Як катують в Україні
29.09.2018
Правозахисники неодноразово доводили, що тортури в сучасній українській правоохоронній системі – вже звичне явище.
З людей досі вибивають зізнання, попри вдосконалене декілька років тому кримінальне законодавство.
В Україні тільки розпочинає роботу Державне бюро розслідувань, основним напрямом якого буде розслідування катувань, вчинених правоохоронцями.
Водночас у країні майже не виносять вироків за статтею “катування”.
Що відбувається?
Кожен рік Європейський суд з прав людини виносить десятки рішень, у яких суд наголошує на відсутності в нашій країні ефективної системи розслідування катувань.
Проте чиновники продовжують переконувати, що тортури в поліції неможливі.
За даними дослідження Експертного центру з прав людини, катування залишається системною практикою ведення слідства в Україні.
Тільки за офіційними даними закладів охорони здоров’я, майже дві з половиною тисячі українців 2017 року звернулися по меддопомогу через травми, завдані працівниками поліції. І з кожним роком таких звернень більшає.
Відповідно до результатів дослідження, правоохоронці найчастіше застосовують побиття руками і ногами, кийками, психологічний тиск, душіння, заламування рук, електрострум, залякування вогнепальною зброєю. Водночас до суду за минулий рік дійшло тільки 9 кримінальних справ за статтею “катування” (стаття 127 ККУ).
Це відбувається через неналежну кваліфікацію катувань. Більшість справ з тортурами кваліфікують як перевищення службових повноважень, пов’язаних з насильством (стаття 365, частина 2 ККУ). І навіть тоді, коли такі вироки є, вони або кваліфікуються як злочини середньої тяжкості, або ж узагалі винних у катуваннях звільняють від відповідальності.
Як кажуть фахівці, досі в Україні система кримінальної юстиції – поліція, прокуратура, суди – побудована на необхідності отримання зізнання від підозрюваного, тому катування є невід’ємною її складовою.
І це верхівка айсбергу в правоохоронній системі. Коли в країні відбуваються бойові дії, ситуація з тортурами значно погіршується.
Наприклад, Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини тільки на Донбасі фіксує з листопада 2017-го до лютого 2018 року 121 випадок катування. Точних даних, скільки людей були в полоні та були катовані, досі немає. У Криму правозахисники задокументували щонайменше 106 випадків катувань, жоден із яких не було розслідувано.
Крім постраждалих від бойових дій та полонених, є також люди в місцях несвободи по всій країні. Таких закладів, які люди не можуть полишити з власної волі, в Україні близько 5 тисяч, і в них перебувають близько мільйона людей.
Правозахисники, які перевіряють ці місця без попередження, фіксують десятки випадків, які можна кваліфікувати як катування, але в реєстрі судових рішень таких вироків не знайти.
Тому проблема з фіксацією випадків катувань в Україні наразі складна: точну статистику з випадками тортур ніхто не наводить.
Проблема є, фіксації нема
Однією з причин такої малої кількості вироків правозахисники називають відсутність ефективного механізму фіксації тортур. Наявні медичні стандарти застаріли – у нас досі використовуються правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, розроблені 1995 року.
У багатьох країнах для фіксації слідів катувань використовують Стамбульський протокол, тому існує відпрацьований механізм: як тільки людина заявляє про факт катування, лікарі за певним алгоритмом фіксують тілесні ушкодження, а інформацію негайно передають до незалежного органу, який розслідує факти катувань.
В Україні в цьому напрямку повний провал: як у системі фіксації наслідків тортур, так і в їхньому розслідуванні.
“Грамотна фіксація катувань – це необхідна умова для подальшого розслідування, навіть якщо пройшло багато років після самого інциденту. Лікарі повинні вміти зафіксувати фізичні та психологічні докази катувань, діагностувати травми і розлади (у тому числі психічні).
Це також дає можливість провести реабілітацію жертви. Стамбульський протокол пояснює, як правильно це робити. В Україні, на жаль, ним майже не користуються”, – розповідає експертка Центру інформації про права людини Маргарита Тарасова.
Судова практика
Статтю 127 (Катування) було включено до Кримінального кодексу відповідно до Конвенції ООН проти катувань від самого початку незалежності. Але судова практика використання цієї статті так і не склалася.
З 2006 року, відколи ведеться Єдиний державний реєстр судових рішень, до 2012 року, коли ухвалили нову редакцію Кримінального процесуального кодексу України, за статтею катування було винесено всього 15 вироків.
А починаючи з 2012-го, за статтями “катування” і “перевищення повноважень” із боку правоохоронців українські суди ухвалили всього 160 вироків.
У 2012 році за статтею катування до суду було передано дев’ять проваджень. А за перевищення службових повноважень – 15.
За словами дослідників, протягом останніх 5 років кількість направлених до суду проваджень за фактами катувань та жорстокого поводження не перевищує 3% від порушених проваджень за цими статтями.
З початку 2018 року в судовому реєстрі можна знайти всього 21 згадку 127-ї статті, але вироків по ній усього 12. Майже всі вони з умовної категорії “цивільних” громадян, що скоїли грабежі із застосуванням сили . Реальні строки покарання тут від двох до 14 років.
Один вирок з 12 стосувався організаторів незаконного реабілітаційного центру в Запоріжжі, де наркохворих били, морили голодом та утримували проти волі. Шість організаторів отримали умовні терміни.
Є в реєстрі і три судові ухвали, де люди скаржилися на закриття кримінальних проваджень у тому числі за статтею “катування”. Всі провадження було повернуто на дорозслідування.
Єдиний вирок стосувався правоохоронців: двох працівників Лисичанського міськвідділу МВС (оперуповноваженого та його помічника) обвинувачували у вибиванні з підозрюваного свідчення про торгівлю наркотичними засобами.
Потерпілому зламали ногу. Проте суд виправдав поліцейських через “недоведеність правопорушення за статтею “катування”.
За словами виконавчого директора Експертного центру з прав людини Юрія Бєлоусова, така незначна кількість судових рішень по статті “катування” свідчить про недосконалість кримінального законодавства України: кваліфікація катувань та жорстокого поводження недостатньо виписана, а тяжкість покарання за тортури занадто м’яка.
Тому, за його словами, треба посилити відповідальність за катування до щонайменше п’яти років позбавлення волі, а в сам текст 127 статті додати вказання на суб’єкт цього злочину. Тоді національне законодавство буде відповідати Конвенції ООН проти катувань.
Між тим, на відсутність в Україні ефективного механізму розслідування катувань та жорсткого поводження постійно вказує у своїх рішеннях і Європейський суд з прав людини. За даними Мін’юсту, всього ЄСПЛ констатував порушення заборони катувань у 199 рішеннях проти України.
Тетяна Курманова, Центр інформації про права людини
Спеціально для УП
