Інтеграція добробатів у силові структури
24.06.2017
«Провідники українського добровольчого руху не змогли конвертувати кредит народної підтримки в політичний капітал»
Початковий етап війни на Донбасі ознаменувався виникненням феномену українського добровольчого руху. В умовах, коли деморалізовані ворожою агентурою силові структури виявилися неспроможними відбити перші удари Росії, добробати зіграли ключову роль у стримуванні кремлівської агресії.
Сьогодні немає сенсу ставити на шальки терезів внесок Збройних сил України (ЗСУ) і добровольців у боротьбу з російськими найманцями. По-перше, процес інтеграції колишніх добровольчих підрозділів в офіційні структури (ЗСУ, МВС та Нацгвардію) фактично завершено. По-друге, більшість добровольчих батальйонів від самого початку війни формувались під егідою цих відомств. Ті ж добровольчі підрозділи, які спочатку діяли як недержавні збройні формування, в подальшому були інтегровані до державних силових структур.
Відповідно, формалізація добробатів відбувалася за трьома напрямками:
Батальйони територіальної оборони (ТРО), які перебувають у підпорядкуванні Міністерства оборони («Айдар», «Донбас-Україна», «ОУН», «Кривбас», «Київська Русь» та інші). Ці підрозділи формуватися як на добровільній основі, так і шляхом мобілізації військовозобов’язаних. Після включення батальйонів ТРО до складу Сухопутних військ як мотопіхотні батальйони відбулася повна інтеграція цієї категорії добровольців до складу ЗСУ.
Окрему категорію становлять формування, які станом на сьогодні не побажали ввійти в підпорядкування регулярних структур. У першу чергу, це Добровольчий український корпус «Правий сектор» (ДУК ПС), його відгалуження – очолювана Дмитром Ярошем Добровольча українська армія (ДУА) (бойове крило організації «Державницької ініціативи Яроша») та Добровольчий рух ОУН. До даної категорії можна також зарахувати чеченські загони, які воюють на боці України: батальйон ім. Джохара Дудаєва та батальйон ім. Шейха Мансура (варто додати, що в складі 57-ї бригади ЗСУ діє чеченський штурмовий спецпідрозділ «Шалена Зграя»).
Український досвід зарахування добровольчих формувань до складу сил безпеки і оборони держави в умовах війни із зовнішнім агресором надзвичайно цінний для європейських країн. Водночас, постає запитання: наскільки успішно впоралась Україна із цим завданням?
Щоб розібратися в цьому, варто поглянути на процес інтеграції добробатів крізь призму історії країн, які мали подібний досвід. Звісно, ситуації, в яких виникають подібні практики, є апріорі унікальні. Однак певні паралелі відшукати, все-таки, можна.
Подібна проблема постала перед командуванням Армії оборони Ізраїлю (ЦАГАЛ) із перших днів існування збройних сил новоутвореної єврейської держави. Відомо, що основою сформованого у травні 1948 року у розпал арабсько-ізраїльської війни 1947-1949 років ЦАГАЛу стали загони військової організації «Хагана». Тоді ж керівництво двох інших впливових воєнізованих угрупувань «Національної військової організації» (Ірґун) та «Борців за свободу Ізраїлю» (Лехі), які з кінця 1930-х вели постійну боротьбу з британською адміністрацією, дало згоду на входження до єдиної армії. Ситуацію ускладнювало те, що створення останньої відбувалося за безпосереднього керівництва лідера політичних суперників Іргун та Лехі – першого прем’єр-міністра Ізраїлю Давида Бен-Гуріона. Тож не дивно, що буквально в перші тижні після створення єдиної армії, міжфракційні чвари мало не підірвали процес інтеграції.
Небажання передати у розпорядження уряду весь обсяг зброї, яку Ірґун напередодні закупив у Франції і, всупереч умовам перемир’я, доправив до берегів Ерец-Ісраелю, спричинило збройний конфлікт із ЦАГАЛ. Інцидент, внаслідок якого загинули 19 бійців з обох сторін, увійшов в історію Ізраїлю як розстріл «Альталени» (за назвою танкодесантного корабля, який ірґунівці викупили у США для транспортування військового спорядження та боєприпасів до Палестини). Стріляниною і конфіскацією зброї, яка була на фатальній «Альталені», справа не обмежилась. Невдовзі були арештовані десятки командирів Ірґуна, розформовано батальйон, який укомплектовувався бійцями цієї організації, а в іншому підрозділі ЦАГАЛ, де більшість також становили прихильники організації, змінили командний склад.
Майже 70 років потому, під час інтеграції до державних силових структур батальйонів, які стихійно формувалися в різних куточках України, вдалось уникнути кровопролиття. У квітні 2015 року громадськість збентежили повідомлення про блокування бази «Правого сектору» на Дніпропетровщині та позицій Батальйону ОУН у Пісках силами ЗСУ, однак провокацій (в піку Москві) вдалось уникнути.
