Спочатку було слово…
23.05.2017
Професії журналіста й судді багато в чому схожі. І ті, й інші покликані відстоювати справедливість. Єдина зброя в них — слово, що застосовується в межах власного розсуду. А результатом діяльності стає текст. То що ж перешкоджає ефективній взаємодії служителів пера й меча?
Іноді краще не мовчати
Пошуки відповіді на поставленне запитання тривають не перший рік, і складається враження, що тільки в Україні та не без спонукання різноманітних іноземних інституцій. Для цього організовуються візити представників третьої та четвертої гілок влади до країн сталої демократії, проводяться різноманітні форуми, семінари та круглі столи із залученням тих самих іноземців. Та, на жаль, для розвитку комунікації вітчизняних служителів Феміди та Калліопи закордонний досвід навряд чи стане в пригоді. Надто вже відмінними є традиції та умови цих відносин.
У країнах західної демократії авторитет суду підтримується насамперед іншими гілками влади. Про суди там звикли говорити або добре, або нічого. Зокрема, і під загрозою відчутних фінансових санкцій. Тож і самим суддям можна послуговуватися правилом, що мовчання золото: не коментувати власних рішень, запроваджувати обмежені пули для зустрічей із пресою, а якщо і друкуватися, то лише у сугубо професійних виданнях.
В Україні також існувала і зберігається традиція «мовчазного» суду, зокрема, з огляду на європейські традиції. Цей принцип підтримувався не одним керманичем найвищих судових установ. Були такі, що за всю каденцію дали одне-два інтерв’ю, інші радо спілкувалися, але мали перестороги щодо спроможності журналістів правильно донести почуте до читачів. І таке ставлення до ЗМІ слугувало прикладом колегам з нижчих інстанцій.
Те, як здатність до комунікації позначається на авторитеті, можна простежити на історії становлення Конституційного Суду. Ставши у перші роки напевне найвідкритішим судовим органом, він здобув авторитет і повагу не тільки в суспільстві, а й серед високопосадовців. Тут не нервували через критику в ЗМІ, а навпаки, запрошували журналістів на прес-конференції після кожного оприлюдненого рішення, аби донести свою думку до суспільства.
Один із фактів: із 18 суддів КС першого складу тільки двоє відмовилися від інтерв’ю «ЗіБ». Бо, мабуть, звикли на попередній суддівській посаді, як кажуть, «не висовуватися». Однак поступово бажання спілкуватися у цьому органі майже зійшло нанівець. Фактично забули про нього і ЗМІ. Тож коли виникла необхідність замовити слово за незалежність КС, охочих не виявилося. І політики швидко навісили на нього стільки ярликів, скільки могли вигадати.
Хто винен у тому? Напевне обидві сторони. Одні не виявили наполегливості, другі — бажання. Бо в сучасному інформаційному просторі не стільки попит породжує пропозицію, скільки пропозиція формує попит.
Попит на негатив
В Україні попиту, або, як сьогодні модно говорити, суспільного запиту на позитивну інформацію про суди, ні в громадянському, ні просто в суспільстві не створено. Він фактично знищений багаторічними твердженнями про те, що в судах правди не знайдеш. А «контрольним пострілом» стала люстрація, спрямована насамперед на служителів Феміди як чи не на головних винуватців усіх негараздів у державі. І це — другий чинник, що робить відносини між судами і ЗМІ майже безперспективними на даному етапі.
Який читач чи глядач повірить людині у мантії, якщо на кожному кроці — у ЗМІ, соцмережах, з прямих трансляцій з парламенту — він дізнається про «суддівське беззаконня»? Тож навіть переконливі аргументи розбиватимуться об укорінене в ментальності: усі однакові.
Чи можна сформувати в суспільстві попит на позитив? Так, але для цього потрібні неабиякі маркетингові зусилля, що не обмежуються створенням сторінок у соцмережах, та зацікавленість державних інститутів. Причому останнє наразі виглядає малоймовірним.
Певна надія покладалася на появу суддів-спікерів, та якихось комунікаційних здобутків це не принесло. Можливо, тому, що із назвою посади не приходить ані вміння спілкуватися, ані здатність до комунікації, в чому можна переконатися, поглянувши, наприклад, на окремих представників політичного Олімпу. Так само як диплом журналіста не наділить людину творчою жилкою, не зробить із неї популярного блогера.
