Безпека у виконавчому провадженні

Минуло три роки, як Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроект №2506а «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Тоді в Україні з’явився новий інститут — приватні виконавці, на яких було покладено амбітне завдання — вивести виконання судових рішень на якісно новий рівень і підвищити частку завершених проваджень до середньоєвропейського рівня. Перших приватних виконавців Україна побачила лише у 2017 році, проте вони досить швидко адаптувалися до нової ролі і почали давати результат. Вже сьогодні можна констатувати, що введення інституту приватних виконавців поліпшило ситуацію: за даними Міністерства юстиції, за перше півріччя 2018 року кількість фактично виконаних судових рішень в Україні зросла на 7%. А чи достатньо прав і повноважень отримали виконавці, щоб працювати ефективно і взаємодіяти з силовими відомствами?

На сьогодні взаємодія правоохоронців та органів і осіб, що здійснюють примусове виконання рішень, залишається не дослідженою та законодавчо не врегульованою. Водночас проблема безпеки і захисту виконавців, а також відповідальності за тиск і втручання у їх діяльність, є надзвичайно важливою і стосується як державних, так і приватних виконавців. Саме тому це питання необхідно врегулювати якомога скоріше.

Для розуміння проблеми треба зауважити, що безпека виконавців полягає не тільки у гарантіях їх фізичної недоторканості та здоров’я і життя членів їх сімей. До цього комплексу входить і процесуальна захищеність, яка дозволяє виконавцю бути неупередженою процесуальною фігурою. Важливими також є економічні фактори і кібербезпека. Державні виконавці постійно стикаються з подібною проблемою. Вона нікуди не поділася, коли у 2018 році я став приватним виконавцем.

Сьогодні в Україні фактично відсутня взаємодія з правоохоронними органами при виконанні, здавалося б, такої простої функції, як залучення працівників поліції для проведення виконавчих дій, але ж це передбачено ч. 4 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження». Також двояко визначено ч. 3 ст. 5 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» — відповідальність за опір і заподіяння ушкоджень передбачена, але механізми залучення правоохоронців для гарантій безпеки чітко не прописані. Таким чином, закон передбачає, що приватний виконавець має право залучати працівників поліції, але на практиці їх участь обмежується лише спостеріганням того, як працюють виконавці, а іноді і зовсім ігнорується.

Якщо ж прагнути справжнього сприяння виконавчим діям з боку правоохоронних органів, то це має здійснюватися за мотивованою постановою виконавця, яка подається керівнику територіального органу поліції за місцем проведення відповідної виконавчої дії та має бути розглянута по суті не пізніше наступного робочого дня. У задоволенні постанови виконавця може бути відмовлено лише з підстав залучення особового складу цього територіального органу поліції до припинення групового порушення громадського порядку чи масових заворушень, а також до подолання наслідків масштабних аварій чи інших надзвичайних ситуацій. Однак на практиці виявляється зовсім інакше.

Водночас п. 27 ч.1 ст. 23 ЗУ «Про національну поліцію» передбачено: «Поліція відповідно до покладених на неї завдань:

• вживає заходів для забезпечення публічної безпеки і порядку під час примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), а також вживає заходів, спрямованих на усунення загроз життю та здоров’ю державних виконавців, приватних виконавців та інших осіб, які беруть участь у вчиненні виконавчих дій, здійснює привід у виконавчому провадженні, здійснює розшук боржника чи дитини у виконавчому провадженні у випадках, передбачених законом або рішенням суду».

Ще на етапі підготовки проекту нового Закону України «Про ограни та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» державним виконавцям пропонували вивчити та надати рекомендації до нового закону, однак його кожна наступна редакція кардинально відрізнялася від попередньої, а прийнято було як завжди третю редакцію, яку, на жаль, не мали можливості бачити державні виконавці. У цих законопроектах значну увагу приділили саме питанням безпеки виконавця, недопустимості втручання в його професійну діяльність та процесуальну незалежність. Але так вийшло, що редакція, у якій Закон набрав чинності, суттєво відрізняється, і вся «безпека виконавця», його захист та гарантії зводяться лише до декларативних норм за принципом «за все хороше проти всього поганого».

