Наймасштабніше дослідження оцінки роботи поліції

09.03.2019

Харківський Інститут соціальних досліджень провів наймасштабніше дослідження оцінки роботи поліції за останні 5 років — з моменту її створення. Опитано 19500 респондентів по всіх областях України. Як сприймають поліцію у різних регіонах, яким є рівень довіри та які злочини турбують українців найбільше — в інтерв’ю зі співавтором дослідження, директором ХІСД Денисом Кобзіним.

Ваш інститут провів наймасштабніше дослідження діяльності національної поліції за останні п’ять років, після реформи. Якщо поглянути на різні показник, видається, що діяльність поліції оцінюють краще, ніж до реформи. З чим це пов’язано?

Низка факторів. Перше, — навіть беручи до уваги моє критичне ставлення до патрульної поліції, вона робить великий внесок в репутацію національної поліції в цілому.

Люди переважно перестали боятися поліцейського, з яким зіштовхуються на вулиці. Якщо раніше поліція навіть працювала над іміджем, щоб їх побоювалися, демонструвала для цього силу, незаконну силу, часто випадки корупції залишалися відкритими і абсолютно безкарними.

Зараз усе трохи змінилося. З’явилося більше чесних взаємин між поліцейським та громадянином, зокрема, на дорозі.

Ще один фактор — у поліції непогані позиції, порівняно з усіма іншими державними інституціями, довіра до яких стійко падає усі п’ять років. А поліція все ж стикається з людьми частіше, ніж більшість державних інституцій.

Людям складно оцінити роботу президента — вони з ним не перетинаються, вони оцінюють його тільки за інформацією у ЗМІ. Водночас шанс на власні очі побачити, як працює поліцейський, набагато вищий.

Згідно нашого дослідження, більшість людей, які особисто спілкувалися з поліцейським, залишилися задоволені, можливо, не результатом, але принаймні ставленням.

Ми постаралися, наскільки це можливо, включити максимально показники, які могли б доповнити існуючу систему або замінити її. В першу чергу, довіру. Довіра прописана у законі про Нацполіцію і, за звичкою, більшість поліцейських та журналістів дивляться на показники довіри. Хоча насправді довіра — не такий простий показник.

Що з цим показником у вашому дослідженні?

Порівняно з іншими державними органами, довіра до поліції достатньо висока. Більше тільки в армії. Але до армії традиційно дуже велика довіра у нашій країні.

Із чим це пов’язано?

З поліцією люди частіше контактують, вони можуть на власному досвіді оцінити ефективність цього інституту. Втім, довіра формується не лише з ефективності. Насправді, щоб завоювати довіру людей, можна не вирішити їхньої проблеми, але принаймні по-людськи поспілкуватися. Саме ставлення для довіри відіграє значно більшу роль, ніж вирішення проблеми.

Серед людей, які контактували з поліцією, майже 70% сказали, що з ними спілкувалися ввічливо. Проблема в тому, що в нас за рік з поліцією контактує близько 10% населення.

Це багато чи мало, порівняно з іншими європейськими країнами?

Це небагато. В цьому й проблема, чому досі тих, хто не довіряє поліції — більше. Ми подивилися, звідки люди беруть інформацію про роботу поліції — майже 70% з телебачення, інтернету та історій, розказаних друзями чи знайомими. Це далеко не завжди об’єктивні джерела інформації.

Частіше за все людина стикається з поліцією коли стала свідком або постраждалим, або ж, коли в який-небудь спосіб залучена до негативних подій. Для більшості людей це ситуації довкола ДТП або злочину.

Якби поліція користувалася іншими механізмами, каналами для спілкуватися з людьми, рівень позитивних контактів був би вищим.

Довіра потрібна не лише поліції. В жодній країні сама поліція проблеми з безпекою не вирішує. Їй потрібен ресурс суспільства, щоб ефективно працювати. Поліція — не десантник, якого викинули, він виконав завдання і повернувся на базу. Їй потрібні свідки, поняті.

Одна справа, коли ти поспілкувався з ввічливим поліцейським, а інша — коли злочин проти тебе не розкритий, тебе не інформують про перебіг справи. Які показники там?

Це те, на що вказують більшість людей, які ставали жертвами злочинів, — близько 30% жертв злочинів не отримують жодної інформації про те, як ведеться їхнє розслідування. Для них це означає, що їхньою справою не займаються.

Можливо, це не так, але те, що поліція ігнорує інтереси постраждалої сторони — не повідомляє, що провели експертизу, опитали свідків, обійшли квартири…

Люди вважають, що написавши заяву, вони просто витратили час.