Із кількох сотень суддів-спікерів можна на пальцях перерахувати тих, хто сумлінно ставиться до своїх додаткових повноважень. Інші ж, як і раніше, залишилися при думці, що їм нема про що говорити із пресою. Як наслідок, на пропозицію щодо інтерв’ю чи коментаря пристає хіба що кожен третій. Решта посилається на зайнятість, на те, що «ви все одно все перекрутите», або прикривається таємницею нарадчої кімнати.
Але мовчанням довіри не здобути. Так само безглуздо вимагати довіри від тих, кому сам не довіряєш. Водночас, за тими ж законами ринку, якщо пропозиції немає, її можна сформувати. Насамперед переконавши суспільство у тому, що саме цей «продукт» є для нього життєво важливим.
Змагання за справедливість
Проте з усвідомленням необхідності підтримання незалежності суду як доконечної умови утвердження справедливості якось не склалося. Навпаки, тривалий час формувався ще один розрив у комунікації суддів і журналістів — ідеологічний. Для одних справедливість базується на власному сприйнятті моралі, засад господарської діяльності та співвідношенні злочину і покарання, інші обмежені рамками законності.
Для четвертої гілки влади справедливість завжди суб’єктивна, оскільки залежить від ідеологем, які сформовані або редакційною політикою, або (що частіше) власником ЗМІ. Тому одні й ті самі журналісти можуть учора захищати мирні протести та критикувати законників, які їх забороняють, а сьогодні обурюватися «цим неподобством» і вимагати від суддів максимальних покарань для учасників масових зібрань. Можуть ратувати за свободу слова, що утискається судами (бажано десь за кордоном), і одночасно схвалювати вироки (у власній країні) за судження, що ідуть урозріз із тими самими ідеологемами.
Натомість для служителів Феміди справедливість є категорією об’єктивною та абсолютною. Або принаймні повинна наближатися до такого рівня. Щоправда, ця об’єктивність базується не тільки на фактах, а й на їхній оцінці, не лише на законі, але й на його тлумаченні.
Якби не протистояння між вищими судовими інстанціями, особливо в адміністративній юрисдикції, об’єктивної справедливості можна досягти за рахунок єдності практики. Це змусило б ті ж ЗМІ принаймні вивчити аргументи, викладені в судових рішеннях.
Якщо ж правові позиції змінюються залежно від суспільних чи владних очікувань, це лише зміцнює у свідомості і пересічного громадянина, і такого ж журналіста банальне твердження про двох юристів і три думки. Це, у свою чергу, дозволяє залучати ЗМІ до виборювання суб’єктивної справедливості у конкретній справі. Й вони радо приміряють на себе атрибути Феміди, щоправда, віддаючи перевагу мечу і забуваючи про ваги.
Звісно, наївно очікувати, що геть усі журналісти та власники ЗМІ раптом проймуться ідеєю відповідальності за утвердження верховенства права в державі. Але у цьому принаймні можуть допомогти різноманітні іноземні інституції, якщо фінансуватимуть не копирсання у брудній білизні суддів, а зміцнення авторитету людини в мантії. Це не зблизить суди і ЗМІ, але хоча б не віддалятиме їх один від одного й надалі.
Що не розумію — не сприймаю
Ще одним чинником, який заважає комунікації, є правовий нігілізм, що панує не тільки у суспільстві, а й у багатьох ЗМІ. Він просуває загальний принцип оцінки судових рішень: що не розумію — те не сприймаю. Подібна логіка навіть знайшла своє відображення у висновках громадської ради доброчесності: винесене рішення було незрозумілим для суспільства, а це не сприяє довірі до судової системи. Така логіка має право на існування.
Комунікація, як відомо, походить від латинських слів communicatio (повідомлення, передача) та communico (робити спільним). Якщо до свідомості суспільства не вдається донести повідомлення про мотиви винесення того чи іншого судового рішення, воно дійсно не стане «спільним».
