Специфіка: Як голосували у Лук’янівській тюрмі

26.04.2019

“Ви хоч розумієте, куди прийшли?” – напівжартома запитує чоловік у формі на вході до Лук’янівського СІЗО. Його погляд стає більш пильним, і він ставить чергове запитання: “Ви прийшли щось погане писати чи хороше?”. “Ми об’єктивно”, – впевнено кажу я. Схоже, мені вірять  і заспокоюються.

Доки стоїмо на пункті пропуску, по черзі виходять різні люди, розглядають, вивчають. “Помічники депутата і журналіст”, – переказують вони один одному. Врешті виходить якийсь поважний чоловік і каже: “Ну, помічники депутата – без проблем. А журналісти – я ж не знаю, хто ви, що ви”.

Наша доля вирішується в телефонному режимі. Нарешті з’являється заступник начальника установи, відчиняє ґратчасті двері та каже: “Добрий день, мене звати Сергій Дмитрович, і я сьогодні буду з вами”.

Ми тут – спонтанні гості. Разом зі мною Микола Панченко та Єлизавета Горак, помічники народних депутатів.

Голосування на спецдільницях, як правило, або нікого не цікавить, або обвіяне всілякими міфами та стереотипами. Голосування у в’язницях чи слідчих ізоляторах – взагалі ніби відбувається в якомусь іншому світі за стіною з колючим дротом.

Прийнято вважати, що тут потужний вплив на вибір ув’язнених має адмінресурс, від кандидатів засудженим надходять пакунки з гостинцями, а деякі – навіть влаштовують концерти.

Також незрозумілими лишаються процедура та джерела інформації для ув’язнених.

Тому в день виборів після голосування на власних дільницях ми приїхали і напросилися на екскурсію до Лук’янівської в’язниці. Поспілкувалися з ув’язненими, перевірили, чи мають вони можливість вільно здійснювати вибір та подивились, як вони голосують.

“Раніше люди ходили сповідатися в церкву, тепер – у соцмережі”

Щойно ми заходимо, одразу попереджають – зможемо поспілкуватися лише з тими, хто вже відбуває покарання. Адже більшість ув’язнених у Лук’янівському СІЗО – люди, що перебувають під слідством. З ними говорити просто так не можна.

Сергій Дмитрович стриманий, але люб’язний. Доки йдемо через подвір’я ізолятора, нагадує: тут знімати не можна – режимний об’єкт.

Перше приміщення, в яке потрапляємо, мало нагадує в’язницю. Швидше якусь адміністративну будівлю з коридорами теплого кольору. Саме тут живуть і працюють люди, які вже відбувають покарання. Таких у Лук’янівському СІЗО трохи більше 40.

“Собери этих, в желтых жилетах, и спроси, хотят ли давать комментарии”, – каже наш гід В’ячеславу Геннадійовичу, психологу установи. Ми залишаємося стояти в коридорі.

Раптом голос Сергія Дмитровича набирає трохи урочистості і він починає розповідати про побут та дозвілля ув’язнених. Нам навіть показують спальне приміщення засуджених – кімната на вісім пружинних ліжок, по якій акуратно розставлені кілька столів, біля кожного ліжка – по тумбі і стільцю.

Пояснює, намагаються всіляко покращувати побут ув’язнених, деякі меблі вже змінили, сподіваються поставити ще нормальні ліжка. У кімнаті досить охайно: на столах нічого немає, ліжка охайно пристелені, крізь відчинене вікно і ґратки на ньому заходить свіже повітря.

Тим часом В’ячеслав Геннадійович повертається із сумними новинами. Із ув’язнених не мають роботи зараз лише двоє, говорити з нами вони не хочуть. “Може, ми спробуємо?” – граю я емоцію відчаю. “Спробуйте”, – співчуває Геннадійович.

Нас заводять до своєрідного кінотеатру – схоже, тут проходить значна частина дозвілля ув’язнених. Кімната невелика і досить темна. На сцені стоїть телевізор, а двоє засуджених розмістилися по різні боки залу і дивляться фільм.

