Імунодефіцит

22.02.2017

Якщо дивитися зі сторони, то список справ КСУ нагадує щось середнє між роботою довідкового бюро «09» і грою «Що? Де? Коли?»

Пам’ятаєте анекдот: «Алло, це пральня?» Конституційний суд тривалий час не був настільки затребуваним, як Міністерство культури, щоб нервово відповідати на кожен телефонний дзвінок. Судді КСУ жили практично в раю, адже навантаження на одного служителя конституційної Феміди було в десятки разів менше за навантаження на суддів вищих федеральних касаційних інстанцій, не кажучи вже про районні суди, які просто потопають під купою нерозглянутих справ. Якщо взяти графік судді Вищого господарського суду, то за день він може розглянути більше справ, ніж судді КСУ за півроку.

Навіть із ухваленням поправок до Конституції в частині так званого правосуддя, коли КСУ згідно зі ст. 151-1 Основного Закону стає фактично п’ятою процесуальною інстанцією розгляду судових справ, нічого зовсім не змінилося в обсягах навантаження на цей судовий орган. Станом на 9 лютого 2017 року за весь період після 30 вересня 2016-го (дати набрання чинності новою редакцією Конституції від 2 червня 2016 року) на розгляд КСУ надійшло лише 55 (!) конституційних скарг у порядку ст. 151-1 Основного Закону.

Турбуючись за колег, що вони сидять без діла, суб’єкти звернення до КСУ періодично підкидають їм роботу — просять відповісти на каверзні запитання. Якщо дивитися зі сторони, то список справ КСУ нагадує щось середнє між роботою довідкового бюро «09» і грою «Що? Де? Коли?».

Що робить пасажир автобуса, який не знає, коли й де буде наступна зупинка? Правильно, запитує у водія. Коли 51 народний депутат колективно не розуміє, що таке «наступна сесія», вони пишуть до Конституційного суду. Моя твоя не розуміти! Ніхт ферштейн! На цю гру слів КСУ відповідає таким саме каламбуром, виклавши його в рішенні №1-рп/2016 від 15 березня 2016 року. І хоча спроба перетворити КСУ на довідкове бюро була не надто ефективною (рішення №1-рп/2016 практично марне для його ініціаторів), тим не менш, цей приклад окрилив багатьох інших взятися за перо.

Візьмемо, наприклад, наш недорозігнаний Верховний суд України. Уже, здавалося б, давно треба подивитися правді в очі: немає вас більше, стерли гумкою з тексту Конституції. Є в новій редакції ст. 125 Основного Закону просто «Верховний суд» — як вища судова інстанція країни. Ніякого «Верховного суду України» не існує. Тим більше не згадується ця підпільна організація серед суб’єктів звернення до КСУ згідно зі ст. 150 Конституції. Анітрохи не соромлячись, верховні судді апелюють такими висновками:

Відсутність у новій редакції Основного Закону України, зокрема в розділі «Перехідні положення», приписів щодо порядку створення будь-якого іншого найвищого судового органу <…> дає підстави для висновку про правомочність Верховного суду України бути суб’єктом звернення до Конституційного суду України з поданням щодо неконституційності законів України чи окремих їх положень із З0 вересня 2016 року до утворення Верховного суду.

Я обожнюю цю школу судової софістики, але тільки фраза «дає підстави для висновку» і тому подібна нісенітниця, коли треба обґрунтувати щось, не передбачене законом, годиться виключно для судових рішень щодо нас, простих смертних. Бо Конституційний суд може легко протверезити так званий Пленум ВСУ одним натяком: згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції всі органи державної влади, включно із судом, мають діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, прямо передбачені Конституцією і законами. Тому висновки навіть найрозумніших людей ніяк не можуть бути обґрунтуванням процесуальної правоздатності ВСУ — потрібна пряма норма закону.

На місці КСУ всі конституційні подання так званого Верховного суду України можна було б загортати назад, навіть не розбираючи по суті. Але Пленум ВСУ все пише й пише конституційні подання, посилаючись на недійсну редакцію ст. 150 Конституції, наче й не було нічого.

Питання на Пленумі ВСУ п різні — від зовсім недоречних, на кшталт «обійняти й плакати» (як у випадку зі зверненням до КСУ щодо прокурорської пенсії), до воістину шекспірівських. Наприклад, Пленум Верховного суду України, який відбувся 26 грудня 2016 року, ухвалив постанову №31 і вирішив поставити ніби просте на перший погляд питання: «Дати офіційне тлумачення сполучення слів «як неправосудного», ужитого в ч. 4 ст. 62 Конституції України, в аспекті співвідношення понять «неправосудність», «незаконність», «необґрунтованість», а також в аспекті необхідності офіційного роз’яснення моменту встановлення неправосудності та у взаємозв’язку з конституційним принципом «обов’язковості судового рішення».

