Страта в розстрочку. Необхідна процедура виправлення судових помилок
14.09.2019
«Скільки це свавілля може продовжуватися?»
«Мене посадили в могилу, з одного боку стоять прокурори, а з іншого судді і не дають вилізти з тієї могили…»
«Невже у владу йдуть одні покидьки? Невже у цих можновладців немає нічого святого, немає нічого людяного?»
«Невже я ніколи не побачу волю?»
«Довічне без права на перегляд – це страта в розстрочку»
Це слова засуджених довічно, які відбувають покарання за судовими рішеннями, що викликають розумний сумнів щодо своєї справедливості.
Хто доживе до справедливого суду?
Харківська правозахисна група протягом останнього десятиріччя активно лобіює створення в Україні процедури виправлення судових помилок.
Після реалізації в 2010 році так званої «малої судової реформи», в результаті якої Верховний Суд України був позбавлений повноважень на перегляд кримінальних справ в порядку виключного провадження, в Україні переглянути судове рішення, яке набрало законної сили, в разі суттєвих порушень матеріального чи то процесуального права, стало фактично неможливо і нереально. Це стосується всіх засуджених, зокрема за старим КПК 1961 року, в тому числі і засуджених до виключної міри покарання – довічного позбавлення волі.
За цей час ціла низка в’язнів, рішення відносно яких викликають розумний сумнів щодо своєї справедливості, померли, так і не дочекавшись перегляду свого вироку справедливим судом: серед них Олександр Рафальський, Степан Чернак, Володимир Харченко, Андрій Сорока, Віктор Щетка і багато інших відомих і невідомих широкому загалу.
Ми почали досліджувати історії засуджених на довічний термін аби показати глибину проблеми засуджених без вини… Аби донести і можновладцям, і суспільству, що так бути не може і це потрібно виправляти. Що будь-який засуджений до позбавлення волі повинен мати право на перегляд судового вироку справедливим судом. А поки маємо те, що маємо – менше одного відсотка виправдувальних судових рішень і десятки і сотні безневинно засуджених, в тому числі і до довічного позбавлення волі.
Якщо до 2010 року гіпотетично процедура перегляду остаточних судових рішень була в рамках перегляду Верховним Судом України в порядку виключного провадження, то вже майже десять років в країні не існує жодної правової можливості, жодної процедури переглянути будь-який вирок, що набрав законної сили, навіть якщо порушення права на справедливий суд очевидні, а матеріали справи сфабриковані… Не можна сказати, що до 2010 року процедура перегляду судових рішень в порядку виключного провадження була дієва або ефективна, але юридично вона все ж існувала. І в разі оприлюднення інформації про брутальні порушення прав людини і засудження безневинної людини, такий перегляд міг все ж відбутися.
В’язень правосуддя номер один
Справа Володимира Панасенка не має аналогів в Україні, а порушення права на справедливий суд настільки очевидні, що не потрібно бути юристом для того, щоб прочитавши матеріали кримінальної справи оцінити, що у обвинувачення не має жодного доказу, який би свідчив про причетність Панасенка до скоєння злочину.
Нагадаємо, що Панасенко був засуджений на довічний термін ніби то за замах на життя свого ділового партнера директора Львівського ринку «Шувар» Романа Федишина. Відбувся вибух автомобіля останнього, в результаті якого загинула випадкова перехожа чотирнадцятирічна школярка. Виконавці і організатори цього злочину отримали певні строки ув’язнення. Жоден з них не вказав в суді на Панасенка як на замовника або організатора злочину. Більше того, Панасенко навіть пройшов психофізіологічне дослідження з використанням поліграфа, який теж підтвердив його непричетність.
Якби до 2010 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова з трибуни Верховної Ради України чотири рази публічно заявила свою позицію по справі Володимира Панасенка: «Я маю правовий висновок експертів, до якого я особисто долучилася, що ця людина незаконно засуджена», то цілком вірогідно, що Верховний Cуд України переглянув би вирок по цій справі і обвинувальне рішення було б скасоване. Проте протягом багатьох років лунають публічні звернення Омбудсмена, правозахисників, родичів засудженого, а справа не рухається…
Нещодавно було опубліковано звернення Української Гельсінської Спілки з прав людини та Харківської правозахисної групи до Президента України та депутатів Верховної Ради України у справі Володимира Панасенка – очікуємо на реакцію.