Так формується недовіра і небажання повідомляти про інші злочини. Близько 40% злочинів узагалі на облік поліції не потрапляють — люди не повідомляють про те, що вони стали жертвами злочину, бо вважають, що це не має сенсу, що поліції це не потрібно.

У вашому дослідженні йдеться, що майже 98% людей не стикалися з насильством з боку поліції. Про що це говорить?

Це не такий уже й низький показник. Наша вибірка репрезентує все доросле населення країни і має дуже низький відсоток помилки. Тому 1,7% — це понад 500 тисяч випадків за рік.

Це менше, ніж минулого року, але це все ще дуже багато. Події, які відбувалися в Подільському відділку (йдеться про події 9 лютого, коли поліція застосувавши силу, затримала праворадикальних учасників акції «Хто замовив Катю Гандзюк» — ред.), — це дрібниці, порівняно з випадком у харківському метро . Там служба внутрішньої безпеки під час розслідування прокуратури затримала патрульних, які працювали в метрополітені на вокзалі. З’ясувалося, що вони застосовували до людей насилля, незаконно затримували, без оформлення — людей могли силою заводити, били, принижували. Звісно, врешті-решт вимагали гроші.

І це не поодинокий випадок. Один і той самий співробітник, який звик застосовувати насилля, як щоденну практику, протягом року може скоїти сотні таких випадків.

Директор Харківського інституту соціальних досліджень Денис Кобзін у студії Громадського, Київ, 22 лютого 2019 року   

Тобто ця практика залишається дуже поширеною.

На жаль, так. Немає об’єктивної системи збору скарг на дії поліції, немає ефективного методу розслідування таких скарг. Багато хто каже, що ДБР може стати таким органом розслідування, але я скептично налаштований.

По-перше, ДБР — надто невеликий орган. Вони не опікуватимуться лише поліцейським насиллям. Ба більше, я дивився статистику, — вони відразу дуже сконцентрувалися на статтях, пов’язаних із хабарами, незаконним збагаченням (26 лютого Конституційний суд визнав неконституційною статтю Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за незаконне збагачення — ред.). Наскільки я знаю, за останній квартал, здається, у них лише сім справ, які стосуються перевищення службових повноважень поліції, а це небагато.

Та головне, що вони перебувають у процесуальному підпорядкуванні прокуратури — органу, який давно традиційно покриває поліцейське насильство. Прокуратура не була ефективною всі ці роки. Якщо у нас створюється новий орган, який усі матеріали відносить назад в прокуратуру, то виходить те ж замкнуте коло.

У яких регіонах України поліції довіряють більше, в яких — менше і чому?

За всіма показниками, в Луганській і Донецькій областях поліція демонструє позитивний ріст. Що стосується довіри — вони, насамперед, багато роблять, щоб заслужити довіру людей.

По-друге, після повернення окремих територій під контроль України, і налагодження там роботи інститутів, з’явилися райони, де поліція — номер один за довірою. Вона випереджає церкву, армію. Я кажу про довіру, яку ми зараз виміряли.

Причина в тому, що поліція — це чинний державний інститут, дуже необхідний людям на цих територіях. Вони не бачать дій кабміну, президента, які перебувають далеко. Вони туди зі своїми проблемами піти не можуть. До армії, виходячи з досвіду, який вони мають, теж. Далеко не завжди для людей у зоні бойових зіткнень, армія — це інститут, який захищає їхню безпеку. Дуже часто в різних обставинах військовий стає для них фактором небезпеки.

А поліція — чинний інститут. Люди там бачили життя за відсутності роботи поліції. Їм є з чим порівнювати.

Роботу поліцейських на сході дуже цінують. В Донецькій і Луганській областях керівництво поліції докладає чималих зусиль, щоб працювати з громадами. В інших регіонах це не так поширено.

Ви говорите, що довіра до поліції в Луганській, Донецькій областях висока, але розуміємо, що там, на місцях, залишилося на службі дуже багато тих, хто або перебігав, або підтримував сепаратистів, або в будь-який інший спосіб брав участь у подіях в 2014-2015 років. Як із цим фактором бути?

Я би не сказав, що там аж така висока довіра. Я хочу сказати, що вона там росте, і вони над цим працюють. У Донецькій області вона справді висока.