Так само у Кримінальному кодексі України містяться недієві на практиці норми, що не спрямовані захистити фізичну недоторканість виконавця як особи та зафіксувати його процесуальну безпеку (наприклад, від посягань органів внутрішніх справ). В українському законодавстві спостерігається вічна неузгодженість і суперечливість деяких нормативно-правових актів, які мали б, навпаки, пов’язувати різні структури. «Порядок взаємодії Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України та органів і осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», затверджений наказом МВС №64/261/5 від 30.01.2018 — типовий приклад. Згідно з ч. 3 ст. 5 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», передбачається залучення працівників поліції для сприяння у вчиненні виконавчих дій. Однак навіть таку декларативну норму автори звели до виключного переліку випадків, за яких виконавець (при цьому не вказано, чи він просто має право, чи він зобов’язаний) може залучити працівників поліції для:

–        примусового проникнення виконавця до житла чи іншого володіння фізичної особи;

–        виконання постанови державного, приватного виконавця про розшук транспортного засобу боржника;

–        примусового виселення боржника;

–        примусового вселення стягувача;

–        усунення перешкод у користуванні приміщенням (житлом).

Таким чином, законодавець обмежив можливості виконавців і розширив можливості для скаржників та органів внутрішніх справ — для відмови в участі у виконавчому провадженні і бездіяльності. Така законодавча необачність унеможливлює залучення працівників поліції в інших випадках, наприклад, для забезпечення охорони громадського порядку під час потенційно резонансного виконання. Однак можливість звужувати випадки залучення працівників поліції названими вище законами не передбачена. Так само не передбачена і можливість окремого врегулювання цього питання підзаконними актами.

Варіантом вирішення вказаного питання може бути прийняття змін до Закону України «Про виконавче провадження» та «Про органи та осіб…». Законотворцю слід зібрати політичну волю в кулак, прийняти новий підзаконний акт і виписати його так чітко та однозначно, щоб його положення увійшли до нової редакції нещодавно опублікованого «Великого енциклопедичного  словника юриста».

Прикладом правильно розтлумаченого нормативного акта може бути «Порядок реалізації арештованого майна», затверджений наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016. Саме цей НПА має риси прагнення законодавця до чіткого регулювання відповідних відносин та уникнення неоднозначних визначень та двоякого порядку певних процесуальних дій. Міністерство юстиції та ДП «СЕТАМ» недарма ініціювали цей нормативно-правовий акт, і їм вдалося таким чином унеможливити ризики маніпуляцій та зменшити число екстремальних випадків, які могли б призвести до розхитування ситуації з проведенням торгів та майбутніми небажаними наслідками майнового характеру для організатора електронних торгів. Тому приклади вдалих законів існують.

Також незрозумілим і загадковим залишається для мене наявність прямої заборони в нормативній базі використання чи залучення до участі у виконавчому провадженні охоронних структур. Так, Закон України «Про охоронну діяльність» тягне за собою рудимент, який і виключити не можна в повному обсязі як такий, і втручатися в ці правовідносини з метою їх реформування і приведення у відповідність до сьогоднішніх реалій ніхто не береться. Ст. 10 ЗУ «Про охоронну діяльність», яка так і називається «Обмеження в охоронній діяльності», містить чітке і категоричне положення: «Під час організації та здійснення охоронної діяльності забороняється:

11) брати участь у виконанні судових рішень під час виконавчого провадження».

Наскільки це лаконічно та категорично викладене в цьому НПА, настільки має абсурдний характер. По-перше, саме визначення «брати участь у виконанні судових рішень під час виконавчого провадження» звучить незрозуміло з точки зору точного визнання розмежувань прав та повноважень, які забороняється вчиняти охоронним структурам. Адже наприклад, не можна заборонити стягувачу чи іншому учаснику виконавчого провадження звернутися за послугами до охоронної структури для забезпечення схоронності описаного та арештованого майна і потім офіційно стягнути кошти з боржника, які були витрачені на забезпечення схоронності цього майна. Тому не має бути і перешкод залучити охоронну структуру для особистого (фізичного) захисту виконавця, а також, за необхідності, інших учасників виконавчого провадження, як протягом всього виконання, так і для вчинення конкретних виконавчих дій.

