Невмируще пенітенціарне: служба зникла, чи зрілі судді?
29.11.2016
Україна, які і всі республіки колишнього радянського режиму, успадкувала патологічну в’язничне-лагерну систему. І ця система, як це не дивно, демонструє надзвичайну живучість, утримуючись майже незмінною навіть після падіння того режиму, який її породив.
У радянські часи особу, яку було засуджено до позбавлення волі, фактично викреслювали із звичайного суспільного життя, поміщали поза законом і перетворювали на безправного, задавленого та мовчазного раба, основне завдання якого було – вижити.
Потрібно віддати належне і відмітити, що останнім часом справа виконання покарань дещо змінилася, але, зважаючи на стан установ виконання покарань і кримінально-виконавчого законодавства, завдання вижити для засудженого залишається актуальним.
Дійсно, на сьогодні настав час остаточно врегулювати ту негативну частину суспільних відносин, які фактично існують між засудженими та органами і установами виконання покарань і складаються з приводу не лише катувань і нелюдського поводження, а й з приводу забезпечення належних умов тримання, покладення на державу відповідальності за «якість» системи покарань, яка створена і фінансується державою, можливості для засуджених впливати на процес виконання-відбування покарання шляхом ефективного оскарження дій і рішень посадових і службових осіб органів і установ виконання покарань. Адже таких механізмів у вітчизняній правовій системі на цей час не існує. Все це дає підстави стверджувати, що поданий законопроект № 4936 (далі – законопроект) є вкрай актуальним і своєчасним.
Безумовно, позитивною слід визнати передбачену законопроектом можливість для засуджених подавати скарги на дії чи бездіяльність посадових чи службових осіб органів і установ виконання покарань і мати можливість отримувати компенсацію за неналежне поводження, катування і нелюдські умови тримання під час відбування покарання.
Але незважаючи на відверту прогресивність і важливість розглядуваного проекту, в ньому, на нашу думку, існує низка недоліків і дискусійних положень, які потребують з’ясування і удосконалення.
1. Насамперед, автори законопроекту вказали, що законопроект має на меті введення інституту пенітенціарного судді. Як відомо, інститут права – це система відносно відокремлених від інших і пов’язаних між собою правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин. Якщо уважно роздивитися проект, побачимо, що в ньому не йдеться про систему норм, яка б відокремлено і специфічно регулювала таку особливу спеціалізацію судді, як пенітенціарний суддя. Насправді, більшість норм законопроекту, які стосуються саме пенітенціарного судді, майже у всьому перегукуються з такою спеціалізацією як слідчий суддя. І навіть коло специфічних обов’язків такого судді пов’язане, перш за все, із завданнями, які вирішує суд під час виконання вироку суду. Адже законопроект не містить норм, які б окреслювали специфічну (інституціональну) компетенцію пенітенціарного судді, що відрізняє його від інших суддів.
Отже, з точки зору юридичної техніки і концептуальних положень правової теорії, цей законопроект не містить встановлення і визначення інституту пенітенціарних суддів. Тому відповідні положення потребують редагування. Або ж авторам законопроекту варто переглянути загальну ідею майбутнього нормативного акту і виключити положення щодо пенітенціарного судді, поклавши обов’язки з розгляду справ, включених до його компетенції, на слідчого суддю.
2. Сформульовані в законопроекті положення щодо «абсолютної» заборони катувань є зайвою. Вітчизняне кримінальне, кримінальне процесуальне і кримінально-виконавче законодавство містить низку положень, які забороняють катування. У такої заборони немає «ступеню». Не йдеться про часткову або обмежену заборону, неможливо заборонити «неабсолютно». Заборона не вимагає ніякого підтвердження. Навпаки, підкреслювання «абсолютності» заборони, наводить на думку, що бувають випадки, коли катування можуть мати місце, оскільки відповідні норми не містять вказівки на абсолютність заборони.
Викладене приводить до висновку, що положення про «абсолютність» заборони необхідно виключити з проекту, як таке, що дає підстави для неоднозначного тлумачення відповідної норми.
3. Стаття 5 розглядуваного законопроекту, описуючи порядок виплати грошової компенсації, не містить механізму здійснення цієї виплати. Такий стан призведе до неможливості фактичного здійснення компенсацій за постановленими рішеннями судів. Як відомо, такі виплати здійснюються з державного бюджету, а отже, повинні бути «закладені» у відповідні статті витрат, чого, зрозуміло, здійснено не буде. Не містить законопроект і механізму примусового виконання таких рішень. Який орган їх здійснює і в якому порядку? Крім того, проблемою стане й податкове питання. Пропонований проект не містить норм, які б змінювали податкове законодавство (як спеціального законодавства), визначаючи відповідні обмеження на оподаткування таких доходів фізичної особи.
4. Стаття 6 законопроекту не надає права подавати клопотання про застосування превентивних та компенсаційних заходів законному представнику або адвокату засудженої особи. Це є необґрунтованим обмеженням права засудженого на правову допомогу і судовий захист.