Чи зацікавлені ЗМІ у налагодженні такої комунікації? Напевне — ні. Бо це потребує від журналіста більш глибоких правових знань. Отже, і більше часу на те, аби переконатися в об’єктивній справедливості того чи іншого вердикту. Простіше послуговуватися якимись навколосудовими критеріями: проти них закон і логіка безсилі.
Чи є в суду потреба в доведенні до відома суспільства інформації про свою діяльність?
Вочевидь є. Якщо громадяни розумітимуть, чому суд постановив те чи інше рішення, його важче буде назвати несправедливим. Але без журналістів цього не зробити.
І хоча ЗМІ у даному випадку виступають у ролі посередника між суддями та суспільством, першим потрібно навчитися послуговуватися таким інструментом, як масова комунікація. Більше того, несистематичне та ще й непрофесійне ведення сторінок у соцмережах тільки шкодить іміджу Феміди (яким сучасним не був би їхній дизайн). Бо пересічний користувач, натрапляючи на «паркетну» інформацію, лише утверджується у думці про небажання суду спілкуватися з ним. А на ґрунті зневаги добре сходить будь-який негатив. І прірва «не розумію — не сприймаю» тільки поглиблюється.
Правило бумеранга
Нарешті, певною мірою на формування відносин між пресою та судами вплинуло біблейське: вчиняй з іншими так, як хочеш, аби вчиняли з тобою. Точніше — ігнорування цього одвічного правила для будь-яких відносин.
Напевне, мало хто із суддів (та й журналістів) сьогодні пригадає мільйонні позови про захист честі та гідності, які задовольнялися судами ще на зорі незалежності країни. Це позначилося і на традиціях відносин між пресою та законниками. Як тоді суди не стали на захист свободи слова, так і тепер ЗМІ з легким серцем підтримали кампанію критики на адресу служителів Феміди.
Щоправда, не вина преси у тому, що судова система опинилася у такому становищі. Адже, як казав один із колишніх керівників найвищого судового органу, людина ніколи не довірятиме судді, який не здатен захистити себе. На жаль, так сталося, що в самій судовій системі цей вислів сприйняли надто буквально. Мабуть, забувши відомий вислів Шиллера щодо долі мавра, який зробить свою справу.
Проте якби журналісти пам’ятали правило бумеранга, то й сучасна судова реформа не проходила б з такими розбіжностями між цілями і засобами. Тим більше що саме від них почасти залежить, яким буде обличчя вітчизняної Феміди завтра.
І саме на розумінні цього можна і потрібно знайти спільну мову. Адже політики і чиновники міняються, а судді призначаються безстроково.
КОМЕНТАР ДЛЯ «ЗіБ»
Чи задоволені ви тим, як складаються відносини із журналістами? Які стимули можуть підштовхнути ЗМІ і суди до більш тісної комунікації?
Людмила ВОЛКОВА,
член Ради суддів, суддя Харківського окружного адміністративного суду:
— Мій досвід спілкування із журналістами завжди був позитивним. На своєму шляху я зустрічала виключно виважених та захоплених своєю справою професіоналів. Професіоналів, для яких важлива суть, мотиви та підґрунтя, які готові до глибокого аналізу та фахового тлумачення подій та ситуацій. Впевнена, що людей, які живуть своєю справою відверто та віддано, досить багато. В будь-якому разі, мені на них щастить.
Можна сказати, що судді та журналісти представляють різні гілки влади. Як судді, так і журналісти покликані виконувати в суспільстві певні визначені та вкрай необхідні функції. А тому і взаємини між ними мають будуватися на повазі та розумінні важливості ролі кожного.
Думаю, що говорити про більш тісну комунікацію недоцільно. Поясню чому. Засоби масової інформації, журналісти є ретрансляторами, тлумачами суспільних та державних подій. Суди здійснюють правосуддя, реалізуючи одну із функцій держави. Суди та ЗМІ для належної реалізації власних завдань мають бути повністю незалежними, і тільки це дозволить кожному з них бути ефективним. Завданням журналіста є привертати увагу до потенційних недоліків у певних системах. І саме з такої конструктивної критики держава має одержувати вигоду задля вдосконалення.
