Страшний антикорупційний суд
23.01.2018
Україна стоїть на порозі великої політичної битви.
На відміну від решти баталій останніх років, протиборчими силами виявилися не різні табори українського політикуму, а весь правлячий клас країни та її західні партнери.
Причиною напруги, яка з небаченою силою спалахнула на початку нового року, стало питання створення Антикорупційного суду.
Вперше воно виникло ще навесні 2016 року, коли президент Петро Порошенко готував свій варіант судової реформи.
Від того часу про створення Антикорупційного суду багато говорилося, українська влада обіцяла західним донорам от-от взятися за це питання, але насправді просто тягнула час.
Створювати неконтрольований суд, тим паче на умовах Заходу, у владних кабінетах не мали ні найменшого бажання. І внесений Порошенком у Раду половинчастий законопроект – зайве тому підтвердження.
Проте не варто робити з президента єдиного винуватця цієї ситуації.
Насправді, запропонований ним варіант створення Антикорупційного суду відображає позицію всієї політичної еліти. Незалежний суд у спайці з незалежними НАБУ і САП означає для правлячих кіл, ні більше ні менше, загрозу існуванню.
От тільки політичне виживання українських можновладців, схоже, усе менше хвилює Захід. Якщо не сказати – усе більше дратує.
Антикорупційний саботаж
Початок нового року для української влади виявився напруженим. Заледве керівники держави встигли поприлітати зі своїх відпусток на Мальдівах, на Батьківщині їх уже чекали великі проблеми.
11 січня глава Адміністрації президента Ігор Райнін отримав листа, підписаного головою місії МВФ в Україні Роном ван Роденом. Копію послання доставили в головні кабінети в Кабміні та Верховній Раді.
Зміст листа від МВФ був максимально відвертим й однозначним. Без зайвої дипломатії ван Роден писав, що Фонд вимагає від Порошенка змінити поданий ним законопроект “відповідно до взятих на себе зобов’язань”.
Далі, позиція за позицією, представник МВФ із погано приховуваним роздратуванням пояснив, які саме обіцянки перед Фондом українська влада “забула” виконати.
Суть їх зводиться до кількох головних пунктів:
– надати Громадській раді міжнародних експертів право блокувати призначення суддів, до яких є претензії;
– допустити в цю Раду не тільки представників міжнародних організацій, але й донорів, тобто МВФ, СБ та інших;
– не затягувати повноцінний запуск роботи суду;
– не завантажувати Антикорупційний суд справами, не підслідними НАБУ.
Для більшої переконливості представник МВФ пояснив, що без виконання цих умов співпраці Фонду з Україною не буде.
У Порошенка одразу поквапилися нагадати, що законопроект уже в Раді, тому всі питання слід вирішувати саме в парламенті. Але таких відмовок західні партнери слухати більше не захотіли.
Того ж дня, 15 січня, майже аналогічні вимоги до України висунув і Світовий банк. Цього разу платою за зволікання з боку влади можуть бути 800 мільйонів доларів банківських гарантій, які має надати Україні СБ.
Президент Порошенко спробував запевнити західних друзів, що він усіляко підтримує створення Антикорупційного суду. На щорічному прийомі дипломатів у Маріїнському палаці Петро Олексійович навіть назвав це завдання пріоритетним на 2018 рік, про що попросив послів переказати у свої столиці.
Але після двох публічних “привітів” Києву прилетів і третій, не менш болючий – із Брюсселя. Речник ЄС заявив, що спроби вихолостити закон про Антикорупційний суд можуть коштувати Україні безвізу.
Після цього стало зрозуміло, що Захід більше не вірить словам і обіцянкам. Він вимагає дій.
Крім того, фінансові донори, які влили в Україну мільярди своїх грошей, очікують ясності й прогнозованості. Ніхто більше не хоче опинитися поза ситуацією, як, скажімо, в історії з призначенням глави Бюро розслідувань.
Тоді під час начебто публічного конкурсу в останній момент влада протягнула нікому не відомого, але близького до себе керівника нового надпотужного органу.
Як би цього не хотіли на Печерських пагорбах, але МВФ та інші донори – це не благодійні організації. Вони давали гроші під конкретні реформи, і їх доведеться втілити. Іншого шляху просто немає: Україна винна МВФ більше 12 мільярдів доларів, не кажучи про інших донорів.
