більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 38 077, у 2015 році – 24 412 , у 2014 році – 16 310, у 2013 році – 15 511) . Суди також в цьому плані «відзначились», бо задовольнили 52 108 клопотань, що відповідно теж значно більше, в т. ч. і в кілька разів ніж у минулі роки (у 2016 році – 29 556 , у 2015 році – 19 069, у 2014 році – 12 588, у 2013 році – 12 347), 4 086 – повернуто слідчим, що також значно більше ніж у попередні роки показником (у 2016 році – 2 951, у 2015 році – 1 533, у 2014 році – 1 126, у 2013 році – 1 051) і лише у 8 356 клопотаннях прийнято рішення про відмову у задоволенні, хоча це також в середньому в 3-4 рази більше ніж у минулі роки (у 2016 році – 5 396 , у 2015 році – 2 174, у 2014 році – 2 546, у 2013 році – 2 102).

Таким чином, із зазначених даних також чітко видно, що слідчі за погодженням прокурорів і самі прокурори (в деяких випадках) стали значно частіше ініціювати арешти майна осіб, які лише підозрюються у вчиненні кримінальних правопорушень, і навіть тих осіб, процесуальний статус яких на той час ще не було визначено, а суди, на превеликий жаль, майже в 90% задовольняли такі клопотання органів досудового розслідування, що є переконливим свідченням відсутності належного судового контролю за додержанням прав і свобод громадян, а також свідчить про погіршення якості судового контролю за діяльністю слідчих і прокурорів та відповідно дотримання ними конституційних прав і свобод громадян. Про якість прокурорського нагляду взагалі мовчу, бо він відсутній, прокурори-процесуальні керівники перетворились в мовчазних статистів в таких випадках.

Саме про грубе порушення права власності громадян органами досудового розслідування та відсутність прокурорського нагляду за додержанням законів на цій стадії свідчить, зокрема, і той факт, що протягом 2017 року до судів надійшли 17 317 клопотань про скасування арешту майна, що суттєво більше (аж у 15 разів) ніж у попередні роки (у 2016 році – 9 936, у 2015 році – 5 328, у 2014 році – 2 413, у 2013 році – 1 636), з яких більше половини – 8 147 судами були задоволені, що теж значно більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 4 377, у 2015 році – 2 662, у 2014 році -1 147 , у 2013 році – 866), а у задоволенні 7 471 відмовлено, що також у 7-8 разів більше ніж у попередні періоди (у 2016 році – 4 491 у 2015 році – 2 174, у 2014 році – 1 066, у 2013 році – 678). Ці статдані в черговий раз підтверджують зростання з року в рік обмеження прав і свобод громадян, коли протягом останніх років фактично був знищений прокурорський нагляд зі сторони вищестоящих прокурорів, а нагляд процесуального керівника, який, як правило, є набагато менш досвідченим, суттєво обмежений у важелях і способах впливу на нерадивих слідчих і тим більше – на їх відомчих керівників. Непродумане (або може це робиться навмисно) перекидання банальних контрольних функцій з прокурорів на слідчих суддів теж суттєво підірвало якість і оперативність розкриття та розслідування злочинів, а і що головне – сприяло суттєвому наступу на права і свободи громадян.

Ще однією з резонансних проблем пов’язаних із порушенням конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян є нинішня практика застосування правоохоронними органами негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД), до яких відносяться (більш зрозумілою мовою) прослуховування телефонних розмов, приховане стеження за особою і місцем її перебування, злам електронної пошти, проникнення у квартири і офіси, таємні обшуки та встановлення прослуховуючих пристроїв і т. д.

Тільки вдумайтесь, згідно статистичних даних, щорічно судді надають більше 100 тисяч дозволів на проведення таких негласних слідчих (розшукових) дій, які пов’язані із суттєвим порушенням конституційних прав і свобод громадян! Так, зокрема, у 2017 році судді винесли 152 185 таких ухвал і з року в рік їх кількість лише збільшується, причому саме в минулому році – найбільш суттєво (у 2013 році – 108 243, у 2014 році – 98 163, у 2015 році – 117 232 ухвали, а у 2016 році –119 456). Окрім цього, треба всім мати на увазі, що в нашій державі в нинішніх умовах масового ігнорування вимог Конституції і законів України, коли в жовтні місяці 2014 року нинішня демократична влада в порушення вимог Основного Закону нашої держави позбавила прокурорів конституційної функції захисту прав і свобод громадян, маса таких НСРД проводиться взагалі без будь-якого дозволу суду та законних на те підстав, інформація про що регулярно «просочується» в ЗМІ, в т. ч. і з достовірних джерел або із наданням достатньо вагомих доказів. Але, будь-якого належного реагування на ці факти беззаконня немає, бо, повторюю, прокурорський нагляд за додержанням законів на стадії досудового розслідування, як, до речі, і під час оперативно-розшукової діяльності, настільки обмежений нашими законодавцями, що прокурори сьогодні не мають будь-яких вагомих важелів впливу на таких правоохоронців-правопорушників. У мене складається враження, що в нашій державі існує кругова порука з тим, щоб такі факти беззаконня практикувалися і надалі, а порушників не можна було виявити і тим більше – покарати!

