Зона на колесах: як виживають дорогою до тюрми

02.07.2019

В одному купе — 16 людей, сумки на підлозі, немає вікон, вентиляції та аптечок, матраци і чай заборонені.  У таких умовах засуджені їдуть відбувати покарання або лікуватися. У старих залізничних вагонах опиняються і хворі на відкриту форму туберкульозу, і вагітні, і маленькі діти.

Про проблеми з етапуванням ув”язнених розповідає розслідувальна агенція  Слідство.Інфо.

Етап — перевезення засуджених та взятих під варту між пунктами, зокрема, двома колоніями або колонією та лікарнею. В’язнів перевозять у спеціальних вагонах, які ті через застарілість називають «столипінські». Такий вагон чіпляється до звичайного пасажирського потягу.

Усередині вагони обшиті  металом, поділені на купе, замість дверей — подвійна решітка, яка закривається на замок. Одна камера-купе розміром менше чотирьох квадратних метрів може перевозити 16 засуджених. Вікон у камері немає. Заґратовані вони є лише з іншого боку вагона, в проході, який патрулюють конвоїри. Погана вентиляція робить переїзд влітку нестерпним — температура сягає 50 градусів.

У дорогу засудженим дозволяють брати з собою речі. Ті, в кого вони є, можуть створити собі бодай мінімальний комфорт, адже всередині камери-купе немає нічого, крім нар. Вони розташовані в три поверхи, залізти на гору важко — немає ні поручнів, ні сходів. Матраци для в’язнів не передбачені.

Попри те, що засуджені часто перевозять з колонії в колонію нажиті роками речі, місце для багажу у вагонах немає. Сумки ставлять на верхні полички та в проході між ними, відтак вільного простору залишається ще менше. Часом в’язням доводиться їхати сидячи всю ніч, або лягати на підлогу. Менш ніж пів квадрата — 0,29 квадратних метрів площі. Саме стільки може законно займати у більшій камері один засуджений.

В одному вагоні перевозять засуджених усіх категорій. Разом з хворими на туберкульоз, пожиттєво засудженими, неповнолітніми, чоловіками в одному вагоні їдуть вагітні жінки і матері з маленькими дітьми. Умови їхнього перевезення нічим не відрізняються від інших засуджених. Попри те, що рік за роком ЄСПЛ визнає практику такого роду конвоювання нелюдяною, Україна її не виправляє.

Щоб задокументувати випадки порушення прав людей, Слідство.Інфо зібрало свідчення засуджених з кількох колоній, проаналізувало законодавчі норми перевезення в’язнів та отримало ексклюзивні фотографії зі спецвагону.

За словами правозахисника Сергія Перникози, конвоювання залізницею не лише порушує права засуджених і конвоїрів, а ще й економічно нераціональне: «Сам факт конвоювання — пережиток радянської епохи, який чомусь у нас зберігся. Ми витрачаємо кошти на оренду вагонів, хоча могли б швидше і дешевше возити людей автобусами».

Доправленням в’язнів займаються щонайменше три структури: Кримінально-виконавча служба (формує списки засуджених для етапування), Національна гвардія (відповідає за їхнє конвоювання) та Укрзалізниця (відповідає за дезінфекцію та справність транспорту).

Єдиного органу, який відповідав би за весь процес конвоювання, в Україні немає. Ще на початку 2016 року В’ячеслав Карпюк, тодішній начальник управління з конвоювання Нацгвардії, заявив – щоб передати функції конвоювання від Нацгвардії до іншого органу потрібно понад 2,5 мільярди гривень. Як, коли і кому передаватимуть ці повноваження, не вирішили дотепер.

В Україні засуджених більше, ніж спецвагонів, які можуть їх вмістити. Сьогодні в’язнів перевозить 15 таких вагонів. Торік ними етапували понад 51 тисячу засуджених й узятих під варту.

Поїздка однієї людини може тривати від кількох годин до кількох тижнів. У такому разі засуджених залишають у спецприміщеннях чекати наступного прибуття конвою.

Усі спецвагони належать Укрзалізниці, а Нацгвардія бере їх в оренду, яка минулого року складала приблизно 350 гривень на добу за кожен вагон. У поточному році на перевезення спецконтингенту залізницею держава виділила понад 8 мільйонів гривень.

Ще у 2000 році Єврокомітет з питань запобігання катуванням назвав умови конвоювання засуджених в Україні нелюдським поводженням і рекомендував покращити умови перевезення пасажирів у вагонах. Однак донині повністю ці рекомендації Україна так і не виконала. Тим часом спецвагонів щороку стає менше.

ПІД КОНВОЄМ З ДИТИНОЮ

Якщо в засудженої жінки є дитина віком до трьох років, вона має право жити поруч з матір’ю. У СІЗО для цього є окремі камери, а у деяких колоніях працюють будинки дитини.