Те, з якою одностайністю заговорили ключові партнери на Заході, тільки додає певності, що Києву від своїх зобов’язань нікуди не подітися. “Не чути” місцевих активістів і депутатів влада ще якось могла, але “не почути” МВФ, Світовий банк та ЄС їй уже навряд чи вдасться.
За великим рахунком, проти Порошенка застосували його головний козир, який він викладав на стіл останні чотири роки, – солідарну позицію Заходу.
“Зовнішнє управління”
На шляху до створення незалежного Антикорупційного суду у варіанті Заходу є кілька великих проблем. Небажання Петра Порошенка – тільки одна з них. І навіть не найбільша.
Самій ідеї створити не підконтрольний нікому суд шалено противиться весь правлячий клас. УП опитала кілька десятків політиків, від членів так званої “стратегічної сімки” при президентові до рядових депутатів і міністрів. З цих розмов можна упевнено зробити єдиний висновок: політична битва буде дуже серйозною.
Попри різницю в поглядах і приналежність до різних груп впливу, більшість із тих, з ким довелося спілкуватися УП, категорично проти “замикання антикорупційної вертикалі”.
“Якийсь мудак з-за бугра приїде і буде розказувати нам, як тут жити і будувати свою країну? Вони зроблять свій ручний суд і це все – кінець. Вони замкнуть вертикаль: НАБУ-САП-суд. І далі підуть “антикорупційні трійки”, як в НКВС. Бо прийдуть, по кого захочуть і коли захочуть. Це буде держава в державі”, – обурюється не під запис один із впливових депутатів БПП.
“Захід хоче поставити нас уже під повне зовнішнє управління! Вони там думають, що натиснуть на Порошенка, а він змусить нас усе прийняти. Але так не буде. Не в цьому випадку”, – додає інший депутат уже з фракції “Народного фронту”.
Власне, ці дві позиції – зовнішнє управління й “антикорупційні трійки” – два найбільших страхи, які й об’єднують політичну еліту нинішньої України.
Умовно кажучи, свита вимагає від короля проявити силу і не виконувати вимог кредиторів. І це не просто слова: першу пробу боєм такої моделі поведінки провели ще перед Новим роком.
У медіа вона тоді отримала назву “закон про вбивство НАБУ”. 6 грудня глави фракцій коаліції Максим Бурбак та Артур Герасимов зареєстрували в Раді законопроект, який різко обмежував незалежність НАБУ та давав президенту і Раді важелі для легкого звільнення керівника цього органу.
Ситуація була настільки гострою, що у справу довелося напряму втручатися послу США в Україні.
Правда, тоді за гучним законом майже непомітно коаліція звільнила неугодного главу антикорупційного комітету Ради Єгора Соболєва. Як пізніше зізнавалися співрозмовники УП в оточенні президента, ці дві події були складовою одного “гамбіту”: пригрозивши “великою” проблемою знищення НАБУ, влада успішно вирішила “малу” проблему Соболєва.
І західні партнери, з якими в того були дуже добрі відносини, спокійно сприйняли цю відставку.
Якщо правлячий клас пішов на таке загострення для вирішення незначної проблеми, то в питанні Антикорупційного суду спротив буде ще серйознішим.
Уже зараз у президентській команді лунають думки про те, що МВФ “треба послати”.
“У світі гроші є. У Китаї є гроші, в арабських фондах є гроші, багато де є. І там ніхто ніяких судів не вимагає. Треба проявити силу, інакше нам кінець”, – ледь стримуючись від відвертої лайки заявив УП один із депутатів БПП.
Більшість зі співрозмовників УП як у владі, так і в опозиції, навіть не припускають можливості, що Захід намагається допомогти Україні та підтримати її на шляху до подолання корупції.
Такої можливості серед українських політичних кіл фактично ніхто навіть не розглядає. І це, насправді, не дивно.
Бо як тільки припустити таку можливість, то доведеться визнати, що більшість мільйонерів від влади нажили свої статки, м’яко кажучи, не зовсім законно. А те, що так збагачувались усі, після створення Антикорупційного суду автоматично перестане бути аргументом.
Це надто важке зізнання. Набагато легше тицяти пальцем у “злих дядьків з-за бугра”, які хочуть усіх знищити, щоб керувати країною самим. Так зручніше, бо не треба визнавати власних гріхів.
Власне, на північ від України є країна, яка досить “успішно” йде цим шляхом. Але, як відомо, Україна – не Росія. Хай би комусь і хотілося правити, як Путін.
Роман Романюк, УП