Геннадійович невиразно пояснює ув’язненим, хто ми такі й чого прийшли. Чоловіки поводяться чемно, вітаються та представляються. Одного звати Стас. Інший каже, що він Олександр, але можна називати Саша.

Засуджені й справді у помаранчевих желетах. Мої колеги пояснюють – люди в такому вбранні відбувають покарання за нетяжкі злочини або вперше, тож вони допомагають адміністрації по господарству.

Почувши, що ми хочемо поговорити, Стас зводить брови, знизує плечима та погоджується. Саша розгублений і вагається. Геннадійович намагається поквапити – мовляв, пішли, вам треба ще заяву написати. Коли ми майже вийшли з актового залу, Олександр наважується і приєднується до нас.

Для цієї процедури заходимо в кабінет Геннадійовича. Він дає ув’язненим аркуш паперу, ручку, просить написати заяву в довільній формі, що засуджені згодні давати коментарі.

Будь-які уточнення чомусь викликають роздратування – він нагадує, що заява ця йому на**й не треба, але такий порядок. Врешті-решт, вмикає електричний чайник з залишками води. “Вы же все равно чай пить не будете”, – і заспокоюється.

Доки Стас пише заяву, Ліза, яка супроводжує мене в СІЗО, радить під текстом намалювати літеру Z. Наші супроводжуючі кажуть, що під час голосування у них все відбувається спокійно.

“Вони ж нам не сповідаються, за кого голосують”, – переговорюється адміністрація. “Раніше люди ходили сповідатися в церкву, тепер – у соцмережі”, – вирішує розрядити обстановку ще один мій супроводжувач Микола. І засуджені, і адміністратори дивляться на нього з  легким здивуванням. Жарт не зайшов.

У коридорі на стіні за склом висить газета “Закон і обов’язок”. У ній нібито публікують всілякі новини, зокрема й про відсутність порушення на виборах.

Фото: Надія Суха

“Беспонтовая газета”, – каже Геннадійович. Просимо пояснити.

“Осужденные платят деньги за эту газету. Там толку никакого, там про семьи, про сотрудников”, – коментує він. – Но они больше в библиотеку ходят, книжки читают”.

Стас, який погодився давати коментарі, на тему газети іронізує: “Можна побачити загальну картинку, що робить адміністрація і кому несуть. Щоб була общая картинка, кто должен сидеть здесь”.

За словами адміністрації, ув’язнені можуть виписувати будь-яку газету, однак цією можливістю зазвичай не користуються. Основний доступ до інформації у них через телевізор. Там можна й дізнатися більше про кандидатів у президенти. Доступ до інтернету в людей, що відбувають покарання, мав би бути, проте зараз відсутній.

Фото: Надія Суха

“Доступ до інтернету есть, но по техническим причинам проблемы с датчиком”, – пояснює Сергій Дмитрович.

“Коли 40 осіб хочуть подивитися один телевізор – це не телевізор”

“Я підтримав Володю. Для мене нічого незвичайного немає, він колишній працівник телебачення. Коли за 5 років не роблять нічого, то щось треба робити”, – каже Стас.

Пояснює, що у СІЗО кожен сам робить свій вибір. Політику та вибори ув’язнені майже не обговорюють. А от дебати на стадіоні дивилися – цікаво було і шоу глянути, і кандидатів послухати.

В’ячеслав Геннадійович натякає: політика та релігія – майже табуйовані теми. Точнісінько як у подорожах автостопом, думаю собі я. А тим часом Стас продовжує розповідати про вибори: “Процедура звичайна, паспорт у кишені, картка. Більше нічого незвичайного. Зібралися, проголосували”.

Усміхаючись каже: адміністрація тут на вибори не впливає, бо їм просто байдуже. А от інформації мало.

“Дізнаємося тільки з агітаційних плакатів. Нічого спільного з рекламою це не має. Просто інформація про 39 кандидатів знаходилася на плакатах. Програма, де народився, звідки виник”, – розповідає Стас.

Доступ до інформації в СІЗО для засуджених, схоже, взагалі болісна тема, тому чоловік  помітно засмучується і, шукаючи в моєму погляді розуміння, додає: – Телевізор – це таке. Коли 40 осіб хочуть подивитися один телевізор – це не телевізор. Хтось хоче інформаційний блок послухати, хтось кіно подивитися”.

