На війні закон має бути в погонах
21.05.2018
Наполегливо переконую суспільство й законотворців у потребі створити (за аналогом НАБУ) Державне бюро військової юстиції (ДБВЮ).
У воюючій Україні за військовою прокуратурою має бути закріплене право у повному обсязі здійснювати нагляд за додержанням та застосуванням законів у всіх військових формуваннях. Це право слід закріпити бодай тимчасово, на період здійснення Операції об’єднаних сил та дії Закону “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях”.
Питання розслідування військових злочинів фактично перейшло до сфери повноважень практично неіснуючого Державного бюро розслідувань іще 20 листопада 2017 року. Але корпус слідчих зі статусом державного службовця вже шостий місяць поспіль через конкурси лише намагаються укомплектувати, і навряд чи вони зможуть у найближчій перспективі виконувати покладену на них функцію розслідування воєнних злочинів.
Політична вимога врешті змусила законотворців назвати біле білим, а чорне — чорним: на Росію, офіційно визнану країною-агресором і окупантом, покладено всю юридичну та матеріальну відповідальність за те, що відбувається на окупованій частині Донбасу. Цей крок уперед не применшує необхідності вирішити ще одне болюче питання: хто відповідатиме за законність дій учасників миротворчої місії ООН, можливість введення якої обговорюється на найвищому рівні? Якими принципами керуватиметься? Адже, відповідно до міжнародних норм, військовослужбовці контингенту діятимуть за екстериторіальним принципом законодавства своїх країн, незважаючи на закони приймаючої сторони.
Як показує досвід багатьох країн, не завжди військові Миротворчого контингенту (МК) можуть знайти спільну мову з місцевим населенням. Такі конфлікти були, є і будуть, оскільки не можна виключати людського фактору несприйняття іноземця, який встановлюватиме (повертатиме) право на безправній території, зокрема на території так званих ОРДЛО. Для того щоб уникнути відповідних проблем, між цивільним населенням та військовими з МК потрібно створити нетрафаретний буфер, який сприятиме розслідуванню злочинів, вчинених військовослужбовцями, представниками населення та учасниками парамілітарних утворень.
Законодавча спроба зафіксувати статус неконтрольованих тимчасово окупованих територій, сам факт російської агресії на території України й водночас — відсутність прописаної норми Закону щодо своєчасного правового реагування, притягнення до відповідальності причетних до вчинення тяжких злочинів на території Луганської та Донецької областей після їх звільнення та повернення у правове поле України, перетворює Закон на біполярний гібрид. Він аж ніяк не висушить колодязя екстремізму, який от-от переповниться на тимчасово окупованих територіях, водночас підживлюючи паростки радикалізму по всій території України. Сегмент людей, радикально налаштованих до держави і влади, зростає з лавиноподібною швидкістю.
Кожен потребує захисту своїх прав, справедливого та об’єктивного нагляду за дотриманням законів держави. Суспільству, яке потерпає від потрясінь із використанням зброї (здобутої, незаконно вивезеної з АТО), потрібні спокій і надія.
Я не вперше наголошую на тому, що вже вибудувалася “альтернативна реальність” повносилого кластеру суспільства, справедливо незадоволеного байдужістю держави до його проблем. Ідеться про близько 400 тисяч осіб демобілізованих учасників бойових дій і майже 400 тисяч діючих військових під присягою. Людей, які захищали і захищають кожного з нас. Людей, котрим, як писав Бертольт Брехт, ще належить опанувати “найвеличніше з мистецтв — уміння жити на землі” після війни. Їхня позиція має бути почута і сприйнята керманичами держави, а не “винагороджена” нагаями байдужості і покарання.
Водночас не можна не звертати уваги на проблему, що вже набула загрозливих масштабів, — існування “комерційних”, “рейдерських”, фактично рекетирських “добробатів”, що відверто вдаються до силового переділу власності під гаслами справедливості.
Наразі ані цивільні слідчі, ані цивільні прокурори, ані судді не можуть дати об’єктивну оцінку діям військових та демобілізованих, які вчинили правопорушення. Не зможуть, зокрема, через ментальну несумісність цивільних та військових відмінностей суб’єктивної та об’єктивної сторін учинених правопорушень. Більш ніж чотири роки війни довели, що проблема несприйняття військовими та учасниками АТО саме цивільних правоохоронних органів і суду є очевидною.
На жаль, у військової прокуратури не лишилося жодних інструментів примусу бюрократичної машини, аби спонукати її до реального захисту військових від наслідків війни в державі. Ідейно-світоглядні погляди, які панують нині в суспільстві, мають бути практично реалізовані шляхом реформування системи військової юстиції. Адже саме вона відіграватиме ключову роль у процесі об’єктивного оцінювання причетності/непричетності учасників збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації до скоєння тяжких, особливо тяжких злочинів на території Донецької та Луганської областей.
