Кримінальні проступки: бути чи не бути?
25.10.2016
Прийняття у 2012 році Кримінального процесуального кодексу ознаменувало новий етап розвитку кримінального процесуального законодавства, спрямований на дотримання прав та свобод людини, перегляду неефективних форм досудового провадження. Разом з появою в КПК прогресивних правових положень у ньому знайшов відображення інститут кримінальних проступків. Однак уже майже 4 роки кодекс залишається єдиним законодавчим актом, в якому містяться положення стосовно кримінальних проступків. Саме ці норми стали каталізатором для жвавих обговорень у численних експертних групах, на конференціях та інших наукових заходах, проте чомусь так і не знайшли своєї логічної реалізації.
Загальмований процес
Безумовно, інститут кримінальних проступків мав би бути запроваджений безпосередньо під час прийняття нового КПК. Однак цепотребувало кардинального перегляду концепції побудови норм матеріального закону.
З огляду на нестачу часу для розроблення нового закону про кримінальну відповідальність, планувалося відразу після прийняття КПК підготувати та подати відповідні зміни на розгляд парламенту. Для цього було створено робочу групу з питань реформування законодавства про адміністративні правопорушення та запровадження інституту кримінальних проступків. Але з незрозумілих причин 20 лютого минулого року указом глави держави цю групу було ліквідовано. Жодних альтернатив подальшої діяльності у вказаному напрямі не було запропоновано. Як результат — тисячі проваджень (кількість яких зростає з кожним днем), значне навантаження на слідчих, неможливість залучення до проведення досудового розслідування оперативних працівників та інших служб.
За статистичною інформацією, лише торік слідчими закінчено розслідування у майже 220 тис. кримінальних проваджень. При цьому із загальної кількості розслідуваних злочинів тяжкі та особливо тяжкі становлять лише чверть. Одночасно некваліфіковані крадіжки, шахрайства (ч.1 ст.185, ч.1 ст.190 Кримінального кодексу) та легкі тілесні ушкодження (ст.125 КК) сягають майже 40%. Це все призводить до того, що замість розслідування тяжких та особливо тяжких злочинів слідчі змушені займатися досудовим розслідуванням правопорушень, які не становлять значної суспільної небезпеки, що жодним чином не відповідає ідеології нового КПК.
Проступок з ознаками злочину
Не вдаючись до дискусії щодо правомірності запровадження категорії «кримінальне правопорушення» та його видів, зазначу, що відповідно до положень ч.2 ст.1 КК виключно Кримінальний кодекс визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та яке покарання застосовується до осіб, котрі їх скоїли. Тому запровадження поняття «кримінальне правопорушення» без унесення відповідних змін до закону про кримінальну відповідальність є не зовсім виправданим, проте вимушеним кроком з огляду на рекомендації Венеціанської комісії та низку рішень Європейського суду з прав людини стосовно України. Адже наша країна неодноразово була об’єктом критики з боку авторитетних міжнародних інституцій саме через невідповідність її деліктного законодавства та правозастосовної практики загальноприйнятим у цивілізованому світі вимогам.
Зокрема, нині залишається невирішеною концептуальна проблема існування в Кодексі про адміністративні правопорушення складів проступків, які за своєю природою мають кримінально-правовий характер. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу на цей недолік (наприклад, справи «Гурепка проти України», «Христов проти України», «Корнєв і Карпенко проти України»). Так, у рішенні у справі «Корнєв і Карпенко проти України» Суд зауважив, що з огляду на суворість покарання правопорушення, передбачене ст.185-3 КпАП (на момент її застосування у 2003 році одним з видів стягнення за цією статтею був арешт строком до 15 діб), не є незначним.
Подібне адміністративне провадження слід уважати по суті кримінальним і таким, що вимагає застосування всіх гарантій ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З огляду на це склади адміністративних правопорушень, в яких санкцією статті передбачено стягнення у вигляді адміністративного арешту, громадських робіт, виправних робіт, позбавлення спеціального права чи конфіскації майна, за деякими винятками, повинні бути видалені з КпАП та законодавчо визначені як кримінальні проступки.
