Мін’юст vs НАЗК. Чи можлива єдина декларація?
18.01.2019
Наближається час чергового декларування, а отже, знов постають невирішені питання у сфері податкового та антикорупційного законодавства.
На мій погляд, держава має забезпечити існування однієї декларації для валютного контролю, податкових, антикорупційних, виборчих та інших цілей.
Необхідність чіткої юридичної визначеності є основою успішної політики з формування прозорості діяльності державних службовців та інших осіб-декларантів.
На сьогодні склалася ситуація, коли Національне агентство з питань запобігання корупції без належних повноважень визначає як коло осіб декларантів, так і предмет декларування.
Порушення закріпленого у Конституції принципу, за яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, – ставить під питання доцільність існування такого держоргану.
Тим більше, НАЗК відзначився серією скандалів та неможливістю здійснювати ефективний контроль за декларантами (що, до речі, успішно вдається громадським організаціям).
Цього разу увагу привернуло Рішення НАЗК від 11 серпня 2016 року № 3. Ним було затверджено Роз’яснення щодо застосування окремих положень Закону України “Про запобігання корупції” стосовно заходів фінансового контролю (далі – “Роз’яснення”).
Цей документ має прямі термінологічні та змістовні суперечності з господарським, цивільним та податковим законодавством та вступає в суперечку з актами вищої юридичної сили.
НАЗК, вважаючи себе органом, який відповідає за регулювання “унікальної” сфери правовідносин, не переймається порушенням закону, на що неодноразово вказувало Міністерство юстиції України, і що є предметом чисельних суперечок.
Проаналізувавши вказане Роз’яснення, яке не має обов’язкової юридичної сили (тобто в принципі жодної юридичної сили), можна знайти численні посилання на нього як місцевих і державних органів, так і в судовій практиці. А це свідчить про високий суспільний інтерес до вказаного питання та напряму впливає на долі багатьох людей.
Тож, виникає питання, чи не є це Роз’яснення інструментом політичної або ж міжкланової боротьби?
Незважаючи на те, що таке Роз’яснення, як і будь-який інший підзаконний акт, не може розширювати положення закону чи змінювати їх у будь-який спосіб, було встановлено, що НАЗК у своїх рішеннях посилалося на нього 17 разів. Крім того, на нього посилались в судових рішеннях суди:
- першої інстанції – 213 разів;
- апеляційної інстанції – 14 разів;
- касаційної інстанції – 1 раз;
- за минулий рік – 227 разів;
з них у справах про:
- адміністративні правопорушення – 179 разів;
- кримінального судочинства – 40 разів;
- адміністративного судочинства – 10 разів;
- цивільного судочинства – 3 рази;
або ж у справах:
- про порушення вимог фінансового контролю – 173 рази;
- у клопотаннях слідчого, прокурора – 20 разів;
- при декларуванні недостовірної інформації – 15 разів;
- про порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів – 4 рази;
- у спорах, що виникають із трудових правовідносин, – 3 рази;
- в інших випадках – 14 разів;
Хто посилався:
- Міністерство юстиції України – 82 рази;
- Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві – 28 разів;
- Управління у справах захисту прав споживачів в Одеській області – 11 разів;
- Головне управління Національної поліції в Черкаській області – 9 разів;
- Державне підприємство “Морський торговельний порт “Чорноморськ” – 6 разів;
- Одеський міський голова – 1 раз.
Копію відповіді Міністерства юстиції України з переліком усіх зареєстрованих в Мін’юсті документів НАЗК ви можете знайти за посиланням.
Незважаючи на широкий спектр застосування цього документу, Міністерство юстиції України повідомило, що документ не зареєстрований в Мін’юсті і не носить міжвідомчий характер.
Водночас саме Мін’юст забезпечує формування та реалізацію державної правової політики та здійснює державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів.
Спочатку Мін’юст дійсно чинив спротив неправомірним намаганням НАЗК вийти за межі законодавчо встановлених повноважень та самовільно регулювати правовідносин, однак наразі цей запал, вочевидь, згас.
Нагадаю, що Національне антикорупційне бюро України також звертало увагу НАЗК на неприпустимість “вільного” трактування законодавства.
Так, НАБУ категорично не погоджувалося із Рішенням НАЗК від 08.12.2017 №1375, в якому агентство на власний розсуд тлумачило окремі положення Закону України “Про запобігання корупції” в частині розслідування злочинів, передбачених статтями 366-1 та 368-2 Кримінального кодексу України. Адже, серед іншого, мова йде про долі людей і можливість їх незаконного переслідування.
Приклади з життя.
До переліку осіб, які на мою думку, не мають бути декларантами, можна віднести науковця, який живе і викладає за кордоном, але має подавати декларації, оскільки він, хоч і не бере участі в діяльності, проте є засновником громадської організації, у статуті якої, зокрема, передбачено здійснення антикорупційної діяльності.
Інший приклад – особи, які є “бенефіціарами” в іноземних компаніях та не набули права власності на частку в іноземному підприємстві. Це є поширеною практикою в країнах з англійською системою права, однак чітко не визначено в українському законодавстві.
У 2016 році ми отримали серію відповідей від Мінекономрозвитку щодо переміщення валютних цінностей, валютного контролю та відсутності необхідності декларування подібних компаній.
***
І мова не йде про необхідність чи відсутність необхідності декларування. Держава має забезпечити єдині підходи і створити лише одну декларацію, відповідні розділи якої мають заповнювати підприємці, державні службовці або ж кандидати на виборні посади.
Створення особливих порядків і відсутність єдиної державної політики щодо створення єдиної декларації призводить як до правових колізій, так і до неможливості їх перевірки окремо створеним органом.
На мій погляд, така перевірка могла б здійснюватися кожним державним органом в межах своїх повноважень у сфері – податкових, майнових, валютних та інших правовідносин. При цьому, достатньо було б мати окремий підрозділ у Національному агентстві України з питань державної служби, який би здійснював координацію цієї роботи, замість існуючого органу колективної безвідповідальності.
Вважаю, що за жодних умов не можна відходити від принципу, що кожен зобов’язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Володимир Богатир, спеціально для УП