При цьому, варто також нагадати, що прослуховування телефонних розмов, як вид НСРД, на законних підставах проводиться лише у випадках висунутої особі підозри у скоєнні тяжких і особливо тяжких кримінальних правопорушень, наприклад, збройного розбою чи пограбування, умисного вбивства, в тому числі і при обтяжуючих обставинах, а тому всі інші випадки виявлених прослуховувань – це відверте і цинічне порушення правоохоронними органами вимог закону, що навіть передбачає кримінальну відповідальність за такі дії. І тому не дивно, що останніми роками інтернет регулярно наповнюється записами та роздруківками службових і приватних телефонних розмов політиків, бізнесменів, правоохоронців, журналістів і пересічних громадян, фотознімками проведених зустрічей і т. д. І це має місце навіть тоді, коли ці особи ще не фігурують в кримінальних провадженнях в якості підозрюваних, я вже не говорю про статус обвинувачених чи тим більше – засуджених.

Для прикладу, в середині 2017 року тією ж ГПУ було оприлюднено скандальну інформацію про те, що Національне антикорупційне бюро України в 2016 році незаконно, без відповідних дозволів слідчого судді, здійснювало цілий комплекс НСРД, як проведення оперативно-технічних заходів (ОТЗ), зовнішнє спостереження за пересуванням різних осіб по території країни та трафіку дзвінків між абонентами 114 телефонів. За цією інформацією, такі оперативні чи негласні слідчі (розшукові) заходи здійснювались щодо службових осіб Головного управління розвідки Міноборони, Служби зовнішньої розвідки, органів Нацполіції, СБУ, Управління держохорони, ДУС, заступників міністрів Кабміну, органів ДФС, суддів вищих судів, голів райсудів у Києві, керівників ВНЗ і т.п. І це при тому, що НАБУ не має самостійного права на зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, а отримує таку можливість тільки за дозволом Служби безпеки України. За цим фактом Генпрокуратурою було навіть зареєстроване відповідне кримінальне провадження. Вже після багатьох звинувачень на свою адресу з приводу порушення законності під час здійснення оперативно-розшукових заходів та НСРД, Антикорупційне бюро почало скаржитись на СБУ, працівники якої, нібито, бачать всі їх заявки на прослуховування і використовують цю інформацію, начебто, в своїх цілях, таким чином шкодять НАБУ, затягуючи погодження відповідних дозволів, в зв’язку з чим, НАБУ інколи доводиться «власними силами» проводити досудове розслідування підслідних їм злочинів.

Ще більш цинічним є випадок незаконного (негласного) збору і обробки інформації відносно окремих громадян за грошову винагороду, за що прокуратурою м. Києва притягується до відповідальності колишній начальник 5-го відділу Управління оперативної служби ГУ МВС України в Київській області. Слідством було встановлено, що цей підполковник поліції запропонував своєму знайомому такі послуги:

– зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж протягом трьох місяців (інформація за з’єднаннями з номерами мобільних операторів) – від 600 доларів за один номер;

– “прослуховування” особистого спілкування необхідних осіб за вказаним номером мобільного оператора – від 2800 доларів в добу;

– аудіо-, відео-контроль персони (“спостереження”) – від 50 доларів на годину.

І таких випадків відвертого беззаконня чимало. Але, найбільш прикрим в цій ситуації є те, що сьогодні на такі кричущі факти порушення прав і свобод громадян ніхто не звертає уваги, проведення негласних слідчих (розшукових) дій та, в меншій мірі, оперативно-розшукових заходів стало скоріше нормою, а ніж виключенням, прокуратура нині очолювана політиком без будь-якої фахової підготовки і навіть юридичної освіти, дієвого і результативного (нехай і обмеженого законом) нагляду за додержанням цих норм закону практично не здійснює, вона деморалізована, передбачена законом єдність прокурорської системи знизу доверху зруйнована, належна організація роботи і контролю виконання в ній зовсім відсутня, справжніх фахівців з цього напрямку діяльності в органах прокуратури не вистачає, а тим більше, як я вже говорив, законодавчі повноваження прокурора тепер суттєво обмежені, бо навіть при виявленні таких фактів порушення законів прокурор позбавлений можливості їх зупинити, він навіть не має права ініціювати притягнення винних в цьому службових осіб правоохоронних органів, навіть слідчого, до дисциплінарної відповідальності.

Підсумовуючи цю частину аналізу, слід зауважити, що в ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод чітко проголошено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У всіх інших випадках такі дії є незаконними. Виконання усіх завдань кримінального провадження повинно здійснюватися лише із застосуванням та дотриманням належної правової процедури, що сприятиме забезпеченню захисту прав і свобод людини. Правоохоронним органам потрібно більше уваги приділяти питанням дотримання кримінального процесуального законодавства при проведенні затримань, арештів, обшуків, тимчасового вилучення документів і речей, негласних слідчих (розшукових) дій, а прокурорам та судам забезпечувати, при цьому, дотримання конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян. Але, на жаль, на практиці сьогодні ці вимоги Конвенції в Україні не діють і не забезпечуються, як би нинішнє керівництво держави і не переконувало наших європейських партнерів, як би воно і не декларувало про свої прагнення вступити в ЄС!

Порушення конституційних прав громадян: судові вироки, компенсація завданої шкоди, порушення правил підслідності та розголошення таємниці досудового розслідування (3-я частина)

Красномовно про дійсний стан дотримання конституційних прав і свобод громадян в сфері кримінального судочинства свідчить і аналіз винесених судами вироків та призначених мір покарання.