Від цієї філологічної цікавості за версту віяло підступом. Про людське око верховні судді намагаються робити вигляд, ніби переживають за простий народ, за його судовий захист: «Практична необхідність офіційного тлумачення сполучення слів «як неправосудного» <…> зумовлена тим, що зазначене поняття не дістало конкретизації в поєднанні з поняттями «незаконність» і «необґрунтованість» у жодному законодавчому акті України, а це є ризиком порушення прав громадян на справедливий судовий захист і гарантій незалежності суддів під час здійснення ними правосуддя».

Ось тільки не віриться цим крокодилячим сльозам. Тривожить їх зовсім інше. Ця проблема актуалізувалася нині тому, що в суд «пішли» справи стосовно суддів, які здійснювали «швидкий і не/праведний» суд щодо учасників протестних акцій восени 2013 року і взимку 2014-го. Тобто йдеться про «суддів Майдану». Тому ті, хто стоїть за цими суддями, запустили такий механізм виведення їх з-під кримінальної відповідальності, як рішення КС.

За однією з версій, у відповідному тлумаченні поняття «неправосудне рішення» через призму ст. 375 КК кровно зацікавлені і самі судді КС. Щонайменше ті з них, хто постановляв відомі рішення (зокрема щодо повернення Конституції в редакції 1996 року) в інтересах Януковича. Як відомо, Генпрокуратура в рамках «великої» справи стосовно Януковича розслідує факт сприяння узурпації ним влади з боку суддів КС. Кримінальне провадження за цим фактом розслідується за ст. 109 та 375 КК.

Таким чином, щонайменше п’ятеро діючих суддів КС, включно з головою КС (Юрій Баулін, Сергій Вдовіченко, Михайло Гультай, Михайло Запорожець, Наталя Шаптала), мають у цій справі реальний (очевидний) конфлікт інтересів. В цьому разі їхній особистий інтерес входить у протиріччя з їхніми службовими повноваженнями, й вони мають заявити самовідвід у цій справі (ст. 1, 28 закону «Про запобігання корупції», ст. 19-1 закону «Про Конституційний суд України»).

Тож три сторінки тексту конституційного подання автори героїчно замовчували предмет їхнього головного інтересу, поки на четвертій нарешті не проговорилися:

Єдиним законом, у якому вжито, але не розкрито поняття «неправосудний», є стаття 375 Кримінального кодексу України,положеннями частини першої якої передбачено, що «постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанов карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

Ось де собака заритий! Їх не ст. 62 Конституції і не презумпція невинуватості з правами людини турбує. У страшному сні ввижаються суддям три закляті цифри — «3», «7», «5»… Це не номер телефону. Це — стаття Кримінального кодексу. Як там у Висоцького: «Открою кодекс на любой странице, и не могу, читаю до конца…»

Розмірковуючи у простій і логічній манері, не властивій текстам постанов Верховного суду, служителі Феміди зуміли точно сформулювати, що турбує їхню душу, коли безсоння почне гру свою:

Ототожнення поняття «неправосудність» із поняттям «незаконність» та/або «необґрунтованість» призведе до того, що всі судові рішення, які були скасовані судами апеляційної чи касаційної інстанцій, у тому числі рішення, у яких суд помилково чи передчасно, однак за відсутності грубої недбалості чи злочинного наміру, дійшов певних висновків і які вплинули на ухвалення ним рішення, повинні визнаватися неправосудними. Проте зазначене суперечить конституційно-правовим засадам існування правосуддя в цілому.

Нарешті наш Пленум ВСУ вирішив замахнутися на Вільяма нашого, на Шекспіра, і поставити фундаментальне питання ребром: чи мусять судді нести відповідальність за свої скасовані рішення?

Справа навіть не у формі відповідальності — чи то дисциплінарна, цивільно-правова або кримінальна. Питання стоїть у принципі: я ухвалював судові рішення, судив наліво й направо, часто не вникаючи в суть справи, але мене самого судити й звинувачувати не можна! Тому що це суперечить — ні мало ні багато — конституційно-правовим засадам правосуддя! Ось як! А чому, власне? З якого дива? Це майже дитяче здивування «а нас-то за що?!» з боку суддівського корпусу потребує розгорнутого аналізу як із правового, так і з морально-етичного погляду.

