Бази ДНК під контролем МВС: які є загрози
05.03.2021
Верховна Рада України планує розглянути законопроєкт “Про державну реєстрацію геномної інформації людини”. Дискусії навколо його тексту точаться ще з минулої осені.
Утім, автори проєкту, серед яких і голова Комітету з питань правоохоронної діяльності Денис Монастирський, переконують, що створення системи державної реєстрації геномної інформації — це не лише успішна практика зарубіжних країн, а і ключова запорука ефективності методу молекулярно-генетичних досліджень під час розкриття злочинів.
Відповідно до тексту проєкту, передбачається врегулювання як обов’язкової державної, так і добровільної реєстрації геномної інформації людини. Держателем бази даних визначається Міністерство внутрішніх справ України.
Але є ризики впровадження цього законопроєкту. Та вони набагато ширші, ніж просто неузгодженість з низкою чинних законів та правова невизначеність в окремих положеннях.
Наприклад, у законопроєкті відсутній чіткий перелік об’єктів біологічного походження, які можуть бути відібраними для проведення молекулярно-генетичної експертизи.
Норми стосовно зберігання та знищення біологічного матеріалу, відібраного для здійснення державної реєстрації геномної інформації, відсилають до кримінального процесуального законодавства.
Але ж вони, вочевидь, виходять за межі предмету правового регулювання КПК. Тож на практиці не зможуть бути реалізованими.
Також є значні питання щодо механізму державної реєстрації геномної інформації та власне переліку осіб, для яких вона буде обов’язковою.
Сумніви викликає і доцільність зберігання інформації в базі даних протягом 75 років та взагалі рівень дотримання нашими правоохоронними органами стандартів у сфері захисту персональних даних.
Але ключова небезпека — це все ж таки велика кількість розпорядників інформації та концентрація збору, доступу, управління інформацією в МВС, на що звернули увагу у висновку ГНЕУ.
Тобто на інституцію, яка на практиці не має жодних інструментів впливу на МВС і взагалі є вкрай слабкою.
Враховучи це, законопроєкт №4625 однозначно має бути суттєво доопрацьований. Як мінімум, у контексті створення відповідних запобіжників-деталізації обов’язків розпорядників бази, контролю за додержанням прав людини та ненадмірності обробки персональних даних.
Тому наразі запевнення ініціаторів законопроєкту в тому, що сфера його застосування не носитиме масового характеру, виглядає вкрай сумнівно, особливо на фоні всіх потенційних ризиків та суперечливих положень цього документу.
Наталія Дригваль