З цього приводу хочу звернути увагу, в першу чергу, так званих «інших фахівців в галузі права», якими сьогодні так активно наші «реформатори» наповнили і продовжують наповнювати прокуратуру і інші правоохоронні органи, в тому числі, і новостворені, а також і суди різних інстанцій, зокрема і Верховний Суд, що відповідно до п. 3 ч.1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Вивчення ситуації із забезпечення саме судами дотримання прав і свобод громадян, в т. ч. і в разі, коли такі порушення мали місце на стадії досудового розслідування, показало, що судді в умовах проведення так званої «судової реформи» з різних причин свідомо затягують розгляд обвинувальних актів, в т. ч. і через боязнь виносити виправдувальні вироки, бо їх також можна зрозуміти — апеляційні суди скасовують близько 30% таких вироків, в т. ч. і абсолютно необгрунтовано!

В підтвердження такого висновку свідчать і статистичні дані про залишок нерозглянутих обвинувальних актів у судах на кінець кожного звітного періоду, який, до речі, з року в рік лише зростає.

Так, на початок 2013 року залишок нерозглянутих судами обвинувальних актів становив 4 057, протягом року до судів надійшло 156 878 обвинувальних актів, а на кінець звітного періоду нерозглянутими залишились вже 27 008 обвинувальних актів. У 2014 році до судів надійшов 128 901 обвинувальний акт, тобто менше, ніж у дореволюційний рік, а на кінець звітного періоду нерозглянутими залишились 25 747. У 2015 році надійшло ще менше — 123 220 обвинувальних актів, в той час як на кінець року їх залишились нерозглянутими значно більше — вже 32 033. У 2016 році до судів надійшло ще менше — 113 137 обвинувальних актів, а залишилось нерозглянутими судами навпаки ще більше — 44 420 обвинувальних актів. В свою чергу, у 2017 році надійшло приблизно така ж кількість — 128 385 обвинувальних актів, а ось залишок нерозглянутих актів ще більше зріс і вже складав 64 774, що в 2,5 рази більше ніж у дореволюційному 2013 році. Тобто, спостерігається досить тривожна тенденція, коли з кожним роком залишок нерозглянутих справ у судах постійно зростає, а отже обвинувачені змушені тривалий час чекати остаточного рішення суду щодо себе, що порушує їх права на справедливий суд та розумні строки розгляду їх справи судом. Для відому, деякі справи у судах можуть затягуватись розглядом навіть не на 1-2 роки, а на 5 років і більше! І це все, в першу чергу, по тій причині, що до цих пір продовжується так звана «судова реформа», яка призвела до того, що у місцевих судах на теперішній час залишилося 2 776 суддів, в той час як їх має бути 4 404, у апеляційних судах – 802 судді із 1 589 необхідних, а якщо брати у рахунок не лише кримінальні провадження, а й цивільні та адміністративні справи, то на кінець звітного 2017 року у місцевих загальних судах першої інстанції перебувало в провадженні півмільйона нерозглянутих справ!!! Про яке правосуддя тоді можна говорити при таких навантажених суддях?!

А далі ще цікавіше. В 2013 році суди першої інстанції винесли 118 089 обвинувальних вироків, в яких було виправдано 316 осіб. З цього часу, тобто вже після приходу нової так званої «демократичної влади», ситуація із станом додержання конституційних прав і свобод громадян почала стрімко погіршуватись, причому — з кожним роком, коли при зростаючій кількості вчинених кримінальних правопорушень кількість обвинувальних вироків зменшується, а виправдувальних, в основному, — збільшується!

Наприклад, у 2014 році судами винесено 109 282 обвинувальних вироків і 808 осіб виправдано, у 2015 році — 103 339 обвинувальних вироків і 614 осіб виправдано, у 2016 році обвинувальних вироків винесено ще менше – лише стосовно 85 304 осіб, а виправдано вже 839 осіб, у 2017 році винесено обвинувальних вироків щодо 89 187 осіб, а виправдувальних — щодо 826 осіб. При цьому, зверніть увагу, що за статданими ГПУ (на відміну від інформації, які надала судова адміністрація) кількість виправдувальних вироків майже вдвічі занижена, що також може свідчити про умисне приховування органами прокуратури кількості виправданих осіб і є підтвердженням усвідомлення, перш за все, керівництвом ГПУ і прокурорами областей, допущених ними порушень прав і свобод громадян, та бажання таким чином приховати свої недоліки в роботі та уникнути відповідальності за неналежне виконання своїх службових обов’язків. А враховуючи, що рішення про наявність підстав для дисциплінарної відповідальності за нинішнім законодавством приймають не керівники ГПУ і прокурори областей, а нав’язана ззовні Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів, якої в такому вигляді і з такими повноваженнями ніде в Європі немає, кількість притягнутих до дисциплінарної відповідальності прокурорів суттєво зменшилась по зрівнянню із тим же «дореволюційним» періодом!

