Як суддів карають за неправосудні рішення

29.03.2018

Недавно стало відомо, що Національне антикорупційне бюро за заявою народного депутата розслідує можливе винесення суддями Окружного адмінсуду Києва завідомо неправосудного рішення на користь екс-голови ДФС Романа Насірова.

Одна з головних претензій – в першій інстанції справу розподілили з порушеннями. Допускається, що це робилося, щоб позов Насірова попав до потрібних суддів…

Наразі рішення, правосудність якого хочуть перевірити детективи, одночасно оскаржується в апеляції, зокрема за скаргою того ж НАБУ.

27 березня Насіров зробив заяву про втручання НАБУ в роботу суддів Київського апеляційного адмінсуду. Мовляв, вони тепер боятимуться винести рішення, яке не влаштує НАБУ. Судді задовольнили його заяву і звернулися до Вищої ради правосуддя і генпрокурора. До розгляду у ВРП і ГПУ цього питання провадження у справі припинено. 

Не так давно була опублікована заява судді з Харкова Дениса Нев’ядомського, що на нього завели справу про винесення неправосудного рішення після того, як він у зв’язку з виявленими недоліками повернув прокуратурі обвинувальний акт у справі про посягання на територіальну цілісність. Дії прокуратури суддя розцінює як тиск. 

Відтак «Судовий репортер» вирішив перевірити, скільки справ про неправосудні рішення доходить до суду і які вироки в них ухвалюють. 

Всього у судовому реєстрі вдалося відшукати інформацію про 12 вироків, ухвалених з 2011 по 2017 рік. Ймовірно, вироків мало б бути більше, але варто зробити поправку, що раніше реєстр наповнювався не так ретельно, та й сьогодні чимало рішень з різних причин не з’являються у публічному доступі. 

Перш, ніж описувати, про що йдеться у цих рішеннях, дамо трохи теорії. 

Варто звернути увагу, що поняття «неправосудне судове рішення» в Україні на законодавчому рівні не визначено. 

З одного вироку дізнаємося, що 26.12.2016 року Пленум Верховного Суду України звернувся до Конституційного Суду України з Конституційним поданням, щодо необхідності тлумачення сполучення слів «як неправосудного», ужитого в частині четвертій статті 62 Конституції України. 

У травні 2017 Конституційний суд відмовив у відкритті провадження, визнавши подання Верховного суду невідповідним закону і непідвідомчим КС. 

Верховний Суд України в ухвалах від 20 листопада 2014 року у справі № 5-24кс14, від 18 червня 2015 року у справі № 5-56кс15 сформулював правовий висновок, що суб’єктивна сторона злочину за 375 КК характеризується прямим умислом: суддя достовірно знає, переконаний в тому, що діє всупереч вимогам закону і справедливості. Поняття «неправосудне судове рішення» у поєднанні з вказівкою на «завідомість» його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч матеріальному чи процесуальному закону і (або) фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя. 

Також суд зазначив, що пленум ВСУ не ототожнює «неправосудне» рішення із «незаконним» та/або «необґрунтованим». На думку Пленуму ВСУ, це призвело б до того, що всі судові рішення, які були скасовані судами апеляційної чи касаційної інстанцій, у тому числі рішення, які суд ухвалив помилково чи передчасно, однак за відсутності грубої недбалості чи злочинного наміру, повинні визнаватися неправосудними. Проте це суперечить конституційно-правовим засадам існування правосуддя в цілому. 

В іншому вироку, суд посилався на висновки Консультативної ради європейських судів, що судові помилки мають вирішуватись з допомогою апеляції і неприйнятним є притягнення судді до відповідальності за здійснення своїх обов’язків, крім випадку умисного правопорушення. КРЕС наголошує, що провадження щодо судді має здійснюватися з урахуванням конституційного принципу незалежності суддівської діяльності і не може бути спрямоване на оцінку судових рішень, які можуть піддаватися критиці лише шляхом оскарження відповідно до закону. Факт, що рішення судді може бути переглянуте, змінено чи скасоване, не може бути підставою для відповідальності. Відповідальність суддів не повинна поширюватися на зміст їх рішень або на випадки судових помилок. 