Такий будинок є при Чернігівській виправній колонії №44. Нині там разом з мамами в окремих кімнатах живуть семеро малюків. Усі засуджені жінки за ґратами не вперше. Коли їхнім дітям виповниться три роки, їх передадуть або родичам на свободу, або в дитячі будинки. Слідство.Інфо побувало в колонії та поговорило з десятьма жінками. Вони розповіли, як їх привезли сюди.

Євгенію Гупанову приїхала з Харківського СІЗО наприкінці минулого року. Її старша донька залишилася жити з сестрою на волі, а молодша, дворічна Софія, долала понад 600 кілометрів разом з мамою. Як і кожній ув’язненій жінці, з якою ми спілкувалися, Євгенії неприємно і не надто хочеться згадувати дорогу до колонії:

«Якби для дітей було хоча б на чому спати — або матраци, або окреме місце. Та якби менше курили у вагонах — він же загальний, прокурений, діти всім цим дихають».

Перш ніж перевезти до Чернігова, Євгенію з дитиною спершу привезли поїздом у Київ. За словами жінки, вони з тиждень чекали етапу в Київському СІЗО, у звичайних камерах з двоповерховими нарами та без дитячих ліжок.

«У Харкові до вагону нас з дітьми підвозили «воронком» (автозаком, — ред.). Нас було шестеро чи семеро мам з дітьми в одній клітці. Дітей тримали на руках. Був кінець листопада. Нас так довго тримали в машині, що ми до цих залізних стільців примерзли. Діти застудилися». 

З Харкова до Києва Євгенія та Софія їхали вночі. В окремому купе було троє мам і троє дітей. «Дітям одягали підгузки, самі виходили в туалет з конвоєм, — розповідає Євгенія. — Але часто нас не виводили, звичайно. Коли добре попросиш, тоді вже. З собою в дорогу давали дві банки кільки в томаті та хліб. Конвоїр відкривав, ми висипали її в свої тарілки й віддавали бляшанки. Дітям нічого — ми брали їм свою їжу». 

Інша засуджена колонії, Вероніка Яшкович, їхала зі своєю донькою Хадіжею в Чернігів, коли дитині був усього місяць і один тиждень.

«Я взяла з собою дитячу ковдру й змогла її постелити на полицю, — згадує вона. — Зручностей для того, щоб їхати з дитиною немає. Не для дитини це все. Там і без дитини неможливо.  Я б хотіла, нехай не для мене, аля щоб принаймні для малюків було зручно». 

0,29 КВАДРАТНИХ МЕТРІВ НА ЛЮДИНУ 

У спецвагонах є два види камер. Більші камери на майже 3,5 квадрати, менші — на 2,05. Щоб уявити розмір більшої, згадайте звичайне купе. Однак у  спецвагонах шість металевих полиць, а не чотири. У великій камері дозволяється перевозити до 12 людей одночасно, якщо поїздка триватиме понад чотири години. Якщо їхати менше, то тут може опинитися до 16 засуджених. Менші камери з трьома полицями розраховані на п’ятьох або максимум шістьох людей.

Усі в’язні етапу їдуть в одному вагоні, але різні категорії повинні перебувати в окремих купе. Так, чоловіки сидять окремо від жінок, неповнолітні — від дорослих, ті, хто притягується до відповідальності по одній справі, не мають опинитися поруч. В окремому купе також мають перевозити іноземців, засуджених довічно, колишніх співробітників суду та правоохоронних органів, хворих на туберкульоз і людей з психічними розладами.

В окремому купе їдуть жінки, вагітні понад шість місяців та матері з дітьми до двох років. Також окремо садять засуджених, які оголосили про голодування. Ці в’язні за показаннями повинні супроводжуватися медичним персоналом. Щоправда, окреме місця для медиків не передбачене.

Згідно з нормами виходить, що одночасно в спецвагоні мають перевозити не більш як 80 конвойованих, тоді як вартових працює всього восьмеро. Насправді ж, через «сортування» засуджених, інколи їх тут може опинитися значно більше. Водночас туалет — один для всіх. Вийти можна лише в супроводі військового, який спершу має відімкнути камеру-купе. В туалеті також є невелике віконце, щоб нацгвардієць міг стежити за засудженим.

ПІДПАЛ ЯК ПРОТЕСТ

Через такі умови перевезення іноді в’язні протестують. Сваряться з конвоїрами, ріжуть собі вени або навіть підпалюють вагони.