А далі ще переконливіше про такі невтішні висновки свідчать наступні статдані. Так, в результаті подальшого судового розгляду у 2017 році за вироками, що набрали законної сили, було засуджено 76 804 особи, що як і в 2016 році (76 217) значно менше ніж у минулі роки (у 2015 році – 94 798 осіб, у 2014 році – 102 170 осіб, а у 2013 році – 122 973 осіб), тобто кількість засуджених з кожним роком все зменшується, та виправдано 311 осіб (у 2016 році — 314 осіб, у 2015 році – 306 осіб, у 2014 році – 322 особи, а у 2013 році – 295 осіб). Таким чином, не дивлячись на суттєве зменшення кількості розглянутих судами кримінальних справ кількість виправданих осіб не зменшилась, а навпаки – збільшилась! І це при тому, що у апеляційних судах у залишку на кінець 2017 року перебувало на оскарженні близько 5 тисяч вироків, що також значно більше ніж у минулі роки коли, наприклад, у 2015 році такий залишок становив — близько 3 тисяч, а у 2013 році ще менше – близько 2 тисяч вироків!

Нехай і опосередковано, але про реальний стан дотримання прав і свобод громадян може свідчити і статистика про призначення міри покарання винним особам. Зокрема, з числа засуджених в 2017 році, більше 20% особам призначено покарання у вигляді штрафу – 18 523 (у 2016 році – 16 637 особам, у 2015 році – 18 652 особам, у 2014 році – 20 095 особам, а у 2013 році – 24 592 особам), близько 7% осіб призначені громадські роботи – 5 323 (у 2016 році – 6 626 особам, у 2015 році – 8 622 особам, у 2014 році – 10 265 особам, а у 2013 році – 11 375 особам), 3% осіб призначений арешт – 2 736 (у 2016 році – 2 891 особам, у 2015 році – 3 510 особам, у 2014 році – 3 265 особам, а у 2013 році – 4 546 особам) і лише близько 20% осіб засуджено до позбавлення волі на певний строк – 16 143 осіб, що приблизно відповідає показнику 2016 року (16 140), але значно менше ніж у попередні роки (у 2015 році – 19 765 особам, у 2014 році – 20 872 особам, а у 2013 році – 30 479 особам, що є майже вдвічі більшим показником), більше 40% засуджених — 32 597 звільнено від покарання (у 2016 році – 32 192 особам, у 2015 році – 41 997 особам, у 2014 році – 45 256 особам, а у 2013 році – 48 639 особам).

Із викладеного в цьому розділі можна зробити однозначний висновок про те, що, не дивлячись на зростання з року в рік кількості вчинених злочинів, кількість обвинувальних вироків значно зменшилась за останні 4 роки, а саме на 35%, при цьому суттєво зменшилась кількість осіб, засуджених до позбавлення волі, залишається достатньо великим відсоток осіб, звільнених від відбування покарання, що в цілому свідчить про погіршення стану як досудового розслідування, так і дотримання прав і свобод громадян, перш за все, через некваліфікований, неналежний та неефективний нагляд прокурора за додержанням вимог закону при збиранні, перевірці і оцінці доказів винуватості обвинувачених, правильності визначеної кваліфікації інкримінованих злочинів і т. д. І це при тому, що більше 20% кримінальних проваджень закриваються на стадії судового розгляду, що також спільно з іншими причинами може свідчити про те, що п’яту частину осіб фактично необґрунтовано піддають кримінальному переслідуванню та до цих осіб незаконно застосовуються примусові заходи процесуального характеру.

Саме тому, варто нагадати, що незаконність і необґрунтованість засудження невинуватої особи, незаконність і необґрунтованість кримінального переслідування її є підставами для її реабілітації та покладення відповідальності на державу за протиправну діяльність посадових осіб органів дізнання, слідства, прокуратури, суду. Більше того, держава повинна гарантувати реабілітованим особам у встановленому законом порядку поновити порушені права і свободи, а також відшкодувати спричинену шкоду. Я вже мовчу про те, що шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, в разі незабезпечення розкриття злочину і встановлення винних осіб, повинна також компенсуватися людині за рахунок Державного бюджету України.

В зв’язку з цим, хотілося б нагадати всім, особливо нинішнім керівникам правоохоронних органів, що в Україні з 1994 року існує Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», у відповідності до якого шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню державою. Разом з тим, ст. 1191 Цивільного кодексу України чітко передбачає, що держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.

Звичайно, що при такому відношенні законодавця до проблеми суворого дотримання прав і свобод людини та громадянина наші правоохоронці будуть і надалі без будь-якої відповідальності порушувати вимоги Конституції і КПК України. Тому, абсолютно підтримую внесений до Верховної Ради законопроект, яким пропонується внести зміни в ЦК і КПК України в тій частині, що держава, відшкодувавши шкоду, заподіяну службовими і посадовими особами правоохоронних органів та суду, повинна застосовувати право зворотної вимоги до цієї особи не тільки в разі встановлення в її діях складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком щодо неї, який набрав законної сили, але і дисциплінарного проступку незалежно, від спливу строків застосування та дії дисциплінарного стягнення.

І тому і не дивно, що на практиці в нашій державі таке матеріальне відшкодування та компенсація завданої шкоди реабілітованим особам реалізовується для мізерної кількості незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності громадян.

Так, судова статистика показує, що протягом 2013 року до суду першої інстанції надійшло всього 523 заяви про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури або суду, з яких позитивне рішення про задоволення прийнято лише у 117 справах. В свою чергу, у 2014 році до суду надійшло 396 заяв даної категорії, з яких задоволено 148. В 2015 році до судів надійшло 405 заяв про відшкодування шкоди, з яких лише 157 задоволено, а у 2016 року до судів надійшло 456 таких заяв, з яких у 157 було прийнято рішення про задоволення позовних вимог. У 2017 році надійшло ще більше таких заяв – 607, з яких тільки 207 задоволено. Хочу зазначити, що такі цифри є досить мізерними, оскільки реальна кількість постраждалих від протиправних дій правоохоронців набагато більша, проте далеко не всі із цих потерпілих ознайомлені із наявністю у них прав на матеріальне та моральне відшкодування за шкоду, спричинену незаконними діями правоохоронних органів чи судів.

