Справи Майдану: по той бік барикад
29.01.2019
Ніч на 20 лютого 2014-го. Група хлопців швидко перестрибує барикаду на розі Інститутської та Хрещатика. За кілька метрів від них гуде полум’я. Майданівці ховаються за металевим смітником, а потім починають закидати у вогонь автомобільні шини. За хвилину в небо здіймається стовп чорного диму. Його підхоплює вітер і несе вгору Інститутською. Хлопці повертаються за барикади. Їхній відступ прикриває один із майданівців: діставши з-під куртки щось подібне до пістолета, він робить кілька пострілів за чорну завісу й біжить ховатися за саморобні укріплення. Над Майданом лине гуркіт: це протестувальники видовбують із землі залишки бруківки, готуючись відбивати штурм силовиків, попри оголошене «перемир’я». На барикади постійно прилітають світлошумові гранати. У відповідь летять каміння й «коктейлі Молотова». До початку розстрілів протестувальників лишається близько 8 годин.
Загалом під час подій Революції гідності, за інформацією Генпрокуратури, у Києві постраждало 2738 осіб. 92 людини загинуло. Сюди належать жертви як серед протестувальників, так і серед силовиків. Однак якщо розслідування вбивств майданівців просунулося вперед і дійшло до розгляду в судах, то про обставини загибелі силовиків інформації набагато менше. Це породжує інформаційний вакуум, який заповнюють численні міфи та маніпуляції, котрі подеколи намагаються використовувати й самі підозрювані в розстрілах майданівців.
Жонглювання цифрами
Наприкінці грудня 2018-го на телеканалі NewsOne відбулася прем’єра нового політичного ток-шоу. Ведучим став один із ключових менеджерів каналу В’ячеслав Піховшек. Для пілотного випуску обрали тему розслідувань злочинів, скоєних під час Революції гідності. На приклади маніпуляцій під час ток-шоу пізніше звернув увагу оглядач профільного видання «Детектор медіа» Ярослав Зубченко. Це і запрошення «центральним гостем» Михайла Добкіна, який під час Майдану в Києві очолював ОДА в Харкові, і поведінка самого Піховшека, який схиляв аудиторію до потрібних йому висновків.
Основою для розмови в студії стала тема розслідувань убивств на Майдані, зокрема частини злочинів, скоєних проти силовиків. Головний підсумок усього сказаного: ніякого розслідування обставин смертей правоохоронців немає. Нібито не можуть установити навіть точну кількість загиблих.
— Чому 18 (я з цією цифрою не згоден, але офіційна статистика така) правоохоронців, які загинули від вогнепальних поранень, сьогодні забуті? — запитує головний гість Добкін.
— Я чув цифру і 32, які померли разом… — відповідає йому ведучий програми.
— Для мене більш-менш адекватними цифрами, пов’язаними з правоохоронцями, є показання у Святошинському суді, які все ж таки дані під присягою колишнім головою Внутрішніх військ Шуляком… 23 працівники міліції убиті, 932 поранені, серед них 257 із тяжкими пораненнями й 158 із вогнепальними, — озвучила свою версію міністр юстиції часів Януковича Олена Лукаш, також запрошена на ток-шоу.
За офіційними даними, у Києві за весь час Майдану загинуло 13 правоохоронців. Усі від вогнепальних поранень. І всі протягом трьох днів — із 18 по 20 лютого 2014-го. Ця цифра доступна у відкритих джерелах і озвучувалася в тому ж таки Святошинському райсуді у справі про розстріли протестувальників. Дані вже не раз публікували. Зокрема, ще у 2015 році вийшов великий звіт Міжнародної дорадчої групи (МДГ) з нагляду за розслідуванням подій на Майдані. МДГ діяла згідно з мандатом Ради Європи, а на результати її роботи часто посилаються адвокати колишніх беркутівців, обвинувачених у розстрілах 20 лютого.
У вже згаданій програмі на NewsOne брали участь і адвокати силовиків. Зокрема, Олександр Горошинський. Він, на відміну від Добкіна чи Лукаш, називав ту саму цифру: 13 убитих серед працівників «Беркуту».