Стас пожвавлюється, коли питаю про підкуп чи надходження листівок від кандидатів у СІЗО. Він категорично хитає головою і з гордістю каже – такого немає. Його слова підтверджує й Сергій Дмитрович: “Не выдавали ничего. Я сам аж удивился. Я с 95 года в системе, поэтому есть с чем сравнивать”.

Мотивацію робити той чи інший вибір ув’язненим пояснити складно. Питаю: що хотіли б змінити. “Хоча б систему, там, де ми знаходимося. Камєнний вєк. Інтернет нам зобов’язані провести”, – зітхає Стас. За кого голосував попереднього разу, пригадати не може.

Сергій Дмитрович заходить до кабінету, показує на годинник. “Обід, робота”, – натякає він. Схоже, тут чекають, коли ми вже заберемося. Але нас ще багато чого цікавить.

“Ув’язнені йдуть голосувати”

Дільниця для голосування в СІЗО – режимний об’єкт. Нам не можна там навіть перебувати. Але оскільки гід вже майже прикипів до нас, вирішує провести невелику екскурсію територією установи.

Надворі досить сонячно і затишно. У СІЗО люблять три жіночих імені. “Катька” – це знаменитий корпус ізолятора, побудований за правління цариці Катерини, пам’ятка архітектури. Найвідоміші жінки “Батьківщини” Юлія Тимошенко та Надія Савченко чекали тут вироку суду. Остання покинула стіни СІЗО не так давно. Кажуть, вона любила поговорити й хотіла, щоб її слухали.

По двору в супроводі невисокого молодого спостерігача йде купка чоловіків. “Ув’язнені йдуть голосувати”, – пошепки констатує Сергій Дмитрович, ніби втаємничує в якийсь важливий обряд.

Ми підходимо до виходу з виборчої дільниці та чомусь шикуємося біля її дверей. Поруч проходить ще одна купка чоловіків. Вони йдуть хаотично, голосно жартують між собою. Один із них активно жестикулює. Слова розмови рясно переплетені з матюками та жаргонізмами. Наш гід ніяковіє і розводить руками: “Спєцифіка”.

Фото: Надія Суха

Хоча зовні все виглядає хаотично, насправді голосування в СІЗО має певний порядок. Виборців сюди приводять покамерно в супроводі персоналу. Заходять вони в одні двері, виходять в інші. Поки з дільниці виходить кілька ув’язнених, притискаємося до стіни. Ми їх зовсім не цікавимо – лише деякі кидають байдужий погляд.

Тим часом мені вдається одним оком глянути на дільницю крізь відчинені двері. Її облаштували в блакитній невеликій кімнаті, ймовірно коридорі. На місце позбавлення волі натякають лише жінка у відповідній формі та металеві двері, схожі на вхід в камеру збоку. На стінах висять малюнки з підписом художника – розгледіти його не вдається. На найближчій до нас картині – миловидна кучерява дівчинка.

Все решта, як у звичайній дільниці – стіл зі списком виборців, кілька скриньок та пара кабінок для голосування, завішених тканиною під колір стягу. Спадає на думку, що дільниця загалом облаштована дуже гармонійно.

Але потрапити туди просто так не можна. Навіть на виході з кімнати для голосування хтось регулярно повинен відкривати ключем ґратчасті двері. Ключі є не у всіх, тому навіть працівники СІЗО не можуть просто зайти на дільницю. Безпека – понад усе.

Члени комісій та спостерігачі в СІЗО – усі ззовні. Адміністрація ізолятора голосує здебільшого на цій же дільниці. Люди у формі тут лише приводять та виводять ув’язнених.

Ми далі прогулюємося майже пустим подвір’ям. Сергій Дмитрович веде нас до місця, де свою справу робить дільнична комісія. Крізь огорожу нас поглядом супроводжує місцевий собака. Дорогу перебігає якийсь дрібний гризун. “Мишка”, – каже Ліза. “Ну, часті жителі…” – погоджується Сергій Дмитрович.