Розробники КПК створили передумови для реалізації європейських принципів і гарантій дотримання прав людини, а також подальшої гуманізації кримінальної відповідальності. Із цього приводу слід погодитися, що впровадження поняття «кримінальні проступки» ознаменує поступову декриміналізацію низки злочинів, обмеження сфери застосування покарань, пов’язаних із позбавленням волі, заміну їх такими заходами кримінально-правового впливу, які не тягтимуть за собою судимості, а в цілому — послаблення кримінально-правової репресії.
Цілі одні, а наслідки…
Основними завданнями поділу кримінального правопорушення на злочини та проступки є, зокрема, посилення правових гарантій додержання прав, свобод та інтересів людини і громадянина, оптимізація діяльності органів кримінальної юстиції в кримінальному провадженні та відокремлення кримінального проступку від суміжних категорій правопорушень (злочину чи адміністративного правопорушення). Водночас запровадження поняття «кримінальне правопорушення» потребує перегляду усталеної системи побудови КК та зміни поглядів на поняття «злочин», що не повною мірою сприймається науковцями та практиками.
Свідченням цього є те, що з моменту вступу в дію КПК на розгляд ВР було подано 7 проектів щодо запровадження інституту кримінальних проступків. Частина з них, зокрема №10126 від 28.02.2012, №10146 від 3.03.2012 (обидва відкликано), №1202 від 8.01.2013, за наслідками експертизи в головному науково-експертному управлінні ВР отримали негативні висновки з вказівкою на доцільність їх відхилення. Інша частина ще перебуває на етапі обговорення та експертизи.
Наразі найбільш обговорюваним є проект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження кримінальних проступків» (№2897) у доопрацьованому варіанті. Системний аналіз його положень свідчить про те, що анонсованої мети в частині реалізації державної політики стосовно гуманізації кримінальної відповідальності, наслідком якої стане суттєве зменшення чисельності судимих осіб і осіб, котрі позбавлятимуться волі, не буде досягнуто. Навпаки, виникне ситуація, за якої кримінально-правова репресія буде поширена на більшу кількість діянь, які нині відносяться до категорії адміністративних правопорушень та не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.
Аргументами ж на користь запровадження інституту кримінальних проступків у пояснювальній записці до проекту називаються продовження гуманізації кримінального права
шляхом перетворення окремих невеликої тяжкості злочинів на кримінальні проступки; отримання обвинуваченими в їх скоєнні всіх процедурних прав і гарантій кримінального процесу, яких вони позбавлені в процедурі щодо адміністративних правопорушень. З другого боку, до осіб, які вчинили кримінальні проступки, не застосовуватиметься запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, також буде припинено неправомірне використання результатів адміністративного провадження при розслідуванні кримінальних справ.
Утім, навряд чи можна погодитися з аргументацією, що прийняття проекту №2897 зумовить досягнення проголошених цілей. Насамперед ураховуючи те, що документом передбачається визнати проступками деякі зі злочинів невеликої тяжкості. Однак обрання стосовно осіб, які їх скоїли, запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою й сьогодні є неможливим з огляду на нерозмірність застосування такого заходу забезпечення провадження.
Крім цього, викликають серйозні сумніви твердження щодо нібито гуманізації кримінальної відповідальності та зменшення кількості судимих осіб. Аналіз книги 2 проекту свідчить про значне розширення меж криміналізації майже 100 діянь, які є адміністративними проступками, що передбачені КпАП і Митним кодексом, але за своїм характером не є правопорушеннями проти порядку управління. Така ситуація, навпаки, призведе до розширення застосування репресивних механізмів, створення ефекту суттєвого збільшення притягнутих до кримінальної відповідальності осіб, а тому негативно позначиться на дотриманні конституційних прав людини й громадянина, а також на роботі правоохоронних органів. У свою чергу, це зумовить необхідність досудового розслідування діянь, які сьогодні злочином не визнаються та не потребують численних витрат процесуального часу слідчого, прокурора та суду.
Зміна назви суті не змінює
Намагання виокремити новий різновид правопорушень — кримінальні проступки — елементарним перенесенням до нового законодавчого акта частини злочинів та частини адміністративних проступків зазнає виправданої критики.