Маніпуляції з кількістю загиблих силовиків на Майдані є лише частиною численних спроб викривити події 2014-го. Водночас у соцмережах часто поширюють дописи нібито про приховування справжньої кількості жертв серед протестувальників. До таких міфів можна зарахувати й історію з невідомими снайперами, які нібито розстрілювали і протестувальників, і правоохоронців із вікон готелю «Україна». За результатами слідчих експериментів не було знайдено місць, із яких бодай теоретично вели б вогонь і по майданівцях, і по силовиках.
Що ж до 13 правоохоронців, які загинули в центрі Києва взимку 2014-го, то вони належали до різних підрозділів, зазнали поранень у різних місцях і в різний час. Восьмеро служили у Внутрішніх військах, четверо в «Беркуті», ще один був патрульним із міліції.
Розслідування
Мало не від самого початку слідство зіткнулося з проблемами. За словами самих слідчих, із якими вдалося поговорити Тижню, родичі беркутівців відмовлялися бути потерпілими в справах і не дуже хотіли співпрацювати. Та й самі силовики не надто охоче йшли на контакт. Тому впродовж кількох років відчутного прогресу в розслідуванні не було, аж поки у 2016-му, у річницю розстрілів Небесної сотні, у медіа-просторі не з’явився Іван Бубенчик. Активіст. Майданівець. Він на телекамери розповів, як зранку 20 лютого нібито вбив двох силовиків, щоб перешкодити «ліквідації Майдану». Ці самі слова Бубенчик підтверджував у кількох інтерв’ю та документальному фільмі «Бранці».
«Безвихідь дала можливість використати зброю проти них, бо вони використовували її проти нас… Вони кидали «коктейлі», хотіли підпалити приміщення (консерваторії. — Ред.)… Мені потрібен був час, щоб визначити, хто командує процесом ліквідації Майдану. На свій професійний досвід я вибрав двох командирів. Одного й другого. Більше нікого стріляти не треба було. Для тієї тактики було достатньо», — казав Бубенчик у «Бранцях».
Слідство взяло це до уваги. Прокурори з Управління спецрозслідувань навіть устигли допитати Бубенчика. Але лише один раз, бо на решту допитів він з’являтися перестав. Попутно слідство вийшло на іншого підозрюваного — Дмитра Липового, який нібито заявляв, що передавав Бубенчику зброю. Було проведено експертизи, під час яких установлено, що з неї на Майдані поранили щонайменше одного силовика. Проте в момент, коли Липовому мали обирати запобіжний захід — домашній арешт, той утік до Польщі. У квітні 2018-го на кордоні з Польщею затримали й Бубенчика. Його доставили до Києва. Зачитали підозру. Дії майданівця кваліфікували за ст. 348 (замах на життя працівника правоохоронного органу. — Ред.) та ст. 115 (умисне вбивство. — Ред.) Кримінального кодексу. Йшлося про вбивство двох і замах на вбивство одного працівника міліції. Проте далі справа не пішла. Активна громадськість обурилася. Мовляв, «за злочини проти протестувальників досі не покараний жоден працівник міліції, як можна судити майданівців?». Крім того, активісти апелювали до закону про амністію, який Верховна Рада ухвалила у 2014-му. Прокуратура намагалася пояснити, що з юридичного погляду такий закон нікчемний, адже створює низку загроз для самих майданівців у майбутньому.
«Якщо зараз навіть почнуться засідання і провадження закриють за законом про амністію, то в майбутньому для Бубенчика існують ризики знову опинитися в суді. Припустимо, влада в Україні змінюється. І активіста притягнуть до відповідальності за обвинуваченнями в умисному вбивстві! І засудять! Тому зараз ми маємо довести цю справу до суду в тому вигляді, у якому вона є. І якщо Бубенчик справді захищався, це має визнати суд. Щоб надалі проти нього за тими самими фактами не відкрили нових кримінальних проваджень», — пояснював у 2018-му під будівлею суду прокурор Донський групі активістів.
Проте ГПУ вирішила інакше. Реагуючи на хвилю суспільного обурення, її керівництво змінило старшого групи прокурорів, які займалися розслідуванням дій Бубенчика. Ним стала заступниця Юрія Луценка Анжела Стрижевська. І з підозри активістові одразу зникла стаття про умисне вбивство. Тепер ішлося лише про замах на життя працівника правоохоронних органів. Разом із тим у провадженні, у якому фігурує Липовий, за даними джерел Тижня, підозра лишилася незмінною.
