Чи буде справжня пенітенціарна реформа?
28.11.2016
Реформування Державної пенітенціарної служби, запропоноване Міністерством юстиції України залишає непереборне відчуття поспіху, непослідовності та декларативності. Все відбулося, певню мірою, швидко, несподівано і має сталі ознаки того, що самі автори реформи не мають гадки про наслідки реформування і прогнози подальшої роботи органів і установ, які виконують кримінальні покарання.
Дійсно, презентація, надана Мінюстом, містить багато вказівок на проблемні моменти системи виконання покарань. Констатуються системні і хронічні «хвороби», з якими давно настав час розбиратися. Але можна впевнено сказати, що Міністерство юстиції обрало шлях «негативного» реформування. Воно йде від визначення проблем, а отже, має негативний заряд. Здається, що позитивне питання: як зробити, щоб система належно працювала і давала ефект, ніхто з авторів реформи не ставив. Бо, якщо таке питання ставилося б, то напевно можна було б побачити саме позитивні зміни, які проявилися хоча б у зацікавленості працівників пенітенціарної служби цю службу продовжувати і здійснювати її енергійно.
На сьогодні проведені зміни створили гарний фасад: окреме відомство ліквідовано, всі органи і установи передані до відома Міністерства юстиції України, чисельність працівників служби скорочена, установи консервуються або ліквідуються, кількість засуджених, які знаходяться в місцях несвободи має сталу тенденцію до зниження. Але це лише видима частина айсбергу. Тобто все те, чого вимагають міжнародні організації і донори створено. Але системні проблеми залишаються. Це і значне недофінансування, й дефіцит і плинність кадрів, висока корумпованість і закритість системи, високий рівень порушення прав людини в діяльності кримінально-виконавчої служби, неналежні (а точніше, відсутні) методи в роботі з тими, хто відбуває покарання, непрофесіоналізм, непрестижність професії працівника кримінально-виконавчої служби. Тобто існуючі проблеми поховані під іншими назвами та законсервовані в інших кабінетах.
Можна сміливо констатувати, що реформа кримінально-виконавчої служби не відрізняється системним підходом, не орієнтована на перспективу, не враховує існуючі проблеми (наприклад, проблема окупованих територій та території проведення антитерористичної операції) і не має чіткого плану дій.
Крім цього, зважаючи на брак фінансування (а точніше, просте недофінансування системи), зважаючи на стан органів і установ виконання покарань, на склад персоналу Кримінально-виконавчої служби, стан підготовки і відбору кадрів для неї, недосконале кримінальне, кримінально-процесуальне і кримінально-виконавче законодавство, неефективну і некваліфіковану судову владу та інші системні проблеми, запропоновані Міністерством зміни здаються такими, що не дадуть позитивного ефекту. Про вірність викладених припущень вже сьогодні свідчить стан набору у вищі навчальні заклади студентів, які бажають отримати фах працівника кримінально-виконавчої служби. Цей набір є катастрофічно мізерним. Тобто бути працівником кримінально-виконавчої служби на сьогодні є непрестижним, безперспективним і означає приречення себе на фінансову неблагополучність.
Зокрема, скорочення кількості регіональних управлінь навряд чи буде сприяти досконалості та оперативності діяльності Кримінально-виконавчої служби.
Здається, більш правильним шляхом було б визначення конкретних концептуальних і практичних кроків, спрямованих на покращення роботи системи, а не створення ілюзії реформ.
Виділимо такі основні недоліки сформульованої реформи Мінюсту:
– Роблять ставку на ресоціалізацію при тому, що зміст цього поняття є незрозумілим і невизначеним. Поняття ресоціалізації у вітчизняному кримінально-виконавчому праві є недосконалим і беззмістовним. Зазвичай його наповнюють найбільш загальними категоріями, які не дозволяють визначити основні напрями діяльності з ресоціалізації.
– Курс на демілітаризацію і введення нових людей в систему органів виконання покарань неможливий при плановому збереженні 80% «старого» персоналу. І хоча зрозуміло, що «старий» персонал має досвід, але потрібно розуміти, що цей досвід є негативним. Виходом здається залучення «старого» персоналу на умовах (і на посадах) консультантів, які зможуть давати поради, але не зможуть приймати рішення.
– Відмова від скорочень та ротацій на рівнях СІЗО та УВП є помилкою, оскільки більшість проблем і порушень відбувається саме на рівнях СІЗО і УВП. Отже, в цих структурах необхідні суттєві кадрові зміни і підбір персоналу повинен включати обов’язкове психологічне тестування для виявлення осіб, схильних до насильства та жорстокості.
– Розробка нового законодавства не є «реформаторською» ідеєю, оскільки цей процес відбувається постійно і, треба відзначити, дуже повільно і, нерідко, неякісно. Тому наявна потреба в якісному експертному опрацюванні всіх нових нормативних актів, яке повинне належним чином фінансуватися державою або з джерел, залучених державою. Це дасть змогу виконати нормотворчу роботу якісно, відповідально і ретельно, а не як це зазвичай відбувається, – за залишковим принципом.