Слідство.інфо поспілкувалося із засудженими чоловіками в кількох виправних колоніях на Дніпропетровщині. Один з них — Олександр. Він розповів, що влітку 2018 року разом з іншими засудженими на знак протесту розхитав й підпалив спецвагон:

«На вулиці спека. Нас у вагоні було 80. Дали шматок хліба на всіх, відкрили по банці консерви. Ми попросили окріп на чай — не дали. У туалет вийти — проблема. Почнеш бунтувати, різати руки, тоді вже можна. Конвоїри виводять, але коли зручно їм». 

Олександр каже, що здебільшого конфлікти з конвоїрами трапляються саме через умови етвапування.

«У меншому купе всього три полиці, але кидають 11-12 і більше людей. Хто сидить, хто разом лежить… Завжди найбільше питання в сумках — немає куди ставити. Є люди, в яких по 15 років терміну (відбування покарання — ред.) й вони все завжди тягають за собою. Через тисняву завжди починаються розборки. Звісно, все залежить від конвою. Дехто дотримується норм, а з деким битися треба». 

РИЗИК ЗАРАЖЕННЯ

Разом з іншими засудженими в одному вагоні перевозять в’язнів з інвалідністю, хворих, зокрема й тих, кого везуть на лікування в туберкульозні лікарні. Однак окремих вагонів для цих людей не передбачено.

Олена Малашенко також відбуває покарання в Чернігівській колонії. У неї була підозра на туберкульоз, тому два роки жінка провела в тублікарні. Олена каже, що в’язні, які їдуть на лікування з підозрою на туберкульоз, надягають маски — так є надія на кращі умови конвоювання:

«Одягають маску, навіть якщо не відкрита форма туберкульозу, щоб були хоч якісь умови. Тоді садять в окреме купе. Інакше ж набивають багато людей. Незалежно, зима це чи літо. Взагалі хворі на туберкульоз повинні їхати в окремих купе, але буває, що в особовій справі не ставлять позначку про діагноз. Людина каже, що вона хвора, а їй відповідають «не написано, тому будеш їхати в загальному купе».

Утім, жінка каже, що засуджені рідко приховують свою хворобу від конвоїрів, якщо знають про неї, а тому вважає, що навряд чи хвора людина їхатиме в одному купе зі здоровою. Найбільше жінку турбує неналежна, на її думку, дезінфекція вагонів:

«Кашлянув, вхопився за ручку. Вийти руки помити не докличешся конвоїрів. Потім хворі люди висадяться, в купе посадять нових, вагон нічим не обробиться. Це реальний ризик зараження». 

Як повідомили в Укрзалізниці на запит Слідства.Інфо, спецвагони для конвоювання дезінфікують так само, як і звичайні — миють милом, содою та знежирюючим засобом. Кварцування, щоб убити туберкульозну палочку, не передбачене.

За словами правозахисника Сергія Перникози, попри норму про використання масок, у спецвагонах він жодного разу не їх бачив:

«Прописано, що хвора  людина має бути в масці, але я не бачив, щоб були якісь засоби безпеки для того ж самого конвою. Не кажу вже про інших засуджених, які їдуть поруч».

«ВИГАДАНА ПРОБЛЕМА»

Як повідомляють в Офісі омбудсмена, на сьогодні в Україні немає єдиних стандартів перевезення в’язнів потягами або автомобілями. Немає й стандартів обладнання такого спецтранспорту з урахуванням рішень Європейського суду з прав людини та рекомендацій Європейського комітету із запобігання катуванням.

Проблема поглиблюється ще й тим, що єдиного органу, який відповідав би за весь процес доставки засуджених, в Україні немає.

Ще три роки тому тодішній начальник управління з конвоювання з Національної гвардії В’ячеслав Карплюк казав, що для того, щоб передати функції конвоювання від Нацгвардії до іншого органу потрібно понад 2,5 мільярди гривень. А також попереджав, що невдовзі конвоювати потягами в’язнів узагалі буде неможливо. Адже востаннє вагони капітально ремонтували в 1991 році:

«Україна може будувати вагони відповідно до стандартів Європейського рівня — з кондиціонуванням повітря, з фільтрацією та біотуалетами, — казав Карплюк під час пресконференції. — Приблизно за 25 мільйонів гривень за вагон. Більше десятка разів ми зверталися в різні інстанції — Міністерство фінансів, інфраструктури, Кабмін. Коштів на закупівлю не знайшли». 

Правозахисник Сергій Перникоза досі не бачить зрушень у переговорах про передачу функції конвоювання від Нацгвардії спеціально навченому окремому органу:

«Норми конвоювання теж потрібно урегульовувати, бо є питання до підготовки конвоїрів. Але в зміні ситуації ніхто не зацікавлений. Відомства перекидають відповідальність одне на одного і думають, що все це — вигадана проблема».

Маргарита Тулуп, Слідство.Інфо

Джерело