В своєму зверненні правозахисники наголошують, що «Впродовж всієї історії УРСР її правова система завжди передбачала можливість перегляду і скасування остаточних рішень судів у кримінальних справах, які бозна-коли набрали законної сили. Причому, що важливо, не у зв’язку з нововиявленими обставинами, іншими формальними критеріями, абощо, а виключно з підстав, так би мовити, неповноцінності судового рішення по суті, його очевидної хибності, повної неспроможності, юридичної ущербності тощо».
«У правовій доктрині та практиці такий ревізійний порядок перевірки законності (обґрунтованості) давно набравших юридичної сили судових рішень визначався як наглядне провадження. Інститут наглядного провадження існував і в незалежній Україні аж до 17.05.2001 року, коли йому на заміну було вигадано мало дієвий перегляд в так званому порядку виключного провадження. Після того, як 7 липня 2010 року законодавець остаточно зачистив національне правове поле від залишків радянських процедур з перегляду неправосудних вироків, – мусимо розпачливо констатувати цілком безнадійне становище найбільш упосліджених державою наших співвітчизників із числа невинно засуджених до довічного позбавлення волі».
«На наше глибоке переконання, довічно без права на оскарження – абсолютне зло! Держава зобов’язана вирішити цю нагальну проблему, або відновивши наглядне провадження, або ж запровадивши до правової системи України більш дієві правові процедури з перегляду вироків у кримінальних справах, що набрали законної сили. До речі, Російська Федерація зберегла інститут наглядового провадження у кримінальному процесі, не обмеживши право жертви правосуддя на доступ до Верховного Суду РФ жодними строками.»
Правозахисні заходи
Об’єднання правозахисних організацій в «Правозахисний порядок денний» акцентувало увагу на Пріоритетних завданнях для нового скликання Верховної Ради України. Серед тринадцяти актуальних кроків правозахисники неодмінно наголошували на необхідності створення в країні процедури виправлення судових помилок.
За це десятиріччя Харківська правозахисна група провела та долучилася до безлічі публічних заходів: прес-конференцій, круглих столів і різного роду панельних дискусій, всіляких флеш-мобів і вуличних акцій, приймали участь в створенні низки документальних фільмів про засуджених довічно за свавільними судовими рішеннями, аби привернути увагу до існуючої проблеми, спрямували безліч звернень до державних органів влади з тим, щоб ініціювати питання перегляду вироків стосовно конкретних осіб, але адекватної реакції з боку правоохоронних органів та органів державної влади, на жаль, не пнадходило, навіть брали участь у створенні законодавчих ініціатив аби подолати існуючу проблему, проте все марно.
Журналісти теж не залишалися байдужими до проблематики свавільно засуджених. До слова, 17 вересня 2013 року у Львові був презентований документальний фільм Олени Білозерської та Олекси Ярославцева «Засуджені довічно. Володимир Панасенко. Журналістами було проведено журналістське розслідування, опрацьовано матеріали кримінальної справи та фахово розставлено всі крапки над “і”.
Документальний фільм про абсурдність звинувачення і хибність покарання довічно відносно Володимира Панасенка можна переглянути:
Натомість прокуратура Львівської області, замість ініціювати перегляд свавільного судового рішення, на місцевому каналі телебачення обмежилася своїм «фільмом», в якому виправдовувала свої дії та законність звинувачення і покарання стосовно засудженого.!
Нагадаю, що у подібних справах слідство вела прокуратура, нагляд за дотриманням законності здійснювала прокуратура, обвинувачення в суді підтримувала та ж прокуратура і нагляд за виконанням судових рішень теж здійснювала прокуратура! Багато прокурорів за ці роки пішли на підвищення, а дехто уже навіть опанував кабінети в Генеральній прокуратурі…
В рамках лобіювання законодавчих ініціатив, а саме законопроекту №2033, який в народі прозвали «Закон останньої надії» і який міг би створити перший поштовх для вирішення існуючої протягом десятиліття проблеми, була створена фотовиставка «Вісім історій свавільно засуджених». Фотовиставка демонструвалася в стінах Парламенту аби народні обранці мали можливість ознайомитися з моторошними історіями засуджених без вини довічників, поглянути в очі тих засуджених, які не мали жодного шансу на перегляд своєї справи справедливим судом і врешті прийняти вольове рішення та розв`язати таку болючу та актуальну проблему.