Що стосується лояльності працівників поліції до держави Україна — тобто патріоти вони чи ні — то можу сказати, що, за моїми спостереженнями, в Луганській і Донецькій області ця лояльність може бути вищою, ніж у деяких сусідніх регіонах. Багато з людей, які там працюють в поліції, стояли перед вибором — вони могли залишитися на непідконтрольних територіях, могли виїхати до Росії, кинути все. Водночас це означало — залишити місце, де вони жили, родичів. І багато хто це зробив.

А багатьох із них переслідували за їхню проукраїнську позицію. Там майже всі співробітники поліції пройшли через АТО. І їхня щоденна робота з населенням — це доведення того, що вони підтримують проект «Україна».

У Харківській та Одеській областях ситуація вже не така проста. Поліцейські там не стояли перед таким вибором. Багато з них справді були готові перешити собі шеврон на російський, але в них не було такого вибору, тож вони тихенько відсиділися. Я би сказав, що там є проблема з лояльністю. Може, Херсон теж.

Щодо інших регіонів — звісно, що західніше, то зрозуміліше: перед поліцейськими в Хмельницькій, Львівській, Київській області не стояв вибір — на тому боці чи на цьому. Вони чітко знали, що вони — Україна.

Єдине питання із Закарпатською областю. Близькість до Угорщини дається взнаки. На цей регіон я би теж звернув більше уваги. Раніше це називалося патріотичним вихованням, але це звучить дуже казенно. Системної роботи з розвитку лояльності до національного проекту досі немає. Думаю, потрібно застосовувати більше методів, щоб ми точно знали, що поліцейський — патріот, бо це не завжди так.

Як люди відчувають ріст рівня злочинності?

Наші цифри відрізняються від показників нацполіції, яка вже другий рік поспіль заявляє, що рівень злочинності зменшується. Люди цього не бачать. Люди відчувають, що він росте.

26% відсотків опитаних вважають, що злочинність за місцем проживання зросла. Це на 10% більше, ніж у 2012 році. Вагомий приріст. З іншого боку, я часто чую від регіонального керівництва заяву: а чого ви хочете? Рівень життя падає, ціна на хліб зростає, це все пов’язані показники. Це не так.

З чим це пов’язано? Поліція звітує про одне, а люди відчувають інакше.

Я дуже скептично ставлюся до звітів поліцейських, адже це внутрішня системна статистика, і можна видати книгу 1001 спосіб, як сфальсифікувати показники, зменшити кількість зареєстрованих і збільшити кількість розкритих.

Не все в діяльності поліції можна виміряти довірою, як і не все можна виміряти показниками розкритих справ. Статистика і опитування громадської думки повинні можуть і повинні доповнювати один одне.

Адже статистика поліції без об’єктивних даних, що відчувають люди, — на мій погляд, ні про що не каже, крім того, що поліція хотіла би, щоб так було.

Насамперед люди бояться стати жертвою ДТП.

Вони бачать: порушення правил дорожнього руху, які призводять до смертей, стали настільки звичними, що на них навіть ніхто не зважає. У багатьох містах проїзд на червоне світло людей уже не дивує. Якщо раніше відео з реєстраторів оприлюднювали, зараз усім уже начхати. Статистика смертей щороку зростає. Це дуже турбує людей.

Наступне, чого бояться люди — крадіжок. Таких злочинів постійно більшає. Я вважаю, передусім тому що поліція не допрацьовує з профілактичною роботою, людям просто не пояснюють, що можна зробити, щоб попередити крадіжки. А є дуже прості непогані методи. По-друге, поліція недопрацьовує з розкриттям цих крадіжок.

А як щодо показників того, скільки людей взагалі звертаються до поліції щодо злочинів?

Більшає людей, які не повідомляють у поліцію про те, що стали жертвами злочинів. У 12 році таких було близько третини, нині 40%. Це свідчення того, що люди не вважають процедуру звернення до поліції ефективною.

По-перше, вона дуже складна для багатьох — доводиться довго чекати, поки твою заяву зареєструють. Тебе ганяють з кабінету в кабінет, від одного співробітника до іншого, багато разів опитують, нічого ніхто тобі не пояснює. Дуже часто спілкуються не в так, як варто було б спілкуватися з потерпілим, у якого взагалі-то стрес, і йому потрібно допомагати, а не ускладнювати.

По-друге, з тієї інформації, яку люди отримують від своїх знайомих, від інших жертв злочинів, і навіть часто самі співробітники їм кажуть, що злочин не такий вже значний. Тому в нас ось крадіжка — злочин №1.

