Затримання – це нормально або Як вивести затримання з тіні?
09.07.2019
Статистичні дані за 5 останніх років говорять про невпинне зменшення кількості осіб, затриманих правоохоронними органами за 208-ю статтею Кримінального процесуального кодексу України. Так, кількість затриманих у 2017-му майже на 40% нижча, порівняно із 2013 роком. Як розуміти таку картину? Чи знижується тими ж темпами рівень злочинності в країні? Чи, може, злочинці і підозрювані у скоєнні злочинів стали самі здаватися поліції?
Відповідь, як виявилося, полягає в іншому: більшість затримань, здійснених правоохоронцями, не реєструється належним чином, а відтак — залишається у тіні.
Чому так відбувається, і що треба зробити, щоб вивести затримання із тіні, обговорювали на другому засіданні фахової спільноти JustTalk 7 червня 2019 року.
В залі зібралися представники поліції та прокуратури, судді та адвокати, юристи та правозахисники. Експертну групу представляли Юрій Бєлоусов, Євген Крапивін (обидва — Експертний центр з прав людини) та суддя Верховного Суду Аркадій Бущенко. Як завважила на початку зустрічі модераторка Лариса Денисенко, зібрались всі, хто щиро шаленіє від кримінальної юстиції.
ЗАТРИМАННЯ — ЦЕ НОРМАЛЬНО! або ЯК ВИВЕСТИ ЗАТРИМАННЯ ІЗ ТІНІ?
Проблематика у функціонуванні інституту затримання спирається на декілька проблем, що набули системного характеру. І якщо частина з них перебуває в законодавчій площині і потребує коректив відповідних норм закону, то деякі з системних помилок спираються виключно на хибну уяву про систему правосуддя її безпосередніх виконавців, що в свою чергу вимагає змін у профільних навчальних закладах, просвітницької роботи та створення системи перекваліфікації працівників.
Першою з проблем є викривлена уява правоохоронців (та й суспільства) про мету затримання і його значення в подальшій низці подій в рамках конкретної справи. За сталою традицією, якщо людину затримано під час скоєння злочину, обмеження її свободи стає початком її покарання. Прокурор вимагатиме обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, і все досудове слідство буде спрямоване на доведення вини затриманої особи. При цьому свідомо залишаються поза увагою прописані в КПК норми про те, що тримання під вартою, як запобіжний захід, є виключною мірою, яка застосовується за наявності реальних ризиків втечі особи чи перешкоджання нею слідству. За розумінням правоохоронців затримана особа є винною у злочині, їй все одно доведеться відбувати покарання, отже нічого протиприродного в такій практиці немає, справа лише за доказами, які, до речі, простіше знаходити, тримаючи обвинуваченого “під рукою”. Випадки, коли в ході слідства людина виявляється не винною, і її потрібно відпустити, стають приводом для дисциплінарного (а інколи й кримінального) переслідування службової особи, яка, виявляється, протиправно позбавила людину волі.
Тобто проблема полягає в тому, що правоохоронці не вважають нормальною ситуацію, коли людину затримали, а, з’ясувавши обставини події, дійшовши висновку, що вона непричетна до злочину, відпустили, при цьому офіційно оформивши як затримання, так і звільнення. Таке нерідко буває, коли затримують групу людей десь після бійки у ресторані чи під час масових заходів. Відтак, затримання оформлюється лише в момент, коли слідчий приймає рішення, що особа винна і за затриманням відбудеться тримання під вартою, як запобіжний захід.
Юрій Бєлоусов розповів, як свого часу, ще за старого КПК 1960 року, він проводив тренінг зі слідчими і питав: «на що вам дається 72 години до обрання запобіжного заходу?» І переважна більшість відповідала: “Для встановлення істини у справі”. І вони жалілися, що їм критично не вистачає часу. Зараз та ж ситуація з 24 годинами на винесення підозри. Але чи є у кодексі така вимога? Звичайно ж ні. Кримінальний процесуальний кодекс України не вимагає (і не може, бо навіщо тоді подальше слідство і суд?!) доведення вини особи на цьому етапі. В правоохоронця мають бути розумні підстави для затримання, як то — причетність до можливого скоєння злочину. Але, якщо потім такі підстави зникають, людину мають просто відпустити.