“Є ув’язнені, які неграмотні – вони не вміють ані писати, ані читати”

“Оцю табличку можете сфоткати”, – нарешті дозволяє наш гід. Я роблю знімок дверей у приміщення, де розташувалася дільнична виборча комісія.

Її члени засідають в актовому залі, значно більшому, ніж той, що ми бачили раніше. При вході на стіні висить вирізаний з паперу напис “Наше дозвілля” у патріотичних кольорах українського прапора. Очікувалося, що там будуть фото з культурно-масових заходів у СІЗО, але там – правила проведення виборів та протокол підрахунку голосів у першому турі.

На столі вже стоїть перевернута скринька з голосами. У ній всього три бюлетені.

Фото: Надія Суха

“Є люди, які не можуть піднятися і піти на дільницю проголосувати. Таких людей було троє, – пояснює член дільничої виборчої комісії Едуард Романченко. – Вони писали попередньо заяву і комісія прийняла рішення, що ми їм робимо витяги зі списку”.

Едуард зізнається, коли дізнався, що працювати доведеться в Лук’янівському СІЗО, такій перспективі не дуже зрадів. Вважав, що тут значно специфічніші умови. Проте відмінність лише в тому, що тут посилені заходи безпеки, зокрема є вимога здавати навіть мобільний телефон. Що ж до самої процедури, каже – виборців тут просто приводять групами.

Але голосування не обійшлося без порушень. “Меншу кількість бюлетенів дала Окружна виборча комісія, ніж самих виборців. 2416 дали, а по списку виборців – 2530”, – розповідає Романченко. Проте, зазначає, на результат це порушення навряд чи вплине: “Я думаю, що всі охочі проголосують, бо багато відмовляються. Підходять і кажуть, що не будуть. Буває, камерами. Буває, хтось один із камери”.

Фото: Надія Суха

Членам комісії тут не можна спілкуватися з ув’язненими. Однак серед тутешніх виборців є й зовсім неписемні люди. У такому випадку їм допомагають їхні товариші.

“Є ув’язнені, які неграмотні – вони не вміють ані писати, ані читати. Їм їхні колеги-ув’язнені прочитали, хто зверху, хто знизу (у бюлетені – УП). Якщо людина неспроможна прочитати, я не вважаю це порушенням”, – розповідає Едуард Романченко. І додає: в кабінку для голосування виборці в будь-якому разі заходять по одному.

———————

Коли виходимо з СІЗО, враження різняться. З одного боку – ув’язнені голосують дисципліновано, порушень та агітації з боку адміністрації немає, ув’язнені мають право відмовитися, підрахунок відбувається чесно і прозоро.

З іншого – у людей, які вже несуть у СІЗО покарання, немає законного доступу до інтернету. Джерелом інформації тут слугує телевізор, але, як кажуть самі ув’язнені, поділити його між сорока людьми дуже складно. Звісно, вони можуть ознайомитися з інформаційними бюлетенями про кандидатів, але, грубо кажучи, доступу до контексту в них немає.

Здається, що такі установи живуть іншою реальністю. Але вибір, як і ми, роблять з доступного їм ресурсу.

“Придете в следующий раз, расскажу вам анекдоты тюремные, про субкультуру. Сейчас нету энтузиазма”, – витягує з роздумів голос чоловіка в зеленій формі, який виявив ініціативу випустити нас із СІЗО.

Персонал ізолятора проводжає усмішками – направду, ми чекали на куди холодніший прийом.

“Що це?” – запитую, проходячи через прилад, очевидно, призначений для пошуку металу. “Это как рентген, только с ультразвуком”, – пояснює чоловік. “Девченки, вы шо, не смотрели “5 элемент” с Корбеном Далласом?”

“Він не працює”, – усміхаємося ми. “Та мы и так видим, что у вас глаза честные”, – робить нам комплімент чоловік.

Ми сміємося, за нами закриваються ґратчасті двері пропускного пункту. “Приходите на парламентские”, – кидає нам услід чоловік. Про парламентські вибори у СІЗО та в’язницях ходить чимало чуток. І про вплив адміністрації, і про підкуп, і навіть про концерти на підтримку кандидатів.

Ну, що ж, парламентські, так парламентські.

Надія Суха

Джерело