Про те, що саме протягом останніх 4 років суттєво погіршилась ситуація із дотриманням прав людини і громадянина під час кримінального провадження, свідчить і нинішня діяльність Генеральної прокуратури, а точніше – особисто Ю. Луценка, по масовому ініціюваннюзняття недоторканності із народних депутатів, в переважній більшості своїй – без належних на те підстав, а тому і без настання для таких осіб жодних кримінально-правових наслідків. Маю на увазі, в першу чергу, ті випадки, коли з нардепів протягом 2015-2018 років знімали недоторканність під час показових піар-шоу компаній, організованих спочатку тодішнім Генпрокурором В. Шокіним, а потім і нинішнім — Ю. Луценко, коли з відому останніх в ЗМІ і в сесійній залі ВР оприлюднювались з порушенням закону аудіо- та відеоматеріали із кримінальних проваджень, що свідчило не тільки про розголошення таємниці досудового розслідування, а і порочило честь і гідність цих парламентарів, ще не визнаних судом винними у вчиненні злочинів.

Окрім того, хочу сказати, що мене і не дивує таке масове порушення конституційних прав і свобод громадян в сфері здійснення досудового розслідування, бо самі керівники правоохоронних відомств систематично і головне свідомо допускають такі порушення, а також всіляко заохочують ігнорування вимог законів про це, зокрема,розголошуючи таємницю досудового розслідування, в т. ч. і дані, які ганьблять честь і гідність людини, не чекаючи обвинувального вироку суду визнають і називають таких осіб винними у вчиненні кримінальних правопорушень, називають їх злочинцями, тим самим наносячи непоправної шкоди репутації, честі та гідності таких громадян, які лише підозрюються у вчиненні того чи іншого злочину. Саме тому, необхідно нагадати всім, особливо Генпрокурору, Головному військовому прокурору, директору НАБУ, які найбільше в цьому плані зловживають своїми можливостями доступу до матеріалів кримінальних проваджень, що стадія досудового розслідування є гласною лише частково! Відповідно до статті 222 КПК України, відомості досудового розслідування можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора і лише в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Існування цієї заборони зумовлене, перш за все, тим, що передчасне розголошення даних слідства, тобто повідомлення цих даних третім особам, в т. ч. і у публічному виступі, в пресі, в Facebook, тощо, може негативно вплинути на сам процес розкриття злочину, знайдення і викриття речових доказів і документів, та викриття винних, оскільки обізнаність зацікавлених осіб чи цілих організованих злочинних угруповань про те, в якому напрямі йде розслідування, які конкретно слідчі (розшукові) та інші процесуальні дії будуть виконуватися, які конкретні докази вже здобуті слідчими чи які планують вилучитись, дозволить зацікавленим особам активно протидіяти зусиллям слідчого, прокурора та оперативних підрозділів, перешкоджати встановленню істини шляхом знищення документів, речових доказів чи інших слідів злочину, переховування викраденого майна, залякування чи навіть фізичне знищення осіб, які можуть бути свідками чи потерпілими у справі, створення умов для ухилення осіб, причетних до вчинення злочину, від явки до слідчого, прокурора і суду, в т. ч. і втечі закордон.

Поряд з цим, треба усвідомлювати, що таємниця досудового розслідування в багатьох випадках є передумовою захисту сфери особистого життя людей, які стали учасниками процесу, а забезпечення нерозголошення даних кримінального провадження і є однією з гарантій захисту прав і свобод людини. Тому, не дарма, у ст. 32 Основного Закону зазначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У нашій же нинішній дійсності все навпаки, особливо протягом кількох останніх років. Нерідко, навіть, напередодні (що взагалі неприпустимо), або одразу після затримання особи чи вручення їй повідомлення про підозру (хоча мають місце такі випадки і одразу після початку розслідування) нинішні очільники правоохоронних органів (особливо Генпрокурор Ю. Луценко і Директор НАБУ А. Ситник) на всю країну у ЗМІ дуже детально «рапортують» про викриття ними злочинців, називають їх особисті дані, в т. ч. прізвище, ім’я та по-батькові, займані посади, демонструють наглядно всі схеми, начебто, їх злочинних дій, оприлюднюють аудіозаписи чи навіть відеоматеріали, в яких фігурують конкретні особи. Дійшло вже до того, що деякі правоохоронці розголошують навіть такі матеріали негласних слідчих (розшукових) чи оперативно-розшукових дій, на які не завжди були навіть дозволи суду, внаслідок чого не тільки грубо порушуються права людини, а і демонструється відверта зневага до вимог Конституції і законів України.

