< Аналітика

Права в’язнів

13.04.2018

Деякі загальні дані

Станом на грудень 2017 року у 148 пенітенціарних установах утримувалося 57 641 осіб, з них 19 648 в СІЗО. Кількість установ на неконтрольованій території Донецької та Луганської області становила 29 установ, у Криму – 5 установ.

Таким чином у 2017 році кількість тюремного населення продовжувала знижуватись, адже у 2016 році вона становила 60 771 осіб. Разом з тим ця тенденція уповільнилася у порівнянні із кількома останніми роками і вона не стосується СІЗО, де ця кількість навпаки дещо зросла.

Тенденцію до зниження чисельності слід вітати, однак Україна все ще має показник 148,7 в’язнів на 100 тис. населення (з урахуванням 38,76 млн. населення на підконтрольній території), що все ще перевищує середній показник серед країн Ради Європи (115,7) та ЄС (близько 90). Є сподівання, що прийняття у 2018 році законодавства щодо впровадження інституту кримінальних проступків допоможе знизити цей показник, хоча громадськість вважає запропоновану владою модель поверхневою та такою, що загрожує правам людини, і пропонує альтернативну[1].

У 2017 році розпочався процес «консервації» установ виконання покарань[2]. У грудні з деяких установ вже вивезли майже всіх засуджених і ці заклади мають закрити у січні-лютому 2018. Це допоможе зекономити бюджетні кошти, адже в деяких установах кількість співробітників перевищувала кількість в’язнів. Проте такий підхід є сумнівним, оскільки замість оптимізації кількості в’язнів в установах, розпочалося їхнє закриття. Це суперечить задекларованим урядом планам зі зменшення навантаження на одну установу до 300–400 засуджених в середньому[3], що мало сприяти полегшенню пенітенціарного менеджменту та реінтеграційної роботи із засудженими.

Законодавство

Головною подією 2017 року стало завершення роботи над проектом закону «Про пенітенціарну систему», який був зареєстрований під кінець року під номером № 7337. Не дивлячись на участь широкого кола експертів із неурядового сектору, остаточний текст проекту напрацьовувався під визначальним впливом Мінюсту. Як наслідок, відбувалася справжня боротьба за відстоювання ідей прав людини на противагу інтересам керівництва пенітенціарної системи. Зокрема, громадськості ледь вдалося протистояти намаганням Мінюсту звузити громадський контроль за системою (стаття 24 КВК) та відстояти деякі прогресивні з точки зору прав людини норми. Зокрема, йдеться про поширення громадського контролю на СІЗО (а не тільки на виправні колонії), впровадження кардинально нового підходу до умовно-дострокового звільнення, декларування відходу від каральних цілей системи, посилення ролі пробації та ін. Разом з тим залишилися безуспішними численні намагання та заклики скасувати інститут «пенітенціарних слідчих», скасувати стару загрозу правам людини – статтю 391 КК[4] та не створювати нову потенційну загрозу – статтю 3911 КК[5].

Продовжували очікувати на прийняття у другому читанні принципові для впровадження рекомендацій Європейського комітету з запобігання катуванням проекти законів № 2291а та № 2685. Очікують прийняття у першому читанні проект закону щодо впровадження інституту пенітенціарних суддів (№ 4936), який розроблений з урахуванням рекомендацій Ради Європи та покликаний вирішити системну проблему відсутності превентивних та компенсаційних заходів, проект № 6344 щодо нового механізму умовно-дострокового звільнення.

Важливою подією стало ініціювання Мінюстом перегляду Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань та слідчих ізоляторів. У процесі перегляду свої зауваження подавали фахівці Ради Європи та Харківської правозахисної групи. Сподіваємось, що вказані зауваження будуть враховані, адже ПВР до цих пір бережуть кращі традиції радянської виправно-трудової системи[6].

13 вересня 2017 року уряд прийняв постанову № 709, якою створив так званий міжрегіональний територіальний орган – Адміністрацію Державної кримінально-виконавчої служби України. Тим самим були перекреслені намагання «уцивільнити» мілітаризовану пенітенціарну систему. Саме з цією метою раніше була ліквідована Державна пенітенціарна служба, а її функції передані безпосередньо Мінюсту. Отже відбулася «контрреформа», покликана «воскресити» мілітаризовану верхівку пенітенціарної системи з метою повернення/продовження мілітаристського підходу до управління нею.