Закон останньої надії
05 червня 2015 року групою депутатів з чотирьох парламентських фракцій було зареєстровано Проект закону про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок) №2033а.
Метою даного законопроекту є запровадження на національному рівні тимчасового механізму перегляду вироків у кримінальних справах, в яких особи були засуджені без належної доказової бази на підставі Кримінально-процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 року і досі відбувають покарання, – для забезпечення таким особам права на справедливий суд та відновлення їхніх порушених прав.
Над розробкою законопроекту працювали громадські експерти й активісти, практикуючі адвокати та правозахисники, яким з юридичної практики відомо про несправедливі вироки, ухвалені внаслідок суддівських помилок. Законопроект 2033а отримав схвальні відгуки експертів – Transparency International Україна, Реанімаційний Пакет Реформ, правозахисних організацій – ХПГ, УГСПЛ.
Законопроект №2033а в першому читанні і в цілому був ухвалений ще наприкінці 2015 року.
10 лютого 2017 року законопроект 2033а отримав схвальний ВИСНОВОК ГЕНЕРАЛЬНОГО ДИРЕКТОРАТУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА РАДИ ЄВРОПИ: «У Висновку розглядаються пропоновані зміни до Кримінального процесуального кодексу України, якими планується впровадити спеціально створену надзвичайну правову базу для виправлення окремих системних та інших значних недоліків, впроваджених до української системи кримінальної юстиції в минулому. Об’єкт пропонованих змін відповідає європейським стандартам…»
Але законопроект «Останньої надії» так і не був проголосований Парламентом. Безліч разів він вносився до порядку денного, але не у прохідний список. Чому народні обранці були такими байдужими, чому обіцяли одне, а робили протилежне, чому їх не цікавила доля свавільно засуджених українців в Україні?! Хто заважав ухвалити законопроект в другому читанні і в цілому і надати шанс свавільно засудженим на перегляд судового рішення справедливим судом? У той час, коли у найвищих посадових осіб держави була відсутня політична воля виправляти судові помилки, засуджені, винуватість яких викликала розумний сумнів, помирали у безневинному ув’язненні…
Не так сталося, як гадалося
Після тривалої боротьби за ухвалення Законопроекту №2033а та зміни складу Верховної Ради, він був зареєстрований вже в новому Парламенті під № 0881 від 29.08.2019.
Враховуючи величезну довіру виборців до команди «Слуга народу» засуджені, їхні родичі і правозахисники затамували подих в очікуванні справедливості. Ось нарешті «Слуги народу» почують біль людський і проголосують за «Закон останньої надії», але…. отримали «удар нижче пояса».
Такого фіаско не очікував ніхто, особливо правозахисники після десятирічних зусиль і низки смертей засуджених, які боролися за невинуватість, але так і не дочекалися справедливості… «Закон останньої надії» потрапив в перелік законопроектів, які за висновками комітетів Верховної Ради України не рекомендовані для включення до порядку денного другої сесії як такі, що втратили актуальність та не підтримуються з інших підстав…
Що робити і чого очікувати?
Можливо депутати нового складу Парламенту не розібралися в існуючій проблематиці і прийняли занадто поспішне рішення не включати до порядку денного ухвалення в другому читанні і в цілому Законопроекту №0881? Або їм, як і їхнім попередникам, зовсім байдуже і їх не цікавить доля свавільно засуджених? Або куди гірше: старе прокурорсько-суддівське лобі ще встило добратися до ключових осіб нового Парламенту?
Чи все ж варто відкинути песимістичні настрої та сподіватися, що у нової влади є й нові ідеї, як виправити жахливі судові помилки минулого, які вартували безневинно засудженим років втраченого життя, здоров’я, приниження та знущань, а комусь уже і цілого життя загубленого у несправедливій неволі…
Саме з виправлення судових помилок і перегляду справ свавільно засуджених варто розпочинати судову реформу та реформу прокуратури. Тоді у ці зміни повірять люди!
Виправляти помилки наважуються лише найсильніші. У який саме спосіб ці помилки будуть виправлені, не настільки важливо. Але це необхідно зробити і зробити якнайшвидше! Адже люди не просто втомилися чекати відновлення справедливості та повернення на свободу, вони фізично не витримують, повільно, але впевнено продовжують помирати…
Встигніть поверніть людям віру у справедливість!
Андрій Діденко, координатор програм Харківської правозахисної групи.