Підтвердження цих доводів є і той факт, що у 2017 році відносно тих же Генпрокурора Ю. Луценка та Головного військового прокурора А. Матіоса у КДК прокурорів розглядалися скарги щодо їхніх протиправних висловлювань у соціальних мережах стосовно розслідуваних органами прокуратури кримінальних проваджень та осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів. Підставою для дисциплінарної скарги відносно того ж Ю. Луценка (аналогічні звинувачення висувались і А. Матіосу) стали сім його постів у Facebook протягом 2017 року, в яких Генеральний прокурор коментував затримання конкретних осіб, лише підозрюваних в отриманні неправомірної вигоди, вживаючи, при цьому, вирази на кшталт “хабарник”, “член злочинної групи”, а також навіть публікував фотографії затриманих, їх імена та документи. Заявники стверджували, що такими своїми діями Юрій Луценко порушив презумпцію невинуватості затриманих, оскільки вони ще не були визнані винними у встановленому законом порядку. Розглядаючи вказані скарги, члени КДК прийшли до висновку, що названі заяви Генерального прокурора дійсно порушували презумпцію невинуватості та могли підштовхнути громадську думку і суд до певного висновку, в той час як жодна посадова особа не має права називати когось винуватим у вчиненні кримінального правопорушення. Проте, названа дисциплінарна справа була закрита з формальних підстав – начебто закінчились строки давності притягнення обох керівників прокуратури до дисциплінарної відповідальності. До речі, цей випадок не носить поодинокий характер, оскільки подібні звинувачення на адресу того ж Генпрокурора надходили в КДК і від лідера партії «Рух нових сил» М. Саакашвілі, який наголошував, що Ю. Луценко публічно з трибуни Верховної Ради України звинуватив його у вчиненні злочинів, ніж привселюдно порушив презумпцію невинуватості. Згадаємо також випадок з нардепом Надією Савченко, коли напередодні її затримання з головної трибуни країни Генпрокурор називав її «терористкою», «злочинцем». Той же народний депутат А. Лозовий подавав на Генпрокурора до суду позов за поширення неправдивої інформації про нього при внесенні і анонсуванні подання про зняття недоторканності, яка завдає шкоди його діловій репутації, і т. д.

Не відстають, як я вже говорив, у цьому плані і керівники новостворених антикорупційних органів, в першу чергу НАБУ, які регулярно розголошують дані досудового розслідування заради власного піару та приховування відсутності реальних результатів по боротьбі із корупцією. Так, усі пам’ятають як Директор НАБУ, спілкуючись із журналістами, детально розповів про хід слідства і встановлені в ході розслідування дані по кримінальних справах відносно Мартиненка, Онищенка, Кулика і т. д. Водночас, на офіційному сайті НАБУ регулярно публікуються схеми, начебто, незаконного збагачення чи іншої неправомірної діяльності тих чи інших підозрюваних, провадження по яких розслідуються детективами НАБУ, в яких публічно оприлюднювались особисті дані, родинні та особисті зв’язки цих осіб та яких, знову ж таки, завчасно називали без обвинувального вироку суду злочинцями.

Підсумовуючи цю дійсно актуальну і одночасно загрозливу проблему порушення конституційних прав і свобод громадян, в т. ч. в частині недотримання таких загальновизнаних у світі засад кримінального провадження, як верховенства права і презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини осіб, нашим слідчим, прокурорам і суддям слід пам’ятати, що усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, а поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою!

З цього приводу Європейський суд з прав людини говорить, що «презумпція невинуватості, втілена в статті 6 § 2 Конвенції, є одним із елементів справедливого кримінального судочинства. Вона не лише забороняє передчасне висловлювання самим судом думки, що особа, яка, обвинувачується у кримінальному злочині, є винною до того, як це доведено в законному порядку, ця заборона поширюється не лише на суддів, а й на інших представників влади».

Ще одним із популярних зловживань вітчизняних правоохоронців, чим також порушуються права і свободи громадян, є порушення правил підслідності, що особливо часто зустрічається в роботі ГПУ та військової прокуратури. Хочу зауважити, що Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму висновку з цього приводу наголошував, що проведення досудового розслідування кримінального провадження, зокрема, проведення окремих слідчих дій, заходів забезпечення кримінального провадження органом, до компетенції якого, згідно із процесуальним законодавством, не віднесено його здійснення, порушує загальні засади законності здійснення кримінального провадження та “унеможливлює виконання завдань кримінального провадження”. А, відповідно до Кримінального процесуального кодексу України зібрані таким чином докази можуть бути визнані в суді недопустимими.

Тому, реєстрація ГПУ чи військовими прокурорами, наприклад, корупційних злочинів, підслідних НАБУ, а тим більше — проведення ними у не підслідним їм справах слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій неминуче призведе до визнання зібраних таким чином не уповноваженим органом доказів неналежними і недопустимими, що в майбутньому заподіє значної шкоди як державі, так і її окремим громадянам. Більше того, минулого року антикорупційний прокурор навіть перерахував такі справи, які розслідуються із порушенням підслідності і знаходяться на розгляді в судах: відносно заступника губернатора Миколаївської області, затриманого військовою прокуратурою за хабар, відносно заступника Міністра охорони здоров’я, затриманого прокуратурою м. Києва і СБУ за хабар у сумі 300 тис. євро і т. д. Окрім того, антикорупційний прокурор заявляв, що корупційних справ з порушенням підслідності в судах розглядається понад 70 і у всіх них є загроза закриття. Я від себе добавлю до цього переліку і справу за обвинуваченням мера Вишгорода в одержанні неправомірної вигоди, обвинувальний акт по якій до суду направила прокуратура Київської області, де також є підстави для винесення виправдувального вироку.