Права однієї особи закінчуються там, де починаються права іншої. Ця аксіома якнайкраще підкреслює принцип, за яким має бути введено в законну площину і виведено з тіні правовідносини участі охоронних структур у виконавчому проваджені. Ні для кого не секрет, що дуже часто сторони звертаються  за послугами до приватних охоронних структур неофіційно. Ще добре, якщо такі помічники відносяться до якоїсь зареєстрованої організації, охоронної фірми тощо, мають розпізнавальні знаки, надають договір про взяття під охорону певного об’єкту. Тоді у разі надзвичайної ситуації (нанесення збитків охоронцями, вчинення дій, які перешкоджають виконанню рішення, або фізичного впливу на виконавця чи учасників виконавчого провадження) існують шанси притягнути до відповідальності винних осіб або стягнути завдану матеріальну шкоду.

Але ж як це не прикро, часто сторони виконавчого провадження вдаються до послуг так званих «юристів у спортивних костюмах», рівень відповідальності яких наближається до нуля, і тоді знайти винних чи притягнути до відповідальності у такому випадку будь-кого не виявляється можливим. Тому вкрай необхідно звернути увагу і змусити законодавчу владу включитися в цю проблему. Міністерство внутрішніх справ та Міністерство юстиції можуть самостійно внести зміни до Порядку і надати право приватним виконавцям офіційно звертатися на основі договірних правовідносин за послугами охоронних структур з метою забезпечення фізичного захисту учасників виконавчого провадження та схоронності майна боржників. Для цього. звісно. необхідно детально прописати механізм залучення охоронних структур, чітко викласти положення, якими будуть прийняті зміни до діючих нормативно-правових актів, чи прийнято нові, що унеможливить зловживання у вказаній сфері, всіх учасників відносин. Для цього потрібно переглянути Закон України «Про охоронну діяльність», доповнити його відповідними положеннями, або взагалі розробити новий нормативно-правовий акт, з урахуванням сучасної проблематики, наповнити нашу нормативну базу, що стосується примусового виконання  відповідними регуляторними положеннями.

На жаль, в Україні усе ще скептично ставляться до ідеї введення охоронних структур у правовідносини, пов’язанні з виконавчим провадженням. Сумнозвісний досвід неконтрольованих підрозділів «тітушок», безумовно, дається взнаки, але не будемо забувати, що в Україні зокрема діє абсолютно легальний збройний підрозділ — Управління державної охорони України. Цей орган має офіційний правовий статус, підзвітний та абсолютно підконтрольний державі з конкретними службовими та посадовими особами, які несуть відповідальність за вчинені дії або бездіяльність. Сьогодні це єдиний в Україні орган, який поєднує поліцейські функції та функції охоронної структури. Чому ми не можемо узяти його за приклад?

Призначаючи охоронців постановою на платній основі за рахунок коштів виконавчого провадження чи укладаючи офіційний договір про надання охоронних послуг, ми отримали б перелік конкретно визначених осіб, які відповідатимуть за свої дії, і реальний механізм притягнення до відповідальності у разі непередбачуваних ситуацій. Можливо це все ще занадто глибинні зміни, які важко здійснити в архаїчній і заржавілій системі. Однак спадає на думку кінець 2014 року, коли представники Європейського Союзу вказували Україні на міжнародний досвід впровадження інституту приватних виконавців, наводили приклади дуалістичної системи органів виконання рішень в інших країнах, проте все одно доходили думки, що Україна поки не готова до запровадження системи виконання рішень, яка могла б поєднати приватних осіб та державні органи у системі виконавчого провадження. Як ми бачимо сьогодні, вони були не дуже далекоглядні: вже у 2017 році ми отримали низку виконавців, які ефективно виконують  рішення у безлімітному режимі на приватних засадах, і кількість таких спеціалістів постійно зростає. Тому змін не треба боятися.