Що насправді стоїть за звітами ДБР?
23.03.2021
3-го березня в. о. керівника Державного бюро розслідувань Олексій Сухачов звітував перед депутатами Верховної Ради про результати роботи. За його словами, у 2020 році слідчі ДБР здійснювали досудове розслідування у понад 43 тисячах кримінальних проваджень, а особливу увагу приділяли розслідуванню катувань та іншого неналежного поводження правоохоронців. Водночас, до суду за вказаний період у цій категорії справ ДБР направило аж 83 обвинувальних акти.
Чим у такому випадку займалося бюро – аналізуємо у цьому матеріалі.
У 40% проваджень слідчі ДБР, яких, за словами Сухачова, критично не вистачає, розслідують так звану самоволку.
По суті, нині слідчі ДБР розслідують близько 17 тисяч випадків того, як військовослужбовці самовільно відлучалися з території військової частини. Тоді як у справах про катування, перевищення влади, незаконне тримання під вартою та порушення права на захист, про які ми лише і чуємо останнім часом, орган направив до суду всього 83 обвинувальних акти. В рамках них у катуванні обвинувачуються 15 осіб. Це при тому, що третина з них проходить по одній(!) справі – справі Кагарлика!
Ми могли би зробити висновок, що абсолютна більшість українських правоохоронців дотримуються законів, присяги, найвищих принципів та норм. Якби не одне “але” – лише протягом останнього року особисто довелося у двох різних справах представляти інтереси потерпілих від катування з боку поліцейських.
Останній кейс стався цього січня на Житомирщині. Там місцеві поліціянти та невідомі особи побили двох підлітків – 18-річного Арсена та 19-річного Віталія.
Нападники вимагали, аби хлопці визнали скоєння злочину або віддали по три тисячі доларів, інакше їх “згодують ведмедям”. Ця ситуація є лише ланкою повноцінного ланцюга та демонструє реальну роботу українських органів правопорядку.
Одна із авторок цієї колонки – адвокатка Олена Сотник – представляє інтереси Арсена.
Що саме сталося?
14 січня близько 19:30 вечора двоє юнаків вийшли на прогулянку. Зненацька їх обігнав та зупинився один автомобіль, а позаду них – інший. Із двох транспортних засобів вибігли до десяти невідомих чоловіків у “цивільному”, без пояснень почали бити підлітків кулаками та ногами по голові й животу і відібрали телефони.
Продовжуючи бити ногами, хлопців витягнули на проїжджу частину і вимагали сказати, де автомобіль “Мазда”.
Один із невідомих сфотографував їх на телефон і вимагав, щоб кожен із них дав “по 3 тисячі баксів”, а ні – “то приїдуть бандюки і згодують їх ведмедям”. Щойно хлопці почали говорити про поліцію – один із нападників сказав, що він сам є поліцейським під прикриттям.
За 5 хвилин з’явився автомобіль поліції. З нього вийшли двоє у формі. Молодий поліцейський підійшов до Арсена, поки той лежав на землі, витягнув пістолет, звів курок, притулив його до чола і натиснув на гачок. Пістолет не був заряджений.
Серед місцевого населення кажуть, що витягати незаряджений пістолет і приставляти його до скроні інших є, так би мовити, хобі цього поліцейського. Правда це чи ні, сподіваємось, встановить слідство. Але той факт, що він це, вірогідно, скоїв принаймні раз щодо підлітків, які вже лежали побиті і налякані на землі, багато що говорить про цього правоохоронця.
Після цього він наніс Арсену удар цим пістолетом. На обурення хлопця інший поліцейський вдарив його ногою по голові.
Через кілька хвилин під’їхав ще один поліцейський автомобіль. З нього вийшли ще двоє правоохоронців: чоловік і жінка. Хлопців без пояснень посадили в поліцейську машину і відвезли в Малинське відділення поліції.
Там від них знову вимагали зізнатися в крадіжці автомобіля. Хлопці благали дати їм можливість подзвонити батькам – працівники поліції відмовляли аж до півночі. Тобто чотири години з моменту фактичного затримання підліткам не давали можливість сповістити про це їхніх рідних, вже не кажучи про порушення їхнього права на адвокатів.
О третій ранку хлопців без будь-яких пояснень повернули додому. У Арсена до ранку текла кров із носа, боліла голова і його нудило.
Тим часом рівно опівночі патрульна машина прибула в село Маклаївка до батьків Арсена. Вдома мати та п’ятеро дітей. Після здійснення звуків, схожих на постріли, та кидання сніжок у вікна поліцейські підійшли до будинку, де їх зустріла мати Арсена. Вони показали їй посвідчення, фото Арсена і повідомили, що хлопчик “нашкодничав”. Жінка зателефонувала на 102 — їй пообіцяли з’ясувати обставини, але жодних результатів.