Наразі ми з головою комітету ВР Андрієм Кожем’якіним підготували законопроект, що передбачає створення Державного бюро військової юстиції. Проект буде презентовано громадськості й експертам 29—30 травня в Харкові під час міжнародної конференції Reforming Military Justice System in Ukraine: the current state and prospects. На наш запит щодо експертної оцінки законопроекту, відгукнулися фахівці військової юстиції з понад 10 країн, що зголосилися приїхати на цей захід. І я тішуся, що керівництво військових прокуратур Данії, Канади, Польщі, Ізраїлю підтримує нас саме в такому форматі. Сподіваюся, ця зустріч дасть нам змогу бути почутими всіма тими, хто досі не усвідомив, що законодавець не може ігнорувати думку військових.
Мені імпонує досвід Ізраїлю в питанні створення системи військової юстиції. Країна, яка з 1948 року перебуває в стані війни, зуміла навчити суспільство поважати і сприймати дії військових не засуджуючи їх, якщо не було порушено норм закону. Тому за основу ми взяли саме досвід Ізраїлю.
Ключові причини, які спонукають до якомога швидшого створення ДБВЮ:
— стагнація мирного врегулювання агресії на Сході;
— бойові дії, що тривають уже понад 4 роки, і неможливість розв’язати проблему воєнним шляхом;
— несприйняття військовими розслідування воєнних злочинів цивільним ДБР;
— необхідність ухвалення законодавчого рішення про перебування на території ОРДЛО миротворчої місії, у тому числі за участі українських правоохоронців;
— потреба заповнити вакуум правового регулювання;
— проведення фільтраційних заходів із подальшим розслідуванням злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, що вчинені парамілітарними формуваннями й окремими представниками окупаційних адміністрацій.
Цей перелік причин, що обґрунтовують необхідність невідкладного створення ДБВЮ, не є вичерпним.
На мою думку, основу особового складу Державного бюро військової юстиції повинні скласти колишні слідчі військової прокуратури, особовий склад нинішньої Військової служби правопорядку, який не брав прямої участі в бойових діях у зоні АТО, військові інспектори та офіцери з особливих доручень, що опікуватимуться питаннями дотримання правових і соціальних гарантій всіх військовослужбовців.
Жодного, наголошую — жодного, додаткового фінансування для створення ДБВЮ не потрібно.
До повноважень Державного бюро військової юстиції має відійти:
— розслідування воєнних та пов’язаних із ними злочинів;
— розслідування злочинів, учинених проти військовослужбовців;
— розслідування злочинів, учинених у районі проведення бойових дій;
— розслідування окремих злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку;
— здійснення контролю за додержанням законодавства в діяльності військових формувань;
— представництво інтересів військових у судах як третьої особи;
— представництво і захист у судах прав та інтересів військовослужбовців, які залучені до участі у веденні бойових дій і не мають змоги звернутися за наданням правничої допомоги.
Насамкінець наголошу, що в Україні необхідно створити систему військових судів. Нині замість близько восьми тисяч суддів маємо трішки більше ніж п’ять тисяч, які ще довго відчуватимуть на собі наслідки й недосконалість судової реформи. Бо саме цивільні судді, розгрібаючи десятки тисяч адмінпротоколів, заґратовуючи пияків, грабіжників, крадіїв, інших злочинців, просто не встигають швидко дати відповідь захисникові держави — винен чи не винен. І тоді людина, яка зобов’язана віддати життя державі, зневірюється у державній інституції.
Світ слідкує за нами крізь тріснуте збільшувальне скло, стривожено морщить чоло, чекаючи, поки ми самі дамо собі раду. Росія (не маючи на це права) документує нібито злочини української сторони в Донецькій і Луганській областях і відправляє в міжнародні інституції величезну кількість кримінальних справ і позовів про порушення українськими військовими міжнародного законодавства щодо правил ведення війни. Ми, за українським законом, робимо те саме, фіксуючи подібні випадки. Якщо ми цього не робитимемо, наші військові підпадуть під юрисдикцію міжнародних інституцій та міжнародних судів. Якщо ми не створимо військового суду, правильної військової юстиції, яка даватиме оцінку всім діям військових (а нині це військова операція), то це робитимуть не найбільші наші прихильники. І Європі, за великим рахунком, буде байдуже, правильно це чи ні: якщо ви самі собі не дали ради, то ми дамо оцінку за формальними ознаками.
“Миротворчий контингент”, “воєнні дії” (Операція об’єднаних сил (ООС), “злочини, пов’язані з веденням війни як щодо військовослужбовців, так і мирного населення” — терміни, які щодня лунають з вуст занепокоєних юридичною невизначеністю експертів і законотворців. Саме нормативна невизначеність ролі військової прокуратури в системі новореформованих органів юстиції і загалом усіх правоохоронних органів має і матиме юридичні наслідки, спричиняючи нові проблеми для країни на довгі роки.
Законотворець не має права зволікати: перед Україною у найближчій перспективі може постати ще одна проблема — необхідність виправдовуватися перед міжнародними юрисдикціями за те, що українські військові зі зброєю у руках захищають територіальну цілісність і суверенітет України.
Авраам Лінкольн сказав, що справжня сила — в словах, переконанні і надії. Запрошую всіх небайдужих правників до дискусії і прошу їхньої підтримки. Сподіваюся, що законодавці замисляться над загрозою, яку несе державі юридична невпорядкованість проблеми війни і миру. Часу на розв’язання цієї проблеми майже немає.
оловний військовий прокурор України