По-перше, було б не зайвим нагадати нашим верховним суддям «матеріальну частину»: в нормі ст. 129 Конституції чітко й недвозначно розкрито поняття конституційних засад правосуддя. І принцип імунітету суддів не знайшов відбитку в нормах Основного Закону. Але Пленум ВСУ навіть не намагається надати своєму зверненню до КСУ скільки-небудь легітимного вигляду, вдаючись до демагогії. Наприклад, як правове обґрунтування дається таке: «<…> відповідно до пункту 66 Рекомендацій СМ/Кес (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів установлено, що тлумачення суддями закону, оцінювання фактів та доказів не повинно бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру чи грубої недбалості».

Ви, громадяни судді, в якій країні живете? В Іспанії? Чи у Франції? До чого тут Україна, якщо документ є рекомендацією для країн-членів ЄС? Давайте для балансу вивчимо правові рекомендації в рішеннях з’їздів Компартії Китаю — там, навпаки, неурядових суддів запросто до стінки ставлять… Вивчення світового досвіду — справа добра. Але до чого тут КСУ, який на підставі такого роду аргументів має винести своє рішення?

По суті, судді неприховано вимагають собі імунітет, розмірковуючи на тему того, що помилкове рішення вони ухвалили ненавмисно, дослівно: «помилково чи передчасно, однак за відсутності грубої недбалості чи злочинного наміру…».

Ні, звісно, є приклади, коли одна суддя підписувала все підряд, навіть не читаючи, а потім хапалася за голову — мовляв, це голова попросив, я не винна! Але якщо ми припускаємо, що суддя — дієздатна осудна особа, то, підписавши рішення суду, ця особа, наділена повноваженнями судити ім’ям держави, має усвідомлювати правові наслідки своїх дій.

По-друге, поняття «умисел» теж чудово розкрито в нормі ст. 24 КК. Виділяють два види умислу — прямий (ч. 2 ст. 24 КК) і непрямий (ч. 3 ст. 24 КК):

2. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

3. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Розберімо приклад. Людина вийшла на площу, дістала з кишені револьвер і почала неприцільно палити з нього в натовп людей. Були жертви — убиті й поранені… Чи може стрілок стверджувати, що вчинене ним убивство є ненавмисним? Адже він особисто не знав жертву, не мав жодного конкретного мотиву для вбивства, і взагалі — цілився в іншого.

Відповідь очевидна: будь-яка дієздатна осудна людина має усвідомлювати, що вогнепальна зброя може завдати тяжких наслідків — наприклад, смерть, — якщо вистрілити в людину. Діставши зброю і здійснивши з неї постріл, суб’єкт злочину усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав його наслідки й бажав (або ж свідомо допускав) їх настання. Тому вбивство слід кваліфікувати як однозначно умисне, вчинене з хуліганських мотивів.

Суддя, який дістає мантію і вершить правосуддя, має усвідомлювати, що його рішення, проголошене іменем держави, буде обов’язковим для виконання документом, який породжує певні правові наслідки: наділяє правами чи встановлює або звільняє від певних обов’язків. Тому всякий суддя, якщо тільки ми не говоримо про винесення рішення за хабар, навіть якщо він помиляється безкорисливо, діє з непрямим умислом, адже має усвідомлювати всю серйозність своїх дій, усвідомлювати можливі негативні наслідки, і навіть якщо не є зацікавленим — допускати їх настання.

Наприклад, суддя, який засудив невинну людину до тривалого тюремного строку, має розуміти, що його вирок завдав непоправної шкоди правам і законним інтересам жертви правосуддя. І навіть якщо він не відчував особистої неприязні до підсудного, байдужість до його подальшої долі під час винесення незаконного вироку тотожна непрямому наміру, передбаченому ч. 3 ст. 24 КК.

Єдине, що може помилувати суддю в такому разі, — це причини, з яких відбувається перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Це істотно важлива обставина, яка не була й не могла бути відома суду, а також неправдиві свідчення, виявлення фальшивого доказу та/або недостовірного результату експертизи тощо, скасування рішення суду в іншій справі, покладеній в основу судового рішення, нарешті — визнання неконституційним закону, яким керувався суд. В інших випадках є всі підстави говорити про умисел у розумінні ч. 3 ст. 24 КК під час винесення неправосудного рішення.