Можна повністю погодитися з думкою колективу кафедри кримінального права Національного юридичного університету ім.Ярослава Мудрого, висловлену на шпальтах газети «Голос України», про те, що сьогодні кримінальне законодавство стикнулося з реальною загрозою його неконтрольованого і безсистемного реформування, результатом чого може стати не тільки його подальше «захаращення» науково необгрунтованими і не виправданими життям положеннями, а й, зрештою, порушення основоположних принципів, на яких воно побудоване, системних зв’язків і залежностей його приписів. Це, у свою чергу, потягне за собою істотне зниження ефективності засобів кримінально-правового впливу на злочинність. Суттєві ризики такого плану приховує у собі й наполегливе лобіювання ідеї про запровадження так званого кримінального проступку у варіанті, запропонованому проектом №2897.
Ця ініціатива не розв’язує проблеми проступку шляхом перенесення злочинів невеликої тяжкості та окремих адміністративних правопорушень судової юрисдикції до книги 2 «Особливої частини» КК. Фактично зміна назви суті не змінює. Механічне віднесення адміністративних проступків до кримінальних правопорушень не може свідчити про гуманізацію кримінальної відповідальності, спрощення процедури розгляду відповідних матеріалів, оскільки потребує визнання проступком тих правопорушень, які є проміжними між адміністративними правопорушеннями та злочинами.
З аналізу норм проекту вбачається, що чіткого розмежування кримінальних проступків та злочинів у «Загальній частині» КК не проведено. Зокрема, відповідно до ч.1 ст.111 КК (у редакції проекту) «кримінальним проступком є каране згідно із «Загальною частиною» та книгою 2 «Особливої частини» цього кодексу винне протиправне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом проступку, яке заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди особі, суспільству чи державі». У свою чергу, «злочином є каране згідно із «Загальною частиною» та книгою 1 «Особливої частини» цього кодексу винне протиправне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину, яке заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди особі, суспільству, державі чи людству» (ч.1 ст.112 КК у редакції проекту). Отже, запропоновані визначення кримінального проступку та злочину є майже ідентичними.
Нелогічні градація та заходи впливу
Окремої критичної уваги потребують положення проекту щодо визначення видів кримінального покарання.
По-перше, нелогічною є залежність розміру штрафу як покарання від розміру мінімальної заробітної плати або прожиткового мінімуму. Ці суми змінюються незалежно від завдань кримінального права, що із часом призводить до того, що розмір штрафу не відповідає ступеню суспільної небезпечності вчиненого діяння.
Авторами проекту з метою усунення цієї проблеми запропоновано ще більш складну систему встановлення штрафу в розмірі, кратному кількості штрафних ставок (ст.53 проекту). А розмір штрафної ставки дорівнює двом розрахунковим одиницям, тобто 60 грн. (п.10 примітки до розд.III «Кримінальне правопорушення, його види та стадії», ч.21 ст.53 КК у редакції проекту). За таких умов виникає запитання: навіщо, крім однієї розрахункової величини для обчислення штрафів (розрахункової одиниці 30 грн.), вводити ще одну таку величину у вигляді штрафної ставки, яка до того ж все одно обчислюється через першу з названих величин?
Крім того, зі змісту ч.2 ст.53 проекту випливає, що суд при визначенні розміру штрафу повинен враховувати життєвий рівень засудженого, що створить певні проблеми. Адже законодавчо не встановлено якісних та кількісних характеристик життєвого рівня осіб.
По-друге, залишається незрозумілою градація таких видів покарання, як громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження та арешт, на ступені — від І до ІІІ (стст.56—59 проекту).
Також зі змісту ч.1 ст.57 та ч.1 ст.58 КК (у редакції проекту) випливає, що таке покарання, як виправні роботи та службові обмеження, може бути застосоване судом в однакових розмірах за вчинення як проступку, так і злочину.
Такий підхід суперечить загальній ідеї розмежування кримінального проступку та злочину. Якщо законодавець пропонує розділяти злочини і проступки, то в такому випадку слід дотримуватися таких самих принципів і щодо покарань. З огляду на те що покарання можна застосовувати виключно за скоєння злочину, то логічним було б застосовувати за вчинення кримінального проступку не покарання, а інший вид кримінально-правового впливу (наприклад «стягнення»), що, відповідно, підкреслювало б відмінність злочинів від кримінальних проступків.