– Порочна практика спроб здійснення реформ без відповідного їх фінансування. Здається, що за ті ж самі кошти, які виділяються на систему виконання покарань зараз, зробити з існуючої системи установ виконання покарань «європейську» можна лише шляхом радикального скорочення кількості установ виконання покарань (і, відповідно, осіб, які в них перебувають). Це, в свою чергу, викликає необхідність серйозної активізації роботи з засудженими з боку служби пробації і необхідність перегляду великої кількості норм Кримінального і Кримінально-процесуального кодексу, які дадуть можливість судам і правоохоронним органам не обирати заходи відповідальності або запобігання, пов’язані з позбавленням волі, надаючи альтернативи покарань та запобіжних і попереджувальних заходів. Але цей масив роботи все одно потребує значного фінансування і ретельної правотворчої діяльності.
Приймаючи до уваги окреслені моменти, пропонована реформа здається мрією, яку обірвали на «самому цікавому місці». Оскільки реформувати без залучення людських та фінансових ресурсів, без реальних змін в системі виконання покарань, неможливо.
Вважаємо, що основними моментами реформування повинні стати такі практичні кроки:
– Переатестація всього персоналу ДПтС і звільнення з посад тих працівників, відносно яких наявні обґрунтовані сумніви в їх професійній та психологічній придатності;
– Постійна (раз на 2-3 роки) ротація кадрів, переміщення їх з роботи в місцях несвободи до місць, де працюють з вільними людьми (апарат, служба пробації, викладацька діяльність, тощо). Такий захід повинен забезпечити уповільнення процесів професійної деформації, мотивує персонал органів і установ виконання покарань і надасть можливість створити штат дійсно професійних робітників, які будуть мати можливість опрацювати різні напрями діяльності і проявити себе у відповідній, найбільш близькій для конкретного працівника, сфері, а також отримати багатий досвід роботи з виконання кримінальних покарань;
– Орієнтування персоналу Кримінально-виконавчої служби на роботу, основною метою якої є забезпечення дотримання прав людини і допомога засудженому, підтримуюча участь в його долі;
– Популяризація роботи в Кримінально-виконавчій службі, заохочення до неї і надання високого соціального статусу працівникам цієї служби і гідного їх забезпечення;
– Підвищення рівня професійної підготовки працівників цієї служби. Створення зацікавленості працівників служби у підвищені кваліфікації;
– Суттєве підвищення оплати праці працівників органів і установи виконання покарань, забезпечення їх якісним соціальним пакетом та гарантіями;
– Суттєве підвищення рівня фінансування Кримінально-виконавчої служби в цілому, ремонт та капітальна реконструкція установ виконання покарань, створення належних робочих умов для працівників і належних (людяних) умов тримання засуджених;
– Встановлення тісних зв’язків і взаємодії з громадськістю в процесі виконання покарань (можливість інспектування установ, можливість і доступність організації для засуджених культурних та дозвільних заходів, неформальних контактів з зовнішнім світом тощо);
– Належне забезпечення прав засуджених (зокрема, права на правову допомогу, медичне обслуговування, спілкування з зовнішнім світом тощо);
– Розширення і лібералізація правового статусу засудженого (зняття обмежень на побачення для більшості засуджених, на можливість носити зачіску, яка подобається, займатися діяльністю, яка подобається – живопис, музика, тваринництво, тощо). Надання реальної можливості відправляти релігійні обряди будь-якого віросповідання;
– Суттєве покращення побутових умов в установах виконання покарань. Ремонт, переобладнання та побудова установ. Забезпечення проживання засуджених в приміщеннях по 1-2 особи, створення умов, які надають можливість забезпечити засудженому приватність (можливість бути на самоті хоча б годину на день).
– Докорінна зміна парадигми впливу на засудженого з карально-виправляючої на психологічно-підтримуючу.
– Забезпечення в органах і установах виконання покарань умов, які є безпечними для життя і здоров’я людини (запобігання зіткненням та сваркам серед засуджених, серед засуджених і персоналом, надання належної медичної допомоги, створення належних санітарно-гігієнічних і побутових умов).
Зрозуміло, що вказані зміни можливі лише за участю нових людей і персоналу, які будуть належно фінансово мотивовані. За таких умов можливе залучення експертів з інших країн, які можуть надати практичні поради і рекомендації щодо шляхів і засобів реалізації положень, зафіксованих у програмах реформування системи.
Ніякі зовнішні переміщення без належного фінансування Кримінально-виконавчої служби, високого рівня оплати і захищеності її працівників, безумовного дотримання прав засуджених і людяного ставлення до них, не призведуть до реального реформування Кримінально-виконавчої служби України. Це доведено 20-річним досвідом попередніх безуспішних спроб.
Михайло Романов