І з юридичного, і з морально-етичного погляду завжди має дотримуватися баланс обсягу владних повноважень і потенційного покарання за зловживання цими правами. Людина, яка одягла мантію судді, яка має право відправити підсудного за ґрати, аж до довічного ув’язнення, має на шальках терезів зважувати з одного боку долю підсудного, а з іншого — свою власну. Так буде справедливо. Водночас було б розумним поставити «фільтр» у вигляді кваліфікуючої ознаки — наявності тяжких наслідків у вигляді значного матеріального або морального збитку, щоб відокремити випадки ухвалення неправосудних судових рішень, за які безумовно слід карати, від випадків скасування малозначних судових ухвал, які самі по собі нікому істотної шкоди не завдають.

Крім того, якщо вже Пленум ВСУ у своєму конституційному поданні згадав норму ст. 1176 Цивільного кодексу, то доречно позначити ще одну проблему, що прямо витікає з усього вищесказаного, — це відшкодування шкоди, заподіяної незаконним судовим рішенням. На жаль, наш закон дуже непослідовний у цьому питанні.

Коли ми говоримо про незаконне рішення у кримінальній справі, то керуємося нормою ч. 1 ст. 1176 ЦК, згідно з якою:

Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Виходить цікава картина: людину випустили з в’язниці, їй держава навіть заплатить «відступні», але ніхто не винен і вина ні за ким не буде визнана! Такий стан речей зародився за часів хрущовської відлиги, коли кілька мільйонів людей було реабілітовано й було вперше поставлено питання про матеріальну компенсацію їхніх страждань. Природно, за такого обсягу постраждалих за часів Сталіна й мови не могло йти про істотні виплати. Все обмежувалося врахуванням тюремного строку як трудового стажу, а також допомогою для переїзду (переселення) на територію попереднього місця проживання до ув’язнення або висилання. І це був великий плюс, адже людина не просто виходила з місць позбавлення волі, вона отримувала документ про свою невинність і закриття щодо неї кримінальної справи.

До цього, за часів культу особистості, теж були недовгі смуги відлиги, коли, наприклад, у 1939–1941 роках за активної участі Лаврентія Берії було випущено на волю понад 400 тис. засуджених, але ніхто з них не був реабілітований — просто їм оголосили указ Президії Верховної Ради СРСР про помилування або про те, що вони звільняються від подальшого відбування покарання. Їм могли навіть повернути нагороди й звання, але з жодного з них не зняли судимість!

Наприклад, наш великий земляк Сергій Корольов вже був Героєм соцпраці, головним конструктором всієї ракетної промисловості СРСР, але водночас мав судимість, яку зняли лише в 1957 році! І це з його зв’язками…

Тому ідеологія ч. 1 ст. 1176 ЦК цілком із далекого минулого: вас випустили, скажіть спасибі й за це. Винних у тому немає і не буде…

Але якщо ми порівняємо цей підхід із випадками заподіяння шкоди несправедливими рішеннями у цивільних справах, то побачимо справжнє обличчя держави:

5. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Якщо у сфері кримінальних справ хоч гроші пропонують як компенсацію «вимушеного відпочинку», то в цивільних справах — міцну дулю з маком від держави.

Парадокс: якщо щодо судді вироку немає, але збиток від його неправосудного рішення є, то хто винен?

І хоча в цій нормі ЦК прямо не згадуються господарські та адміністративні справи, але практика показує, що принцип кругової поруки чітко діє під час будь-якої спроби притягнути суддів або їхнього роботодавця в особі держави до відповідальності.

Повертаючись до того фундаментального питання, яке, сам того не відаючи, поставив Пленум ВСУ, слід ось ще що сказати. Закон може прикривати суддю на папері, але він не захистить його на вулиці в житті. Звернення судових органів щодо неналежної охорони й порушень громадського порядку в залі суду, що з’являються дедалі частіше, зайвий раз доводять, що закон і суспільство міцно взаємопов’язані: не може бути в суспільстві, де панує правова вакханалія, спокійного життя для суддів. І ніхто їх не вбереже…

Складно передбачити, як розсудить це питання Конституційний суд, але найбільш оригінальною і по-людськи правильною була б така відповідь на конституційне подання Пленуму ВСУ: судіть по закону й по совісті, не беріть мзди, і тоді вам особисто не доведеться з’ясовувати, що означає слово «неправосудний» в аспекті залучення до кримінальної відповідальності за ст. 375 КК.

Анатолій Новосельцев

Джерело