Чи може гарантована державою допомога залежати від підстав звільнення зі служби в поліції?

11.02.2020

Поліцейський, який отримав інвалідність унаслідок поранення під час виконання обов’язків і через це був звільнений зі служби, має право на одноразову виплату. Але якщо пішов з роботи за власним бажанням — ні. Перший сенат Конституційного Суду має з’ясувати, чи відповідають такі умови принципам верховенства права.

Право, що залежить від обставин

Для того щоб зрозуміти суть питання, поглянемо на зміст ст.97 закону «Про Національну поліцію» від 2.07.2015 №580-VIII. Вона визначає 6 різних категорій працівників органів внутрішніх справ, котрі мають право на виплату одноразової допомоги.

Два перші пункти ст.97 закону стосуються випадків загибелі або смерті поліцейського. Тут законодавець жодних умов виплати допомоги не встановлює, крім протиправних дій самого правоохоронця, що є загальними для всіх випадків: скоєння злочину, перебування в стані алкогольного або наркотичного сп’яніння, навмисного заподіяння шкоди своєму здоров’ю або надання неправдивих відомостей. Відмінність між ними полягає тільки в обставинах смерті.

У двох наступних ідеться про випадки встановлення інвалідності внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання повноважень та основних завдань поліції (п.3) або захворювання чи поранення, що просто пов’язані зі службою. В обох пунктах додатковою умовою є строк, упродовж якого може бути встановлена інвалідність (6 місяців), та причина звільнення зі служби — за станом здоров’я, що погіршився саме через це поранення чи захворювання.

В двох останніх пунктах говориться про втрату працездатності під час проходження служби без встановлення інвалідності. Вони також вирізняються згадкою про «виконання основних завдань поліції».

З огляду на це у ст.99 закону визначається розмір самої допомоги: від 750 прожиткових мінімумів для працездатних осіб у разі загибелі поліцейського до 70 п.м. (у відповідних відсотках залежно від втрати працездатності). Ця допомога визначена як соціальна виплата, що гарантована державою.

Також законом передбачено, що право на отримання одноразової грошової допомоги діє протягом 3-х років з дня його виникнення.

У конституційній скарзі, яку подав Сергій Зінченко, йдеться якраз про п.3 ч.1 ст.97 закону. Для цих випадків допомога становить 400 п.м. для І, 300 п.м. — для ІІ та 250 п.м. — для ІІІ груп інвалідності.

Нерівність у підставах

Як озвучив на засіданні першого сенату КС суддя-доповідач у справі Віктор Колісник, автор скарги вважає дискримінаційними положення закону, які право на допомогу ставлять у залежність від причини звільнення — через хворобу. Адже це зумовлює нерівне становище колишніх поліцейських, які отримали інвалідність унаслідок служби, але звільнилися з неї за власним бажанням. С.Зінченко вважає, що це суперечить ст.21, чч.1, 2 ст.24, ч.1 ст.46 та ч.1 ст.64 Конституції, тобто принципам рівності, заборони дискримінації, праву на соціальну допомогу та неможливості обмеження цих прав законом.

Останні дві статті навряд чи можуть зарадити у цій ситуації. Адже одноразова допомога хоч і визначена як соціальна виплата, але право на соціальний захист установлюється законом. Тож поліцейський, який має інвалідність, у будь-якому разі отримуватиме щомісячні страхові виплати у загальному порядку. Питання лише в їхньому розмірі.

Інша річ — додаткові умови, які дійсно справляють враження дискримінаційних. Зокрема, ще у висновку ГНЕУ до проекту цього закону зверталася увага на недоцільність розмежування допомоги за ознакою виконання «основних завдань поліції» чи перебування в зоні проведення АТО. Адже, як зауважили експерти, це створює правову невизначеність через відсутність у законі визначення, що вважати «основними завданнями».

Проте на дискримінаційні умови щодо підстави звільнення ніхто не звернув уваги. Можливо, в Уряді, який розробляв цей проект, вважали, що у такий спосіб вони запобігатимуть маніпуляціям із правом на одноразову допомогу. Тобто щоб позбавити права на додаткові гроші поліцейських, які пішли зі служби, не скаржачись на здоров’я, а згодом принесли висновок МСЕК про встановлену інвалідність, що нібито пов’язана з попереднім місцем служби.

Не можна скидати з рахунку й політичні міркування. Адже з ухваленням нового закону почалося масове «перевдягання» міліціонерів у поліцейських і чимало правоохоронців були змушені піти зі служби через тиск і приниження з боку як громадських активістів, так і нового керівництва. Тож умова про звільнення за станом здоров’я відсікала їх від виплати одноразової допомоги.

Такі міркування вочевидь не можуть виправдовувати дискримінацію у праві на соціальний захист, якщо поліцейський дійсно втратив здоров’я на службі в інтересах держави та суспільства. Так само як і 6-місячний строк для встановлення інвалідності, оскільки деякі наслідки поранення чи травми можуть датися взнаки і через кілька років. Тому є всі підстави для визнання цих умов неконституційними.

До речі, це не єдина скарга у реєстрі КС, в якій наголошується на неконституційності положень ч.1 ст.97. За минулий рік таких звернень зареєстровано понад півтора десятка. Причому 2/3 з них стосуються п.4 ч.1 ст.97 закону, тобто встановлення інвалідності внаслідок захворювань чи поранень, пов’язаних із проходженням служби.

Тож, вирішивши в принципі цю справу, сенат визначиться й із позицією щодо інших звернень.

Лев Семишоцький

Джерело