З клубу в армію: історії затриманих у Jugendhub
06.11.2017
«Головний біль» — так називалася вечірка в київському клубі, куди в ніч з 27 на 28 жовтня ввірвалася поліція. Шукали наркотики — принаймні так пояснили правоохоронці відвідувачам, яких поклали обличчями в підлогу.
Очевидці заявляли не лише про моральний тиск з боку поліції, але й про застосування фізичної сили. У Нацполіції заявили, що застосовувалися «дозволені заходи фізичного впливу в межах, передбачених законом» і що протиправних дій поліцейських не зафіксовано.
Окрім обшуків, відвідувачів примусово доставили в збірний пункт військкомату. Там їх тримали понад добу, останні затримані залишили пункт лише по обіді в неділю. Дванадцятьом юнакам вручили повістки.
Військові вважають свої дії законними, адже, за їхніми словами, серед затриманих були ті, хто ухилявся від виконання військового обов’язку. Однак хлопці підкреслюють: у військкомат їх доставили незаконно. Про це говорять і адвокати, і омбудсмен.
Як це — з клубу потрапити на службу? Затримані хлопці поділилися своїми історіями з Громадським.
Нізар Остапчук, 22 роки: «Одного хлопця змусили зняти на вулиці взуття й шкарпетки, він стояв так хвилин 20»
Я закінчив чотири курси університету. Був на Майдані, чергував у лікарні швидкої медичної допомоги №3. Після революції пішов у військкомат, записався на випадок мобілізації. Залишив там фактичну адресу проживання. У військкоматі з’являвся щоразу, коли приходила повістка. Я отримав відстрочку за станом здоров’я.
Нас та дівчат кинули обличчям униз на бетонні плити на вулиці. Величезний чоловік у масці спершу сів на мене зверху, потім почав тягнути ноги догори, ніби хотів, аби я ними дістав до голови. Хто кричав — того били.
Я мовчав, доки ноги не звело судомою. Попросив трохи ослабити. Мене звільнив поліцейський, який підійшов і сказав, що той чоловік потрібен у клубі. Наостанок він вдарив мене ногою в коліно.
Дівчатам дозволили присісти. Ми продовжували лежати, а надворі було лише 4 градуси. Над іншими знущалися, як кому дозволяла фантазія. Одного хлопця змусили зняти на вулиці взуття і шкарпетки, він стояв так хвилин 20. Як потім з’ясувалося, це був хлопець з Криму.
Ми на нашому прикладі хочемо показати, що такий спосіб «набору» в армію матиме наслідки. Усі структури та уряд мають діяти в рамках закону.
Антон Косенко, 24 роки: «Нас називали «кримінальниками» й погрожували в’язницею»
Я родом з Кривого Рогу, у Києві вступив у КПІ. Там отримав ступінь магістра. За освітою програміст, але займаюся веб-дизайном.
Я прийшов у клуб з подругою, коли все це сталося. Подругу відпустили, а мене забрав військкомат. Вони силою нас заштовхували в автобус. Ніхто не казав, куди нас везуть, ми просто по картах побачили, що їдемо на Зрошувальну, 17-А на збірний пункт.
Там нас пошикували, відвели в казарму, там були голі дерев’яні ліжка. Позаписували наші дані. У туалет чи покурити виводили групами в супроводі представника військкомату. Двічі виводили поїсти в їдальню. Один раз в обід, але я відмовився. А ввечері, десь о сьомій, я їв розварену перловку, соєву сосиску, невелику булочку без смаку, ще був хліб і чай.
У приміщенні було холодно, тож усі сиділи у верхньому одязі. На дерев’яних ліжках ніхто не міг спати. Ближче до вечора, коли сказали, що буде відбій, дали ковдри. З 11 вечора почали знову водити до вищого керівництва, комусь пропонували проходити медкомісію, комусь — підписати повістку і з’явитися на медкомісію, і тоді могли відпускати.
Вони називали нас «уклонистами», «кримінальниками», казали, що нам світить в’язниця, тому мусимо згодитися служити в армії. Казали, відслужите рік-півтора, бо наступного року служба триватиме вже два роки.
Я ніколи не хотів іти в армію. Уважаю, що армія має бути контрактною, щоб людина була мотивованою на службу. А не коли силою заштовхують і змушують. Якби я потрапив в армію, я б там деградував. Не розвивався б творчо.
Усі дії я вважаю незаконними, про що я неодноразово казав. Я вимагав нас відпустити. Поліція нас не супроводжувала. Хтось викликав поліцію, вони приїжджали і їхали назад. Лише раз записали наші дані, щоб перевірити, чи ми перебуваємо в розшуку. Коли мене та ще одного хлопця там не знайшли, — передали військкомату.
Діма Жанков, 24 роки: «Наша армія — це не те місце, куди я хотів би потрапити»
Народився та виріс у Києві. Учився у школі, але на університет часу, на жаль, не залишилося. З 9 років я сирота, а з 15 почав працювати й жити сам. За професією я фотограф.
У 2013-2014 році брав активну участь у Революції Гідності. Отримав кулю в лоб (не бойову, тому обійшлося швами), відбиті нирки та осколки в нозі. Після активної фази Майдану я перейшов у самооборону — патрулював район. Потім — у волонтерську службу, збирав і возив на фронт гуманітарну допомогу.
У п’ятницю мене затримали під час покупки вхідних квитків. Я поклав 500 гривень на стіл. Працівник якоїсь зі служб у кращих традиціях «Беркуту» попросив мене прилягти на підлогу обличчям додолу. Я простояв на колінах близько години, після чого почався обшук.
У мене нічого забороненого не знайшли й розчаровано віддали мене військкомату. Там уже перевіряли по своїх базах. Мені повідомили, що я вирушаю служити.
Чи я збирався служити сьогодні? Чи в п’ятницю? У жодному разі. У мої 24 півтора роки служби в армії — це 300-400 гривень із сімейного бюджету, десятки нереалізованих цілей та можливостей. Це бабуся, у якої пенсія трохи більше тисячі гривень, й вона так не з’їздить на море. Це не вилікуваний хребет, нирки та невроз.
Це 548 днів дармоїдства на гроші платників податків. У сучасних країнах повну військову підготовку можна пройти за 3 — 4 місяці. У нас, поспілкувавшись з тими, хто пройшов службу, я зрозумів, що ти перші півроку маршируєш, а потім ще рік намагаєшся «скосити» від будь-яких завдань. Це не входить у мої пріоритети.
А головне — легендарний борг перед вітчизною. Моя бабуся мене виховала, не взявши в держави ані копійки. Мій борг — перед нею.
Люда Корнієвич