Взагалі демілітаризація пенітенціарної системи, так само як і низка інших стратегічних реформ у тюремній сфері, були передбачені у згаданому Плані дій з прав людини[7]. Вказані реформи мали бути оформлені стратегіями, цільовими програмами та ін., однак протягом 2017 року спостерігалося ігнорування ключових положень Плану дій з боку тюремного керівництва, а тому не були розроблені стратегічні документи щодо покращення стану з правами людини у пенітенціарній системі.

У 2017 році було прийнято Розпорядження Кабміну «Про схвалення Концепції реформування (розвитку) пенітенціарної системи України» (від 13 вересня 2017 р. № 654-р). За нашими спостереженнями, вказана Концепція була розроблена нашвидкуруч, як політична реакція на резонансне вбивство в Одеському СІЗО. Не відбулось жодного громадського обговорення. Більше того, частина цієї Концепції була засекречена під грифом «Для службового користування». Загалом аналіз Концепції свідчить про її формальний характер та відсутність пріоритету прав людини. Натомість особлива увага приділяється організаційним та адміністративним питанням. Позитивно можна оцінити передбачення у Концепції додаткового фінансування системи з 2018 по 2020 рік[8], яке, сподіваємось, буде використано, в першу чергу, на виправлення критичної ситуації з умовами тримання у деяких пенітенціарних установах, як-то СІЗО Одеси, Києва, Хмельницького та ін.

Іншою важливою подією стала розробка «Паспорту пенітенціарної реформи», яка відбулася із залученням широкого кола фахівців. Паспорт є свого роду «дорожньою картою» реформи, він був напрацьований у відповідності до стандартів проектного менеджменту за підтримки Уряду Канади. Він закріплює суттєві перспективи розвитку прав людини у пенітенціарній сфері, хоча, на жаль, деякі положення щодо криміналізації окремих діянь є регресивними[9]. На жаль, Паспорт залишається неформалізованим документом, а тому його програмна роль залишається обмеженою.

В попередніх доповідях ми згадували відсутність в Україні процедури виправлення судових помилок щодо засуджених за старим КПК. Нагадаємо, що з ухваленням в 2012 році нового Кримінального процесуального кодексу, з’явився якісно новий стандарт доказування вини підсудного в кримінальному процесі. Якщо сторона відмовляється в суді від своїх свідчень, суд не має права ці свідчення брати до уваги у своєму рішенні як доказ вини. В 2010 році Верховний суд України був позбавлений права на перегляд судового рішення в порядку виключного провадження. У зв’язку з цим законопроект № 2033а надає можливість засудженим за радянським КПК звернутися в суд щодо перегляду судового рішення в разі розумного сумніву щодо справедливості вироку. 26 жовтня 2017 року виповнився дворічний ювілей ухвалення законопроекту в першому читанні. Однак далі процес не рухається, а засуджені за свавільними судовими рішеннями, в тому числі довічники, продовжують відбувати покарання.

У 2017 році було скасовано т.зв. «Закон Савченко». Не дивлячись на неоднозначну оцінку суспільством та експертами цього закону, складно заперечити, що він створював реальну можливість компенсації за тримання у неналежних умовах українських СІЗО. Водночас, ці умови так і залишаються на незадовільному рівні, а тому Україна повинна створити новий компенсаційний механізм. Наприклад, Рада Європи пропонувала кілька варіантів розв’язання цієї проблеми[10]; один із них знайшов своє відображення у згаданому проекті закону про пенітенціарних суддів.

Жорстоке поводження

Серед позитивних тенденцій варто зазначити помітне зменшення застосування пенітенціарними співробітниками фізичної сили до в’язнів, якщо порівнювати із попередніми роками. Це відбулося завдяки реалізації положень ст. 24 КВК України, що надає право представникам громадськості і журналістам здійснювати візити без попереджень в пенітенціарні заклади, та активізації Національного превентивного механізму.

Проте протягом року до правозахисних організацій від засуджених і їх родичів надходили повідомлення про жорстоке поводження. Наприклад, у 2017 р. стало відомо про побиття в’язнів спецназом у Одеському СІЗО, як наслідок вбивства співробітниці цієї установи засудженим, залишеним для господарського обслуговування. Спецназ у цьому випадку був застосований не як реакція на масове заворушення, а як засіб «демонстрації в’язням їхнього місця» з превентивною метою (за подібні дії Європейський суд колись вже виносив рішення проти України у справах Карабета і Давидова). Час від часу з’являються й інші повідомлення про проведення обшуків з залученням бійців «спецназу» (т.зв. «маски шоу»). Залучення цих бійців для проведення обшуків використовується як інструмент «втихомирювання» засуджених, а самі обшуки часто відбуваються з приниженням честі і гідності засуджених. З огляду на це залишаються актуальними заклики минулорічних доповідей скасувати повноваження спецпідрозділу ДКВС щодо обшуків та підтримки порядку, а залишити тільки повноваження реагувати на масові надзвичайні ситуації. Іншим виходом може стати передача цього підрозділу Нацполіції[15].