Адвокати міліціонерів час від часу апелюють до того, що в майданівців була вогнепальна зброя. Іноді на судових засіданнях вони демонструють фотографії або стоп-кадри з відеозаписів, де в руках активістів видно чи то гладкоствольний мисливський карабін, чи то перероблений на карабін автомат Калашникова. Вони переконують: разом із майданівцями на Інститутській гинули й діставали поранення силовики. Однак хто саме стріляв, захисники беркутівців не уточнюють, адже це має з’ясувати слідство. Але припускають, що то могла бути або «третя сила» (доказів існування якої за п’ять років розслідувань ані прокуратура, ані активісти не знайшли), або самі протестувальники.
Якщо повертатися до цифр, то офіційні дані Генпрокуратури, озвучені в суді, свідчать ось про що: 20 лютого під час протистояння в центрі Києва травми дістали 113 силовиків. Із них 63 вогнепальні. Четверо вбиті. Водночас зафіксовано 233 травми протестувальників. 172 вогнепальні. 49 убиті. Адвокати родин Небесної сотні зазначають: цифри з пораненнями не зовсім відповідають реальності, адже багато активістів не зверталося по медичну допомогу. Не всі травми реєструвалися.
Підтверджують це й у прокуратурі: «У нас є потерпілий майданівець, який дістав наскрізне кульове поранення. Допомогу йому надавали медики, однак він дуже швидко повернувся додому. І відмовився бути потерпілим у кримінальному провадженні. Фактично він не зареєстрований», — розповідає голова Управління спецрозслідувань Сергій Горбатюк.
За весь час Майдану постраждали 1702 протестувальники. З них 321 дістав вогнепальні поранення. Загинуло 79 активістів (із них 66 унаслідок вогнепальних поранень). Разом із тим за кілька місяців протестів було травмовано 1036 силовиків. Із них 210 мали вогнепальні поранення. Вбито 13 працівників міліції. Проте тут варто зауважити, що перші вогнепальні поранення на Майдані дістали саме протестувальники. Це сталося 22 січня, коли загинули Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Наступні були 25 січня — тоді помер Роман Сеник. Після того зброю не використовували аж до 18 лютого. Саме на цей день припадає понад третина всіх вогнепальних поранень серед майданівців і більш як половина серед силовиків. Тоді ж загинуло дванадцятеро учасників протестів, семеро службовців ВВ та один беркутівець. Тоді ж уперше зафіксовано поранення від вогнепальної зброї серед силовиків.
У прокуратурі додають: під час Революції гідності разом із силовиками на вулицях мали перебувати слідчо-оперативні групи, які в разі порушення закону повинні були це зафіксувати й почати свою роботу одразу на місці. Проте, як не раз наголошувала прокуратура, таких оперативних матеріалів після Майдану лишилося доволі мало. Особливо відеозаписів. Саме останні мали б допомогти слідству з’ясувати, кого й за яких обставин було поранено. Незалежно від того, протестувальники це чи силовики.
Від початку розслідуванням справи займалася міліція. Згодом, після створення Управління спецрозслідувань, провадження, що стосувалося поранення та вбивства силовиків, забрали туди. Прокурори, які взялися за нього, скаржилися, що не встановлені обставини отримання травм, час, місце тощо.
У результаті з цього провадження виділили справу Бубенчика. Станом на початок 2019 року розслідування за нею триває. Сам Бубенчик на поруках і співпрацює зі слідством. Липовий досі в розшуку.
«Антитерористична операція» в центрі Києва
Факти насильства 20 лютого не можна розглядати окремо від решти ключових подій Майдану. Про одну з таких міг би багато розповісти генерал-лейтенант Станіслав Шуляк. на той час він очолював Внутрішні війська (ВВ) МВС, де було найбільше жертв вуличних протистоянь серед силовиків. Нині переховується в Росії. За даними слідства, оголошеними під час судових засідань, Шуляк особисто координував дії ВВ під час «антитерористичної операції» в Києві у ніч із 18 на 19 лютого.