Незважаючи на численні спроби влади добровільно-примусово «заштовхати» найбільш непокірні підрозділи в систему одного із силових відомств, у випадку з ДУК ПС, бійцями Яроша і частиною ОУН процес, схоже, зайшов у глухий кут. Через ідейні міркування та недовіру до системи МВС (найчастіше Авакову закидають половинчасту люстрацію в лавах відомства. Не забули в «Правому секторі» і обставини смерті Олександра Музичка) керівництво «Правого сектора» відмовилося співпрацювати з МВС у формуванні та озброєнні батальйону «Дніпро-2» на основі підрозділів націоналістів. З іншого боку, Міноборони не погодилось на пропозиції самого ПС, які містили вимоги збереження структури формування і надання певної автономії.
Проте, хоча ДУК ПС і ДУА формально не ввійшли до офіційних структур, на рівні штабів секторів АТО, із цими підрозділами налагоджена надійна комунікація і взаємодія. За словами начштабу УДА Сергія Ільницького, 5-й і 8-й батальйони УДА утримують позиції на околицях Авдіївки та в Широкіному (разом чисельність підрозділів становить до 600 бійців), а медичний підрозділ УДА «Госпітальєри» працює по всій лінії фронту. За словами Дмитра Яроша, він координує діяльність добровольчих формувань і командування АТО.
Водночас, чимало бійців ДУК ПС підписали контракти з Міністерством оборони. Так в липні 2016 року бійці 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС перейшли на контрактну службу в ЗСУ в 54-ту окрему механізовану бригаду. До цього, ще в серпні-вересні 2015 року з’явилися повідомлення, що частина «Правого сектора» як штатний підрозділ перейшла на контрактну службу в центр спеціальних операцій «Альфа» СБУ.
Що ж до батальйону «ОУН», то питання реорганізації підрозділу в складі ЗСУ спричинило розкол у лавах організації – частина бійців увійшли до складу новоутвореної 81-ї десантної штурмової тактичної бригади, інші ж залишилась у підпорядкуванні комбата Коханівського. При цьому наразі оунівці, які воліють залишатися поза офіційними армійськими структурами, повернулись до активної громадської діяльності поза зоною бойових дій.
Тож важливим спільним досягненням силових органів та «самостійницьких» добробатів стало створення гнучкої системи взаємодії на передовій і в тилу. Важливо, що на заваді цьому не стали ні ідеологічні переконання, ні прогалини в законодавстві.
Однак в інших аспектах досвід інтеграції Ірґун та Лехі вартий уваги як з боку вітчизняних високопосадовців, так і «неформатних» комбатантів. При цьому мова не йде про примітивне «мавпування». Наприклад, якщо жорсткі методи Бен-Гуріона стали важливою складовою перемоги Ізраїлю, то в умовах україно-російської війни перегинання палиці у відносинах з іррегулярними добробатами могло б зіграти на руку лише Кремлю.
Натомість політичній кар’єрі лідерів Ірґуна та Лехі українські комбати можуть тільки позаздрити. Так, лідер Іргуна, Менахем Бегін, досяг олімпу ізраїльської політики – крісла прем’єр-міністра, а його наступником став один з керівників Лехі – Іцхак Шамір, який двічі обіймав цю посаду, отримував портфелі міністра закордонних справ та оборони. Успіх прийшов не одразу – довелося відсиджуватись замалим не три десятиліття в опозиції. До речі, нині правляча в Ізраїлі партія Лікуд веде свій «родовід» саме від Іргуна.
Що ж до провідників українського добровольчого руху весни-літа 2014 року, то вони не змогли конвертувати величезний кредит народної підтримки в політичний капітал. Похід до парламенту в складі різних політичних команд перетворився на банальну політтехнологію, а ідея спільної платформи для захисту інтересів добровольців та координації громадського контролю в секторі безпеки була фактично каналізована парламентським розбратом. «Війна на внутрішньому фронті» принесла мізерні дивіденди – важливі для розвитку потенціалу добровольчих формувань законопроекти («Про резервну армію», «Про Українську добровольчу армію») вже більше року не можуть подолати стадію обговорення.
З другого боку, українська влада не використала весь потенціал мобілізації українського суспільства, вістрям якої став добровольчий рух. Ресурсна база добробатів могла б закласти основи системи добровольчих воєнізованих формувань на зразок національної гвардії США чи балтійської моделі територіальної оборони. Однак ставка була зроблена на реформування пострадянських структур, а не створення нових.
Окрім того, у владних кабінетах не поспішають долучати добровольчі формування, які залишились осторонь інтеграції, до сфери забезпечення цивільної оборони. Показово, що при цьому добровольці й волонтери продовжують власними силами проводити вишколи для молоді, підвищують рівень обізнаності населення щодо основ цивільної оборони. Ефективно акумулювати ці зусилля могла б підготовка та патріотичне виховання добровольців на неозброєній службі в ЗСУ (на кшталт програми Сар–Ель в Армії оборони Ізраїлю).
Незважаючи на те, що на передовій залишаються підрозділи добровольців, які де-юре не входять до силових структур держави, сьогодні питання формалізації добробатів фактично вичерпане. В той же час феномен добровольчого і волонтерського руху є важливим надбанням у боротьбі з російською агресією. Тому, замість механічного закручування гайок, влада повинна проявляти більшу гнучкість у взаємодії з «бойовим авангардом».
Володимир Солов‘ян