5. Частина 2 статті 6 законопроекту передбачає, що при вирішенні питання щодо грошової компенсації враховуються положення Цивільного кодексу України, які стосуються відшкодування шкоди. Вказані пропозиції свідчать про те, що автори нормативного акту змішують правову природу інститутів відшкодування шкоди в порядку цивільного законодавства і природу тих компенсаційних заходів, ідея яких покладена в основу проекту № 4936. Очевидно, що положення про відшкодування шкоди є чинними і діють незалежно від тих норм, які сформульовані в проекті. І навпаки, за ідеєю розглядуваного проекту компенсаційні заходи випливають з кримінально-виконавчих та кримінальних правовідносин і вони за своєю суттю є не відшкодуванням шкоди, а саме компенсацією за незаконні дії (катування чи принижуюче поводження) і не відновлюють матеріальні чи моральні втрати, а компенсують порушені права. Положення цивільного законодавства не залежать від положень норм проекту і повинні застосовуватися окремо, а тому вважаємо, що ця частина норми, що розглядається, може бути виключеною з проекту нормативного акту, як така, що суперечать самому задуму законопроекту.
Що ж до норми цієї ж частини ст. 6, яка визначає, що при вирішенні питань, які стосуються пропорційності застосування посадовою особою своїх владних повноважень, враховуються відповідні положення Кодексу адміністративного судочинства України, то це правило є незрозумілим і більше схоже на натяк, ніж на норму права. Відомо, що з точки зору юридичної техніки норма права повинна бути якомога більш конкретною і максимально чітко визначати відповідний варіант поведінки. На що натякають автори законопроекту сказати важко. Тому ця частина ст. 6 законопроекту потребує конкретизації, а викладення не повинне давати підстави для множинності тлумачення.
6. Абзаци з 3 по 6 частини 3 ст. 6 законопроекту регулюють порядок розгляду клопотання про застосування компенсаційних і превентивних заходів у разі наявності провадження, відкритого в порядку ст. 206 КПК України. Автори пропонують за наявності двох таких проваджень (про застосування компенсаційних і превентивних заходів і провадження в порядку ст. 206 КПК) віршувати питання на користь одного з них. Причому чіткого алгоритму «вибору» провадження автори проекту не пропонують. Тут ми знову повертаємося до недоцільності існування окремої спеціалізації пенітенціарного судді, оскільки виникає незрозуміла конкуренція двох суддів в середині одного суду. Здається, що у разі поєднання таких проваджень в межах однієї спеціалізації, а саме слідчого судді, подібні ситуації стануть більш контрольованими і передбачуваними. Слідчий суддя буде мати можливість оперативно, своєчасно і належним чином приймати рішення як у межах провадження в порядку ст. 206 КПК, так і провадження щодо застосування превентивних і компенсаційних заходів, об’єднуючи їх чи обираючи одне з них. Крім того, запропонована редакція закону приведе до того, що такі провадження (у разі наявності обох), будуть сприяти затягуванню процесу.
Тому для уникнення ситуацій штучного затягування розгляду цієї категорії справ, необхідно врегулювати процес їх розгляду такими чином, щоб він став максимально оперативним.
7. Частина 8 ст. 8 законопроекту, що розглядається, пропонує зупинення вирішення питання про застосування компенсаційних заходів у разі, якщо щодо фактів, які стали підставою провадження щодо застосування компенсаційних заходів, розпочато досудове розслідування за ознаками складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. Вважаємо, що таке рішення не буде сприяти ефективному та своєчасному застосуванню компенсаційних заходів. Встановлення винних осіб, і взагалі наявності складу злочину чи кримінального правопорушення не має прямого відношення до наявності факту катування, нелюдського чи принижуючого поводження. Якщо факт катувань наявний і він потребує компенсаційної реакції, така реакція повинна відбутися. Встановлення винних (тих, хто є «авторами» катування чи нелюдського поводження) можна здійснювати пізніше у загальному кримінально-процесуальному порядку. Якщо особа була катована, то її спочатку необхідно «звільнити» від катувань і компенсувати цей епізод. А потім вже можна з’ясувати, хто став безпосереднім винуватцем відповідної ситуації. Ця теза також підтверджується й самими авторами проекту, які в ч. 6 цієї ж самої статті передбачають, що відсутність вини з боку посадових осіб адміністрації установи попереднього ув’язнення чи виконання покарань у порушенні статті 2 цього Закону (абсолютна заборона катувань) не є підставою для відмови у застосуванні компенсаційних заходів.
Підводячи підсумок і віддаючи належне тій праці, яку виконано при підготовці законопроекту, вважаю, що пропонований нормативний акт є вкрай актуальним, своєчасним і необхідним, але до його прийняття він потребує системного підходу і аналізу, доопрацювання та редагування.
Михайло Романов