Як відомо з матеріалів судових засідань, того дня близько 11:00 силовики почали витісняти учасників протестів із прилеглих до урядового кварталу вулиць. Фактично це перша, підготовча фаза до «антитерористичної операції», яка розгорнеться ввечері. Однак ключовим є ще один факт: саме вранці 18 лютого силовики починають масово застосовувати несертифіковані в Україні російські спецзасоби посиленої дії та свинцеві патрони. Історію появи цієї зброї в Україні Тиждень описав у матеріалі «Гроші, спецзасоби та організація штурму Майдану». Російські спецзасоби посиленої дії завезли в Україну в січні. Набої зі свинцевим та гумовим наповнювачем, зовні однакові, силовикам видавали вперемішку. Як наслідок — серед протестувальників різко зросла кількість жертв і поранених. Це призводить лише до збільшення опору. У Києві починається вулична війна. Близько 14:00 з’являються перші поранені серед силовиків, а після 17:00 перші жертви. Це не зупиняє ані керівництво МВС, ані керівництво країни. Слідство в Генпрокуратурі не раз зазначало: тодішній президент Віктор Янукович знав про те, що відбувається в центрі Києва. Знав про «антитерористичну операцію» і міг її зупинити. Але не зробив цього. Тож із настанням темряви 18 лютого 2014-го починається штурм Майдану. Сутички тривають до ранку, кількість поранених зростає. Лише 19-го настає відносне затишшя, яке протримається майже добу.
Використання силовиками зброї зранку 18 лютого — це, по суті, ключовий епізод усього Майдану. Адвокати беркутівців часто в розмовах та в суді намагаються довести, що смерті силовиків або безпосередня загроза їхньому життю були ще до тих подій. Уже згаданий адвокат Горошинський у ЗМІ посилався на нібито виявлених зранку 18 лютого снайперів у готелі «Україна», адвокат Варфоломєєв намагався пов’язати з подіями Майдану загибель правоохоронця на околиці Києва вночі напередодні.
Якщо події 18 лютого можна пояснити фактичними вуличними боями, то стрілянина по силовиках зранку 20 лютого не така очевидна. Протягом майже всієї доби 19 лютого жертв не було з обох сторін. А вже після цього 20 лютого з 8:00 до 9:00 гине четверо силовиків (вбивство двох із них від початку інкримінували Бубенчику), а потім починається стрілянина з боку «чорної роти» «Беркута», під час якої гинуть 48 протестувальників. Адвокати беркутівців намагаються пояснити дії своїх підзахисних «загрозою життю та здоров’ю».
Водночас існували цілком реальні загрози життю та здоров’ю протестувальників. Тут можна згадати групи тітушків, які були задіяні для блокування частини шляхів відступу з майдану Незалежності (див. «Тітушки біля главку міліції») під час «антитерористичної операції». Згодом, у ніч із 19 на 20 лютого, частину цих самих «спортсменів», за інформацією джерел Тижня в Генпрокуратурі, зберуть у Ботанічному саду неподалік метро «Університет». А Віктор Зубрицький, якого підозрюють у координації їхніх дій, нібито мав роздати їм близько 200 стволів зброї. Надалі групи тітушків мали використовувати цю зброю проти майданівців. Проте цього не сталося, і близько третьої ночі їх розпустили. Знову зібрали вже 20 лютого. І видали їм кілька сотень одиниць зброї зі складів МВС. За попередньою інформацією, ту зброю також мали використати проти протестувальників. Але з’ясувати, що ж сталося в результаті, наразі неможливо: інформація в цьому провадженні закрита для громадськості. До всього варто додати чутки, які курсували з 19 лютого на самому Майдані щодо підготовки ще одного штурму. Вкупі ці факти можуть свідчити про те, що протестувальники мали цілком вагомі підстави готуватися до нових зіткнень і з силовиками, і зі «спортсменами». Тож їхні дії можна було б вважати самозахистом.
Проте наразі це лише припущення. Щоб їх підтвердити чи спростувати, потрібне всебічне розслідування тих подій. Як з боку силовиків, так і з боку майданівців. А отримана інформація, бодай її частина, мала б стати відомою громадськості, що дало б змогу надалі уникати маніпуляцій на цю тему. Керівництво прокуратури, вочевидь, протилежної думки. Ще в травні 2018-го Тиждень надіслав до прокуратури запит на спілкування зі слідчими в справі загиблих правоохоронців. Відповідь надійшла за підписом заступника генпрокурора Анжели Стрижевської. Вона складалася фактично з одного речення: «Інтерв’ю на сьогодні є недоцільним і може зашкодити розслідуванню».
Андрій Голуб, Станіслав Козлюк