Далі перейдемо до української практики. 

12 вироків за винесення завідомо неправосудного рішення, ухвалені у 2011-2017 роки. Цифра досить невелика. З них три вироки були виправдувальні.

У найбільш кричущих випадках – судді підробляли рішення і ухвалювали їх, фактично не проводячи засідання, фальсифікували протоколи судового засідання, виносили рішення на користь своїх родичів. Але вони не отримували реального тюремного покарання.

Ймовірно, єдиним винятком є екс-суддя Тульчинського районного суду Вінницької області. У 2013-му він був засуджений до 5 років і 2 місяців позбавлення волі. 8 жовтня 2015 року ухвалою Вищого спецсуду вирок залишено без змін.

У вироку йдеться, що суддя не перевіряв обставини і докази, не залучав до розгляду справ осіб, інтересів яких вони стосувалися, розглядав справи з порушенням правил підсудності. Так, одним із своїх рішень суддя зобов’язав Вінницький обласний військовий комісаріат перерахувати суму пенсії спадкоємцям військовослужбовців із урахуванням премій і щомісячних надбавок, хоча йому було відомо, що ці доплати були запроваджені лише після звільнення спадкодавців позивачів з військової служби. Сума незаконних виплат склала 6,5 млн грн.

Колишній суддя Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області Сергій Петушков у 2013-му був засуджений до 6 років позбавлення волі. Пізніше вирок був скасований і в листопаді 2013-го Петушкова звільнили від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Цей суддя визнав дійсним договір купівлі-продажу будинку, власниця якого відбувала покарання в колонії і договір не підписувала. Пізніше з’ясувалося, що позов про визнання договору в суді не реєструвався і справа насправді не розглядалася. 

У 2012-му до 5 років позбавлення волі умовно засуджена екс-суддя Євпаторійського міського суду АР Крим. Суддя визнала право власності на кімнату в гуртожитку за своїм батьком. Щоб приховати родинні зв’язки, до протоколу засідання було внесено неправдиві дані про дату народження і місце реєстрації позивача. 

У 2015 році до 5 років позбавлення волі умовно засуджена екс-суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда. Вона задовольнила позов по визнання права власності на два підвали багатоповерхівки за своєю матір’ю. Колишня суддя уклала з прокурором угоду про визнання винуватості. 

Неодноразово розглядалася справа екс-судді Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області Андрія Гайдука. Суддя затвердив мирові угоди, на підставі яких за фізособами визнано право власності на 12 приміщень площею 2452 м2, які належали громаді м.Львова. Пізніше ці рішення скасовані апеляцією, оскільки мирові угоди суперечили закону, а також через порушення правил підсудності. Крім того, у протоколі судового засідання були недостовірні дані щодо участі сторін. 

Гайдуку інкримінували ухвалення неправосудного рішення і складення завідомо неправдивих офіційних документів. 

Вирок виносився тричі. У 2014 році йому присудили 2 роки обмеження волі. У 2015 в новому вирокуйшлося про 5 років позбавлення волі умовно з позбавленням права обіймати посаду судді на 3 роки. 

У березні 2017 Гайдуку присудили 4 роки обмеження волі і позбавили права працювати суддею на 3 роки. Водночас суд звільнив його від покарання у зв’язку з амністією. 

За третім разом Гайдук подав заяву про недоцільність дослідження доказів, оскільки він не оспорює фактичні обставини справи, повністю визнав вину, висловив щирий жаль з приводу вчиненого, засудив свою поведінку. 

ВИПРАВДУВАЛЬНІ ВИРОКИ 

Нагадаємо, що з 12 вироків за ст. 375 КК тільки три були виправдувальними. 

Зауважимо, що один із вироків не був повністю виправдувальним, оскільки екс-суддю визнали винним в інших злочинах. 