Протягом року неодноразово лунали повідомлення про вбивства в’язнів у пенітенціарних установах. Набули резонансу вбивства в’язнів у Чернігівському та Одеському СІЗО. Стверджувалось, що ці вбивства були вчинені іншими в’язнями. Це свідчить про проблеми контролю над ситуацією з боку керівництва адміністрації цих установ. Все частіше висловлюється критика через зростання ролі неформальних лідерів чи т.зв. «блатних» в управлінні цими установами[16].

Однак в інших випадках висловлювалися і підозри причетності в’язничної адміністрації. Останньою такого роду резонансною подією стала смерть молодого ув’язненого у Луцькому СІЗО, на якому були очевидні сліди катувань[17].

Викликає критику хід розслідування подібних випадків. Наприклад, у Хмельницькому райсуді вже кілька років триває розгляд справи за ч. 2 ст. 121 (тілесні ушкодження, що спричинили смерть) по звинуваченню працівників Замкової виправної колонії № 58 у вбивстві в’язня А. Данилюка. Проте підсудні (В. Мокринський і Р. Франківський) не відсторонені, хоча б тимчасово, від займаних посад та продовжують працювати у пенітенціарній системі.

Взагалі розслідування злочинів, вчинених у пенітенціарних установах, знаходиться під загрозою. По-перше, всупереч тотальній критиці інституту «пенітенціарних слідчих», Мінюст вперто не бажає його ліквідовувати. Як наслідок, на практиці виникає багато непорозумінь щодо підслідності злочинів, вчинених в’язнями, а це може призвести до безперспективності таких справ у суді. По-друге, в результаті втрати прокуратурою у кінці 2017 року слідчих повноважень та відсутності сформованого Державного бюро розслідувань, яке мало б їх перейняти, невизначеною є доля розслідування злочинів, які вчинятимуться у майбутньому пенітенціарними співробітниками.

На додаток до згаданих СІЗО, серед пенітенціарних установ виділяється Замкова виправна колонія № 58 м. Ізяслава Хмельницької області. ЗВК-58 розташована в приміщенні монастиря побудованого на початку 17-го століття. Приміщення камер особливо в зимовий період потребують величезних фінансових витрат для утримання засуджених відповідно до мінімальних міжнародних стандартів. За умовами утримання і ставленням персоналу до засуджених ЗВК-58 вважається однією із найсуворіших установ виконання покарань. Протягом останніх років з певною періодичністю в колонії відбуваються масові голодування і членоушкодження засуджених з метою привернути увагу громадськості до системних порушень прав людини[18].

В Україні продовжується використання статті 391 КК України, яка залишилася в спадок від каральної радянської системи ГУЛАГу. Сама конструкція цієї статті містить в собі дисциплінарну преюдицію, тобто кримінальне покарання за дисциплінарні правопорушення. Кожного року ухвалюються десятки судових рішень з санкцією покарання до трьох років позбавлення волі за неприбране ліжко, неголене обличчя, відмову від праці, нетактовну поведінку і т.ін. Дослідження практики застосування цієї норми свідчить про те, що до кримінальної відповідальності за ст. 391 КК притягаються засуджені, які систематично скаржаться на дії (бездіяльність) персоналу установи. Європейський комітет з запобігання катуванням після візиту в Україну в 2016 році рішуче рекомендував скасувати цю статтю.

Варто окремо відмітити активізацію діяльності Національного превентивного механізму у пенітенціарній сфері. Зокрема, у 2017 році була опублікована спецдоповідь Уповноваженого Верховної Ради з прав людини за 2016 рік[19]. У ній детально аналізуються проблеми жорстокого поводження та неналежних умов тримання у пенітенціарній системі. Зокрема, особлива увага приділяється питанням про: надмірні і незаконні дисциплінарні практики, неправомірне застосування фізичної сили та спецзасобів, жахливі умови тримання у низці пенітенціарних установ, а особливо в СІЗО, розквіт в’язничної субкультури та неформальне керівництво з боку окремих категорій в’язнів, порушення трудових прав в’язнів, критичний стан із наданням медичної допомоги та ін. Можна впевнено стверджувати, що кількість виявлених НПМом порушень у пенітенціарній системі, свідчить про дедалі більше значення його рекомендацій для захисту прав в’язнів.