Викликає занепокоєння й пропозиція щодо доповнення переліку інших заходів кримінально-правового характеру (передбачених чинним розд.XIV КК) таким видом, як позбавлення батьківських прав та відібрання дитини (ст.96-22 проекту). Суд наділятиметься повноваженнями за власною ініціативою без наявності відповідного висновку органу опіки та піклування, висновків психолога, лікаря, вихователів чи вчителів, перевірки умов проживання, всупереч порядку, передбаченому Сімейним та Цивільним процесуальним кодексами, у межах кримінального провадження позбавляти батьківських прав і приймати рішення щодо відібрання дитини у засудженого. Прийняття положень, які регулюються цивільним законодавством, суперечить принципу поділу системи права на публічно-правове та приватноправове та виходить за межі предмета регулювання КК.
«Нове» на руїнах «старого»
На думку провідних науковців, у проекті вкотре пропонується вирішити питання щодо запровадження інституту кримінального проступку за рахунок фактично повної руйнації кримінального законодавства як системного утворення. Документ має низку інших вад та недоліків принципового характеру, з якими не можна погодитися.
Так, прийняття змін до матеріального закону через те, що процесуальним законом закріплено інше поняття одного з основних інститутів кримінального права, є невиправданим. Не заперечуючи позицію законодавця щодо регламентації кримінального проступку, доцільно врахувати, що такі зміни зумовлені насамперед складними політичними, економічними, соціальними проблемами. Водночас вирішити ці питання виключно кримінально-правовими заходами не вдасться.
Кардинальна зміна засад кримінально-правової політики в частині запровадження інституту проступку повинна відповідати принципу наступності законодавства, базуватися на фундаментальних наукових дослідженнях, обговорюватися на численних науково-практичних конференціях. Адже поспішне прийняття неякісних і суто популістських проектів є реальною загрозою неконтрольованого і безсистемного реформування, що призведе до непрогнозованих наслідків.
Без спрощення ніяк!
Поспішність у запровадженні інституту кримінального проступку у запропонованому варіанті недоцільна з таких міркувань.
Визначення інституту кримінального проступку в КК зумовлене необхідністю завершення реформування процесуального законодавства. Проте аналіз положень гл.25 КПК, яка окреслює особливості досудового розслідування кримінальних проступків, свідчить про те, що навіть за умови прийняття змін до КК повністю розв’язати проблему спрощення досудового розслідування кримінальних проступків не вдасться. Адже наразі ці положення відрізняються від загального порядку розслідування злочинів лише строками (які також можуть бути подовжені в загальному порядку), неможливістю обрання запобіжних заходів у вигляді домашнього арешту, застави та тримання під вартою, а також забороною проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Без суттєвого спрощення порядку досудового розслідування цієї категорії злочинних діянь кардинальні кроки щодо реформування законодавства про кримінальну відповідальність, які пропонуються в проекті, не матимуть сенсу, а раціональне обгрунтування їх доцільності стає неможливим.
Такі зміни повинні передусім стосуватися:
• вдосконалення порядку та розширення переліку суб’єктів унесення відомостей до ЄРДР;
• можливості об’єднання і виділення проваджень у випадку скоєння проступку та злочину;
• спрощення процедури досудового розслідування, визначення в КПК переліку статей «Особливої частини» КК, які будуть віднесені до кримінальних проступків;
• можливості доручення прокурором проведення дізнання органу досудового розслідування проступків, які можуть викликати суспільний резонанс або складнощі у проведенні дізнання;
• обрання запобіжних заходів у вигляді особистого зобов’язання та особистої поруки під час досудового розслідування кримінальних проступків без рішення суду.
Підсумовуючи викладене, слід визнати доцільним розроблення пропозицій щодо спрощення процесу доказування у провадженнях про кримінальні проступки шляхом запровадження процедур, відмінних від загальних. Адже ефективному дотриманню прав учасників кримінального провадження та принципу процесуальної економії сприятиме застосування саме нових кримінальних процесуальних інститутів, включаючи спрощений порядок досудового розслідування.
ОЛЕГ ТАТАРОВ, адвокат