Питання в тому, коли люди починають вважати крадіжку настільки вагомою, щоб йти і витрачати цілий день, а може, і кілька на те, щоб змусити поліцію це шукати. Часто й самі поліцейські кажуть: ну хто це шукатиме?

У людей майже немає можливості відслідковувати, що відбуваєтья з їхньою справою далі. У нас не налагоджена система інформування жертв злочинів. Люди навіть номер ЕРДР, за яким зареєстрований їх злочин, часто не можуть дізнатися.

Директор Харківського інституту соціальних досліджень Денис Кобзін у студії Громадського, Київ, 22 лютого 2019 року

Цей масив даних, який у вас є, в основу яких інструментів, яких змін він має лягти, щоб можна було вважати, що реформа взагалі зрушила з місця?

Такі дослідження повинні стати частиною системи оцінки діяльності поліції. Начальник регіональної поліції повинен знати, що з нього будуть питати не тільки за кількість розкритих злочинів, а й за кількість людей, які не повідомили про злочини, які залишилися незадоволеними, які не довіряють. І тоді він почне дивитися не тільки на керівництво в Києві, яке його призначило і вимагає внутрішній показник. Він почне дивитися також на громаду, думатиме: а як же мені з людьми почати працювати так, щоб вони мене вище оцінювали?

Коли такі незалежні оцінки, на які поліція не може вплинути, стануть частиною інструменту оцінки її діяльності, тоді й поліція почне щось робити.

Дуже часто поліція вибудовує свої внутрішні пріоритети не так, як потрібно громаді, начальник області працює не над тим, що турбує людей (а їх турбує ДТП і шахрайство), а він працює над тим, що йому сказали: «по тяжких дайте нам цифри».

І на те, що в районі або області масово обманюють людей якоюсь традиційною шахрайською схемою, він не звертає уваги, тому що є інші пріоритети.

Це проблема надмірної централізації органу?

Так, це пов’язано з проблемою централізації. Зараз інститут вкрай централізований, все фактично управляється одним важелем з Києва. Всі призначення узгоджуються з керівництвом у Києві, і тільки з ним.

Відповідно, якщо громада не бере участь у визначенні пріоритетів діяльності поліції, не може ніяк впливати на призначення або зняття керівника поліції, то йому просто немає сенсу зважати на її думку. У таких опитувань є шанс трошки зрушити цю систему з місця. У Великій Британії перше таке опитування провели в 1982 році, і тільки в 2001-му, після двох десятків років дискусій, воно стало щорічним працюючим інструментом.

Звісно, наступний крок — децентралізація. Люди повинні мати можливість вплинути на пріоритети діяльності поліції, на те, як поліція з ними спілкується, як вона працює. Ось тоді система почне змінюватися. Взагалі, це ближче до британської та американської моделі.

Ми зараз використовуємо модель, успадковану від Радянського союзу, і вона поки що не надто змінилася. Просто раніше керівника призначала партія, і зараз теж партія призначає.

ГРФ — задоволення розслідуванням

   

Ми перебуваємо в активній фазі передвиборчої кампанії. Наскільки високі ризики політизації правоохоронних органів? Міністр Авакова і очільники поліції кажуть, що поліція аполітична. Які ризики бачите ви?

При всій повазі, декларації, звісно, правильні, але керівник міністерства внутрішніх справ одночасно керує найбільшою партією в країні і досить впливовою в парламенті. Відповідно, говорити зараз про деполітизацію — це просто робити хорошу міну при поганій грі.

Я думаю, що деполітизація — це справа майбутнього. Те, яку позицію обрав міністр, не так важливо, як те, як поліція відпрацює парламентські вибори. Політична сила міністра внутрішніх справ, ймовірно, піде на парламентські вибори, і ось це буде справжнім тестом — змогла поліція переступити елемент політичного впливу чи не змогла?

Зараз поліція, на жаль, — не аполітичний орган. Питання в тому, які запобіжники створила поліція, щоб на неї не могли впливати політики.

Ви бачите ці інструменти?

Ні. З 2014 року не створили жодних інструментів, жодних запобіжників, які захищали б керівника поліції, простого поліцейського від політичного тиску.

Відповідно, якщо зараз я не порушую, то завтра мені зателефонують і, може, мені доведеться це зробити. У нас поліцейський у цьому сенсі не захищений. І йому набагато простіше заплющити очі на щось на виборчій дільниці, ніж зіткнутися з якоюсь могутньою політичною фігурою на кшталт народного депутата чи ще когось вищого. Я би сказав, що нині ми ще навіть не розпочали цей процес.

Джерело