Другою з обговорюваних проблем стало обмежене коло злочинів, за вчинення яких особу можна затримати за статтею 208 КПК України, тобто на місці вчинення злочину. Згідно цієї статті, затримати можна особу, яка вчиняє злочин, що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі. Тобто якщо на очах поліцейського вчиняється, приміром, нанесення комусь легких тілесних ушкоджень, чи перешкоджання професійної діяльності журналістів, чи незначне хуліганство, правоохоронець не може затримати правопорушника, бо вказані дії не передбачають відповідної санкції. Це законодавче положення, справді, ставить поліцейських у вкрай незручне становище. По-перше, він виявляється безпорадним перед дрібним правопорушником. По-друге, правоохоронець має за лічені хвилини, а то й секунди надати правову кваліфікацію діям особи та прийняти рішення, яке у разі помилки, потягне за собою його персональне службове покарання. Звісно, що за таких умов поліцейському зручніше нейтралізувати порушника, але не оформлювати затримання аж до моменту, коли він впевниться у кваліфікації скоєного злочину. Саме говорячи про такі способи “нейтралізації” (насправді, це і є “тіньове” затримання), експерти згадували відверті діалоги з керівниками райвідділків, в яких офіційно значиться по 5-6 затриманих за квартал, але при цьому кількість осіб, які “зайшли у відділок і там залишились” налічує по 20 на день. Їх не затримують, а… запрошують чи, приміром, доставляють.
“Доставлення, запрошення, запрошення з підскоком… В поліцейських ціла система диференціації таких дій! Але треба розуміти, з яким би формулюванням ви не обмежили свободу людини, це є затримання!” — каже Аркадій Бущенко.
Проблемою також виявилося тотальне нерозуміння на рівні працівників органів правопорядку терміну “уповноважена службова особа”, яка має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні кримінального правопорушення в порядку ст. 208 КПК України. За поширеним стереотипом уповноваженою службовою особою є лише слідчий органу досудового розслідування, який, відповідно до цього тлумачення, наділений повноваженням складати протокол про затримання особи. В результаті затриману (а по суті — фізично захоплену) людину утримують оперативні працівники, здобуваючи від неї інформацію, не надаючи змоги повідомити когось про своє місцезнаходження, не викликаючи адвоката, і лише потім (і цей час може мірятися годинами, а той днями!) слідчий у своєму кабінеті роз’яснює особі її права і офіційно оформлює затримання.
Однак, ця проблема не є результатом законодавчих негараздів, бо системне тлумачення законодавства, а саме КПК України та Закону України “Про Національну поліцію”, дозволяє дійти висновку, що будь-який атестований поліцейський наділений повноваженням із затримання осіб, які вчинили кримінальні або адміністративні правопорушення (п. 9 ч. 1 ст. 23, ст. 37 Закону), отже є уповноваженою службовою особою. Отже виправляти ситуацію треба, по-перше, просвітницькою роботою з особовим складом, а по-друге — відповідальністю за утримання особи без оформлення затримання.
Окрему увагу було приділено реалізації так званого “ордерного” затримання — коли правопорушника знайдено через певний час після вчинення злочину і в правоохоронців з’являється можливість його затримати. Згідно КПК України отримати в суді ордер на затримання не можна, аж поки підозрюваному не буде вручено письмове повідомлення про підозру. На практиці така послідовність дій робить затримання майже неможливим, бо отримавши повідомлення про підозру, порушник з великою вирогідністю просто втече, допоки правоохоронці будуть ходити в суд за ухвалою про дозвіл на затримання.