Йдеться колишнього суддю господарського суду Сумської області. У 2011 його засудили  за службову недбалість, зловживання владою і службове підроблення. Екс-суддя визнав ТОВ «Сумибудкомунсервіс» банкрутом, внаслідок чого підприємство втратило нерухоме майно на 3 млн грн. Але суд не побачив доказів, що служитель Феміди мав умисел на постановлення завідомо неправосудної ухвали. Йому присудили покарання у вигляді 2 роки і 6 місяців позбавлення волі умовно, а також позбавили права обіймати посаду судді на 3 роки і оштрафували на 510 грн. 

Інші два вироки стосуються порівняно недавніх подій Революції гідності. 

Перед судом постав суддя Суворовського районного суду м. Одеси Олег Стеценко. 

25 листопада 2013 він за позовом Одеської міської ради заборонив проведення будь-яких мітингів і мирних зібрань у період 25 листопада – 31 грудня 2013 в центральній частині міста. Це сталося після того, як міська рада отримала заявки на проведення мітингів від проєвропейськи налаштованих активістів та їх опонентів. І ті й інші хотіли провести акції в одному місці і в один час. Крім того, мерія обгрунтувала свій позов листом начальника ГУ МВС України в Одеській області про те, що 28.11.2013 року у м. Одеса на стадіоні «Чорноморець» має відбутися футбольний матч, на якому очікується велика кількість вболівальників, що може створити загрозу громадському порядку. 

У травні 2014-го рішення судді Стеценка було скасовано у Вищому адмінсуді. Сам суддя своєї вини не визнав, зіслався на практику ВАСУ в таких справах. 

Суд не знайшов мотиву особистої зацікавленості Стеценка при винесені рішення, докази навмисного порушення ним закону при розгляді справи, врахував невизначеність в діючому законодавстві терміну «неправосудне» судове рішення, а також неоднозначну практику ВАСУ. 

15 травня 2015 суддю виправдали. 

Вирок щодо Стеценка вистояв в апеляції. 25 січня 2018 року провадження за скаргою прокурора відкрив Верховний суд. 

Схожий вирок ухвалений 8 квітня 2016 стосовно судді Києво-Святошинського райсуду Владислава Лисенка. 

У січні 2014-го Лисенко позбавив на 6 місяців водійських прав учасника Автомайдану, який брав участь в автопоході до резиденції «Межигір’я». Інспектор ДАІ склав рапорт, що він не зупинився на його вимогу. Захист стверджував, що рапорт був підроблений, так як водій у цей період не був у Нових Петрівцях, а приїхав пізніше. Крім того, виходить, що цей інспектор ДАІ в один і той же момент зупиняв авто на різних ділянках дороги і склав ще кілька аналогічних рапортів на інших водіїв. Пізніше рішення судді Лисенка було скасоване апеляційним судом. 

Сам Лисенко своєї вини не визнавав. Він стверджував, що йому не було відомо про участь чоловіка у протестних акціях, бо в матеріалах не було документів про це. Показам свідків суддя не повірив, оскільки вони були друзями порушника. Пізніше в суді Лисенко казав, що рішення могло б бути іншим, якби він знав деякі обставини, наприклад, щодо локації телефона активіста. Суд вирішив, що суддя не не міг знати і не повинен був знати, що окремі докази в цій справі, а саме рапорт працівника міліції містить недостовірну інформацію. 

У підсумку суд зробив висновок, що дії судді Лисенка не містять суб’єктивної ознаки злочину, оскільки рішення було належно мотивованим. А постановлення суддею незаконного, такого що суперечить процесуальному закону і фактичним обставинам судового рішення не доводить, що воно є завідомо неправосудним. 

Апеляційний суд залишив виправдувальний вирок без змін. У січні 2018 провадження у справі відкривВерховний суд. 

Нижче список усіх виявлених у реєстрі вироків за ст.375 КК

Джерело