Пізніше, 20 січня, поліція Житомирщини вийшла з заявою з відверто перекрученою інформацією щодо цих подій. Зокрема, прес-служба повідомила, що правоохоронці нібито зустріли неподалік місця, де знайшли викрадений автомобіль, групу чоловіків — власника автомобіля, його знайомих та двох юнаків, яких перші звинувачували у причетності до викрадення авто.
Насправді ж на місці побиття підлітків не було нікого, окрім них самих та, власне, кривдників. Тому причину такої заяви поліцейських – чи то дезінформація, чи бажання підставити Арсена та Віталія – ще доведеться з’ясувати.
Як відреагували правоохоронці, коли потерпілий наступного дня намагався заявити про злочин?
Коли наступного дня Арсен із батьками поїхали до поліції, щоб написати заяву та зняти побої, їм відмовили. Тоді вони вирішили самостійно зняти побої у Малинській районній лікарні, де хлопця несподівано “відшукали” поліцейські, які, не представившись і нічого не пояснюючи, забрали Арсена спочатку у відділення поліції, а звідти – у місцеву прокуратуру. Під час зустрічі із прокурором, остання намагалася натиснути на хлопця питаннями накшталт: “А може цього не було?”.
Близько дев’ятої вечора втомлений підліток підписав запропонований прокурором протокол.
Як з’ясувалося пізніше, в документі містилася низка ніби спеціально зроблених помилок. По-перше, занижено кількість нападників. По-друге, причиною перебування хлопців у відділку майже до третьої ночі вказано не утримання їх поліцейськими, а те, що вони нібито чекали, поки їх відвезуть додому.
Як це зазвичай буває, незважаючи на неодноразові наполегливі прохання, Арсену ані повідомили номер кримінального провадження, ані надали інформацію, чи було провадження взагалі відкрите. Натомість, йому сказали йти додому, додавши, що йому подзвонять. Звісно, ніхто так і не подзвонив. Навіть цей факт – відмова відкрити кримінальне провадження – сам по собі є порушенням українського законодавства.
Що з судмедекспертизою?
Тут, на жаль, надзвичайно коротко. Її результати хлопцю не повідомили. Документів, зокрема рентген, які могли би свідчити про нанесені ушкодження, не надали.
Що наразі відбувається у цьому провадженні?
Дії підозрюваних – поліцейського та двох цивільних – слідство кваліфікувало як катування.
3-го березня суд обрав їм запобіжні заходи. Поліцейському, який зробив холостий постріл в голову Арсена – цілодобовий домашній арешт. Двом іншим особам, які били підлітків – зокрема, ногами по голові – нічний домашній арешт.
Тобто суд, фактично, випустив їх на свободу – після побиття, психологічного катування та вимагання коштів від двох підлітків. Більш того, двом із них суд, по суті, дав зелене світло вже зараз продовжувати свою незаконну діяльність. Нам лишається сподіватися, що за цим не послідують погрози потерпілим та їхнім родинам та вплив на свідків.
Про що свідчить ця ситуація?
Ця ситуація – не поодинокий випадок. Але вона – лакмусовий папірець реальної картини співпраці правоохоронних органів та банд у “цивільному”. Одні шляхом погроз вибивають гроші, інші – їх покривають. Натомість ДБР, яке мало би розслідувати такі злочини, майже половину своїх ресурсів направляє на розслідування тієї ж самоволки.
Справа Арсена та Віталія є дуже характерною для регіонів, де правоохоронці мають реальну владу. Ймовірність, що правоохоронець розслідуватиме злочин, скоєний ним або його другом чи колегою — надзвичайно низька.
Ми би не дізналися про історію двох підлітків, і справу зам’яли би ще до відкриття кримінального провадження, аби рідний дядько одного з них не був співробітником одного з міністерств та не мав розуміння, хто має опікуватися такими справами і від кого вимагати правосуддя.
Крім цього, марно сподіватися, що ця чергова ситуація чи її досить широке висвітлення у ЗМІ щось змінять. Не “під запис” нам м’яко дали зрозуміти, що катування та побиття без жодних пояснень та причин поліцією громадян, зокрема 18-річних, це норма, адже “там же лише легкі тілесні”.
Житомирський кейс – просто ще один гнійник української правоохоронної системи, яка роками гнила з середини.
Це системна історія, про яку ми з вами лише протягом останнього року дізналися з подій в Кагарлику та Черкасах. І це – лише початок. Впевнені, ми з вами почуємо ще багато – адже скільки тих, хто пережили подібні ситуації, просто мовчать через погрози чи страх, що ситуація може повторитися.
Добре одне – ми спровокували ефект доміно. Подібні злочини правоохоронців починають отримувати хоча би якусь реакцію та резонанс. Проте, щоб притягнення до відповідальності стало системним та невідворотним, декількох вдалих справ недостатньо. Вже сьогодні потрібно формувати суспільну нетерпимість та готовність звітувати про всі випадки, вимагати розслідувань та покарань для винних.
Олена Сотник, адвокатка
Владислава Смолінська, юристка