На моє глибоке переконання, тільки усвідомлення всіма факту, що кожен має професійно виконувати свою роботу, буде тією основною засадою порозуміння та ефективної праці.
Сергій ЧВАНКІН,
голова Асоціації слідчих суддів України, голова Київського районного суду м.Одеси:
— Налагодження співпраці зі ЗМІ вже третій рік поспіль є важливим напрямом роботи Київського районного суду м.Одеси. Громадяни повинні знати, які суспільно важливі рішення ухвалюються та які вони мають наслідки для людей.
Особисто для мене та суддів і працівників апарату є очевидним, що час не стоїть на місці і потрібно пристосовуватися до потреб суспільства. Ще кілька років тому прихід до суду журналістів сіяв паніку серед колективу, судді та працівники апарату ховалися від камер та уникали незручних запитань. Звичайно, судді хочуть, щоб журналісти об’єктивно і повно висвітлювали їхню роботу, а журналістам потрібно, щоб судді їм у цьому не перешкоджали.
Усвідомивши, що суд і ЗМІ мають спільні цілі й завдання, а їхня взаємодія спрямована на те, аби населення правильно розуміло призначення і дії суду, ми почали налагоджувати співпрацю з регіональними та загальнонаціональними ЗМІ. Ми обрали такий підхід: не чекати, коли ЗМІ зацікавляться діяльністю суду, почнуть ставити запитання, а проявляти ініціативу й надавати мас-медіа унікальну, вичерпну, цікаву, резонансну інформацію, яку вони хотіли б донести до населення.
Для початку створили прес-службу, яка стала зв’язковою ланкою між судом та громадськістю. Вона щодня надає актуальну інформацію не тільки про розгляд справ та заходи, які відбуваються в нашому суді, а й про цікаві події, які стосуються судової системи загалом.
Ми регулярно організовуємо прес-конференції та брифінги, відвідуємо телепередачі для того, щоб показати населенню, що судова система відкрита та готова до взаємодії. Якщо є питання, то їх можна поставити безпосередньо представникам суду, а не домислювати самим. Сьогодні представники як ЗМІ, так і громадськості можуть звернутись до прес-центру або суддів-спікерів, які обов’язково нададуть обґрунтовану відповідь.
Тому я з упевненістю можу сказати, що задоволений відносинами, які склалися нині між нашим судом та журналістами.
Від плідної співпраці суду та ЗМІ найбільшу користь отримає суспільство. І це правильно. Завдяки взаємодії громадськість буде одержувати правдиву та об’єктивну інформацію без викривлення, що є своєрідним контролем суспільства за діяльністю судової влади. Стимул для ЗМІ — професійні та якісні коментарі щодо правових питань та проблем.
Наступний стимул — довгоочікуваний доступ до суддів. ЗМІ більше не потрібно виловлювати представників судової влади, стежити за ними, щоб поставити запитання, які їх цікавлять.
Настав той час, коли ми самі вас запрошуємо та готові відповідати на запитання.
Тетяна СУЯРКО,
член Ради суддів, суддя Господарського суду Харківської області:
— Особисто я задоволена тим, як складаються мої відносини як судді-спікера та члена комітету з питань комунікації Ради суддів із журналістами. В основі будь-яких професійних взаємовідносин перш за все лежать людські якості. Мені таланило на зустрічі з представниками ЗМІ з високими людськими та моральними якостями.
Проте, звичайно ж, я не задоволена взаєминами між судовою владою та четвертою гілкою влади (як називають ЗМІ). Таку взаємодію охарактеризувала б як украй неефективну. Досить часто в гонитві за сенсаціями ЗМІ допускають порушення стандартів журналістики, однобічно висвітлюючи відомості. Натомість суди не вміють подати цікаво інформацію про свою діяльність. Все це помножено подекуди на нерозуміння значення і ролі судів та ЗМІ у демократичному суспільстві й на неусвідомлення своєї відповідальності за загальний добробут у такому суспільстві.
Звідси і рецепт: комунікація + взаєморозуміння + взаємоповага + усвідомлення своєї відповідальності перед суспільством, якому служать і судова влада, і ЗМІ.
Записала Марина БОЙКО
РОМАН ЧИМНИЙ