З цього можна зробити невтішний висновок, що в разі винесення судами виправдувальних вироків по цій категорії корупційних справ, підслідних НАБУ, слідчі і прокурори, які свідомо приймали такі справи до свого провадження і проводили по них розслідування, в т. ч. і застосовували до таких «підозрюваних» заходи забезпечення кримінального провадження, повідомляли їм про підозру, проводили обшуки, накладали арешти на майно та направляли до суду обвинувальні акти, можуть в майбутньому бути притягнуті до відповідальності, а саме головне те, що особи, які вчинили такі корупційні злочини, в свою чергу, можуть уникнути справедливого покарання! Після цього, такі потерпілі можуть звернутися до Європейського суду з прав людини за матеріальною компенсацією за завідомо незаконне кримінальне переслідування.

Наглядним прикладом цього є те, що 2 квітня 2018 року на Дніпропетровщині суд виправдав слідчого СБУ, якого підозрювали у вимаганні неправомірної вигоди. Підставою для виправдання стало саме те, що Генеральний прокурор та військова прокуратура порушили вимоги закону про підслідність.

І такі факти, на жаль, будуть мати місце до тих пір, доки не відновляться належні до того повноваження Генпрокурора.

Чому відбувається порушення конституційних прав громадян та як цього уникнути?

Однією із головних причин нинішнього масового порушення прав громадян на стадії досудового розслідування є відсутність належного прокурорського нагляду за додержанням законів, в тому числі і з боку вищестоящих прокурорів, більш досвідчених як в професійному плані, так і в частині значно більшого життєвого досвіду.

Тим більше, позбавлення як процесуального керівника, так і вищестоящого прокурора права вносити документи реагування на виявленні ними порушення законів, які систематично допускають слідчі, їх керівники та оперативно-розшукові підрозділи, вимагати відновлення порушених ними прав і свобод громадян та притягувати винних до відповідальності, і призвело до того, що викладені вище порушення прав громадян нікому сьогодні зупинити, чи зобов’язати їх відновити, бо прокурори в результаті так званих «реформаторських змін» не тільки професійно ослаблені, а і суттєво обмежені в повноваженнях, по суті нині є повністю безправні.

Тоді і виникає закономірне питання, а як забезпечити виконання вимог КПК України про те, що прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень?

А якщо така вимога закону не виконується стороною державного обвинувачення, тоді закономірно наступає результат, який передбачений положенням ст. 87 КПК України, а саме: недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Більше того, недопустимі докази не можуть бути використані і при прийнятті процесуальних рішень, на них не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

По-друге, і сама держава в лиці наших нинішніх можновладців не переймається проблемою дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування, ніхто з нинішніх керівників силових структур не звітує про це ні на Верховній Раді, на ні засіданнях Кабміну, ні на координаційних нарадах, які, тим більше, взагалі жодного разу на центральному рівні не проводились! Ще раз підкреслюю: ні Верховна Рада України, ні Кабінет Міністрів України, ні Президент України не реагують на відсутність будь-якого контролю і нагляду за дотриманням конституційних прав та свобод громадян в діяльності правоохоронних органів.

Звертаю Вашу також увагу, що останній раз ВРУ реагувала на цю проблему тільки уявіть собі — 18 років тому, прийнявши Постанову «Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в забезпеченні прав і свобод людини» від 23.03.2000 року № 1592-III. Дійсно, таким документом найвищий законодавчий орган публічно визнавав як критичний стан криміногенної ситуації в країні, так і систематичні порушення конституційних прав громадян України, а також оцінював як недостатню роботу тодішнього керівництва правоохоронних органів держави. Треба об’єктивно визнати, що тодішня Верховна Рада України була зацікавлена в поновленні порушених прав своїх громадян та усуненні таких проблем, бо вживались реальні відповідні заходи реагування: парламентарі зверталися до Президента з пропозицією про зміцнення кадрів правоохоронних органів, удосконалення загальної структури та чисельності штатів, керівникам правоохоронних органів пропонувалося особисто організувати роботу по ефективному розслідуванню резонансних кримінальних справ, а Генеральному прокурору України — забезпечити нагляд за дотриманням законодавства, маючи на увазі, що професійне безсилля правоохоронних структур по цих справах дискредитує державу. Більше того, в той навіть набагато безпечніший та стабільніший час для суспільства парламентом була висунута вимога Кабінету Міністрів України, з метою посилення соціального захисту працівників органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Податкової адміністрації України та судів, забезпечення їм належних умов праці, винайти необхідні кошти та внести зміни до Державного бюджету України для здійснення необхідного матеріального та фінансового забезпечення правоохоронної діяльності, встановлення конкретних та дієвих соціальних гарантій працівникам правоохоронних органів!!!

В той же час, сьогодні не можна знайти жодного звіту відповідальних керівників правоохоронних органів про стан дотримання конституційних прав громадян, а тим більше – документу реагування з боку керівництва держави на такі порушення. Цей процес нинішня влада та, зокрема, і нинішні очільники правоохоронних органів ігнорують відверто, тим самим залишивши людей один на один зі своїми проблемами. Об’єктивно потрібно визнати, що і більшість так званих опозиційних сил про це також мовчать, мабуть усвідомлюючи, що і вони також доклали зусиль до такого критичного становища. Поряд з цим, дивує і мовчання та відверте ігнорування проблем стану дотримання конституційних прав і свобод громадян із сторони так званих громадських організацій, в т. ч. і тих, які існують на іноземні гранти, які на відміну від своїх активних зусиль по налагодженню, наприклад, боротьби із корупцією, чомусь на цю проблему вперто не звертають уваги. Мовчать з цього приводу і всілякі міжнародні правозахисні організації, які зовсім недавно, в 2012-2014 роках, відкрито і результативно виявляли порушення прав громадян з боку правоохоронних органів і суду за часів Януковича і закликали владу України до їх негайного усунення і припинення.