Однак, за словами Євгена Крапивіна “існує така судова практика, що подаються клопотання про надання дозволу на затримання з метою приводу в порядку статей 187–191 КПК і вказується, що особа не набула статусу підозрюваного, оскільки їй не вручено письмове повідомлення про підозру. Водночас встановлено її місцезнаходження, існує ризик втечі, і тому просимо суд надати ухвалу, і суди в принципі надають такі ухвали. Це відповідає практиці Європейського суду з прав людини, яка є обов’язковою для врахування українськими суддями та правоохоронцями”. Такий стан речей, безперечно, тішить. Добре, що судді діють за духом закону, а не сліпо за його буквою, але ж, звичайно, потрібно внести відповідні зміни і зафіксувати такий порядок дій законодавчо.
Отже, проблематика в практичній роботі інституту затримання, врешті, є комплексною і потребує комплексного підходу, що включив би в себе декілька напрямів. Бо, з одного боку, треба забезпечити правове поле для ефективної роботи правоохоронних органів, надавши їм достатньо повноважень, в тому числі і щодо затримання осіб за певних обставин, з іншого — забезпечити дотримання прав людей, яких затримують.
Безсумнівно, потрібні точкові зміни до Кримінального процесуального кодексу України, які б прибрали очевидні та приховані вади на шляху правоохоронців. Перелік конкретних порад від експертної групи наводимо нижче, у додатку. З іншого боку потрібні зміни в судовій практиці, які б підтримали закладену в таких змінах філософію. І, нарешті, вкрай важливо проводити роз’яснювальну роботу із особовим складом правоохоронних органів.
За думкою експертної групи, яку підтримали багато фахівців під час зустрічі JustTalk, треба не залякувати поліцейських відповідальністю за помилкове, невиправдане затримання, а наполягати на відповідальності за неоформлення затримання, бо не так страшне для людини саме затримання, як безправне перебування під вартою поза всяким статусом.
Під час затримання поліцейський має право на помилку, і це нормально за умови, що затримання зареєстроване. І нормально, якщо з’ясувавши обставини, людину відпускають. Але треба оформити і затримання, і звільнення та надати людині, щодо якої стався інцидент, на руки документ. Як висловився наприкінці зустрічі директор програми “Права людини та правосуддя” міжнародного фонду “Відродження” Роман Романов, “якщо я провів ніч в поліції, я своїй дружині можу показати цей прекрасний документ — протокол затримання, і з почуттям гідності сказати, що я прекрасно провів час, і це сертифіковано отаким-то райвідділом”.
Отже, попри жваву дискусію, присутні в більшості згодилися з висновками експертів. І логічним продовженням розпочатого діалогу стане презентація системи стандартів затримання, розроблених експертною групою. Саме презентація та обговорення стандартів затримання за 208 статтею КПК України стане темою наступного засідання JustTalk.
Зустрічі JustTalk і робота експертної групи відбувається за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.
ДОДАТОК
Інститут затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення потребує таких змін:
-вилучення обов’язкової вимоги наявності санкції за вчинення злочину у вигляді позбавлення волі з ст. 208 КПК України;
-закріплення в ст. 208 КПК України такої підстави для затримання як “під час безперервного переслідування, тобто погоні за цією людиною після вчинення злочину” за аналогією з ст. 207 КПК України;
-зміни до ст. 42 та 187-191 КПК України мають передбачати можливість подання клопотань стосовно отримання ухвали на дозвіл на затримання з метою приводу стосовно особи, до якої держава фактично ставиться як до підозрюваної, незалежно від наявності письмового повідомлення про підозру, якщо до неї можна застосувати запобіжний захід у вигляді домашнього арешту або тримання під вартою. Разом із запропонованими змінами до інституту підозри клопотання до слідчого судді, суду має подаватись разом із складеною підозрою, яка була зареєстрована в ЄРДР, але не вручена особі через невстановлене місцезнаходження;
-вилучення з ст. 276 КПК України слово “обов’язково” стосовно випадків вручення повідомлення про підозру;
-додавання в ст. 3 КПК України (основні терміни) поняття уповноваженої службової особи, а саме під нею варто розуміти “поліцейського, слідчого, детектива, працівника оперативного підрозділу та інших працівників органу державної влади, яким законом надано право здійснювати затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення”.