На жаль, мовчать і наші нинішні так звані «міжнародні партнери» та «донори», а через їх таку споглядацьку позицію бездіє в цьому плані і наша влада та більша частина опозиції і тому варто погодитись із частиною експертів, які стверджують про існування фактично зовнішнього управління нашою державою, що наша влада і керівники нинішніх правоохоронних органів йдуть фактично «на поводу» у закордонних центрів впливу в частині продовження так званих «реформ» (розвалу) правоохоронної системи, що і спричинило такий стрімкий ріст фактів порушення прав громадян. До речі, якщо уважно проаналізувати, які вже є на сьогодні негативні наслідки усіх цих «псевдореформ», нав’язаних нам «ззовні», та які проводились під гаслами приведення наших інституцій до «європейських стандартів», що, до речі, є відвертою брехнею та обманом українського народу, і головне, до чого весь цей процес «перетворень», в т. ч. і в правоохоронній сфері, призвів, можна зробити висновок: серед багаточисельного піару і пустих балачок на теперішній час існує кадровий дефіцит правоохоронців та суддів (як мінімум 25-30%), я вже мовчу про професійний рівень тих, хто залишився і кого відібрали під час таких «реформ» на підставі так званих «конкурсів» та «атестацій», в результаті чого нинішній стан розкриття злочинів, а тим більше, стан дотримання конституційних прав громадян в сфері кримінального провадження опинився на край низькому рівні і повірте — буде ще погіршуватись!

Ще однією з важливих причин порушення конституційних прав громадян є відсутність злагодженої та спільної (скоординованої) роботи усіх правоохоронних органів. Спровоковані новим законодавством, яке приймала вже нова влада, правоохоронні органи постійно вступають в конфлікти між собою, в т.ч. і через непродумане створення нових безконтрольних відомств із необмеженими повноваженням, а що ще більш неприйнятніше – то із дублюванням аналогічних повноважень (Державне бюро розслідувань, Бюро фінансових розслідувань, Державне бюро військової юстиції), що все в сукупності на практиці призвело до систематичних конфліктів між ними, коли вони замість нарощування спільних зусиль по боротьбі із злочинністю міряються «силою» та своїми можливостями, а також вирішують хто із них головніший. Ще раз наголошую: система правоохоронних органів не просто розвалена, її не існує взагалі, прокурорський нагляд настільки обмежений, що прокурори, окрім хіба що їх очільника перетворились на простих статистів, а судовий та парламентський контроль за їх діяльністю відсутній, а тому сьогодні ніхто і не несе відповідальності за порушення конституційних прав громадян.

Саме тому, я вважаю, що потрібно скасувати принцип квотного призначення керівників правоохоронних органів, припинити політизацію правоохоронців, встановити особисту відповідальність за роботу їх відомств, скасувати явно недолугі норми Закону «Про прокуратуру», завдяки яким на посаду Генпрокурора була призначена випадкова людина без необхідної освіти, а головне – без будь-якого досвіду прокурорської діяльності, реанімувати повноваження Генерального прокурора по здійсненню координації діяльності всіх правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю, по вирішенню лише ним всіх спорів між всіма правоохоронними органами щодо підслідності будь-яких злочинів, в т. ч. і тих, які підслідні НАБУ, після прямого підпорядкування Генпрокурору його заступника – керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та повернення йому наглядових повноважень про витребовування будь-якої справи із будь-якого правоохоронного органу та перевірки її на предмет дотримання законності, давати по ній письмові вказівки та вживати необхідних заходів впливу з метою усунення допущених по ній порушень закону органами досудового розслідування (в т. ч. і НАБУ), по здійсненню ним нагляду за додержанням всіма правоохоронними органами вимог законів по боротьбі із злочинністю. Доки не буде в нашій державі головного, так би мовити, – арбітра в існуючій системі правоохоронних органів в сфері боротьби із злочинністю, подібні грубі порушення прав і свобод громадян будуть і далі продовжуватись.

На моє глибоке переконання, правоохоронна система країни повинна бути цілісна та єдина, а тому всі законодавчі можливості для внутрішньої боротьби серед правоохоронних органів, які, в свою чергу, тягнуть за собою масові порушення прав людей, мають бути негайно усунені. Окрім цього, правоохоронні органи мають постійно піддаватись регулярним перевіркам на предмет дотримання ними вимог законів та Конституції України, їх службові і посадові особи, які порушують такі вимоги, повинні в міру своєї вини притягуватись до відповідальності, а їх керівники повинні бути підзвітні перед народом і нести відповідальність за відсутність результатів роботи і допущені порушення прав і свобод громадян. Оскільки прокуратура наразі позбавлена таких наглядових повноважень, реагувати на факти беззаконня, потрібно негайно повернути прокурорам цю функцію та вдосконалити механізм їх реалізації.

Реформаторські зміни повинні бути вигідні, перш за все, народу України та нашій державі, а не іноземним представникам чи будь-яким іншим «партнерам» чи «донорам».

Олексій Баганець

Джерело