Розстрільники
31.08.2018
Смертна кара дісталася Україні спадщиною від СРСР разом із Кримінальним кодексом 1961 року. До 1995 року за кількістю смертних присудів Україна мала один із найвищих показників у світі. У 1994 році розстріляли 60 осіб і ухвалили 143 смертні вироки. За 6 місяців 1995 року на смерть засудили 74 особи. Скільки людей стратили загалом, невідомо. При цьому за апеляцією скасували 25 вироків, помилували 20 осіб. У 1996 році за 6 місяців виконали ще 85 смертних вироків. Скількох з цих розстріляних людей засудили безневинно, ми вже, напевно, не дізнаємося ніколи.
Папа Римський і Верховний суд України
Глава Католицької церкви й голова держави Ватикан Папа Франциск засудив смертну кару та довічне ув’язнення. Ще у 2014 році на аудієнції у Ватикані групі юристів із Міжнародної асоціації кримінального права Понтифік заявив, що довічне ув’язнення є «прихованою формою смертної кари». Папа викреслив цю форму покарання з Ватиканського кримінального кодексу.
«Усі християни і люди доброї волі покликані сьогодні боротися не тільки за скасування смертної кари, будь вона законною чи незаконною, і з усіма її формами, а й за поліпшення умов утримання ув’язнених, за повагу гідності людей, котрих позбавили свободи», – сказав тоді Франциск.
Нашу ж країну в дотриманні права на справедливий суд із Ватиканом порівнювати просто безглуздо. Ми вже відзначали, що в Україні в20–60 разів менше виправдувальних вироків, ніж у США та Британії, і можна припустити, що у 20–60 разів більше засуджених, які отримали несправедливі судові вироки.
Відомо, що 2010 року Верховний суд України був позбавлений повноважень на перегляд кримінальних справ у порядку виключного провадження, що позбавило засуджених можливості звернутися до Високого суду з клопотанням про перегляд вироку – можна сказати, позбавило засуджених останньої надії.
Відповідно до норм чинного законодавства, до 2010 року злочини, за скоєння яких була передбачена вища міра покарання (раніше – розстріл, замінений на довічне позбавлення волі), були підсудні апеляційному суду як суду першої інстанції. Тож осіб, обвинувачених у скоєнні вкрай небезпечних злочинів, засуджено до вищої міри покарання апеляційним судом як судом першої інстанції. Згідно з презумпцією невинуватості, обґрунтування вини мають бути переконливими та ретельно перевіреними в апеляційному та касаційному порядку. Отже, особи, засуджені апеляційним судом як судом першої інстанції, фактично були позбавленні права на оскарження судового рішення в апеляційному порядку, бо той самий Верховний суд України переглядав справу і в апеляційному порядку, і в касаційному, і навіть у порядку виключного провадження.
Така процедура перегляду справ фактично нівелювала право людини на справедливий суд і довіру до судового рішення, створивши дискримінацію певної групи засуджених. Особи, які вчинили порівняно незначні за тяжкістю злочини, – скажімо, крадіжки, пограбування, – були засуджені районними та місцевими судами й мали можливість звернутися з апеляційною скаргою до апеляційного суду, з касаційною – до Верховного суду України, а також із клопотанням про перегляд справи в порядку виключного провадження до того ж Верховного суду.
Що маємо за наших днів? З 2010 року й до сьогодні законодавець не спромігся реалізувати гарантії права засуджених на справедливий суд і на перегляд справ за наявності неспростовних аргументів на користь невинуватості засудженого.
І знову про «законопроект останньої надії»
Законопроект 2033а, зареєстрований в парламенті та ухвалений у першому читанні ще в 2015 році, може вирішити питання перегляду справ засуджених за радянським, репресивним і каральним Процесуальним законом у редакції 1961 року. Проте, народні депутати, роками зволікаючи з ухваленням «законопроекту останньої надії», як його називають, напевно не усвідомлюють актуальності поставленого питання, адже кожний день перебування у статусі засудженого без вини довічно несе із собою, безсумнівно, величезні душевні страждання, які тільки можна собі уявити, і є дуже тяжким випробуванням долі.
Засуджений довічно Олександр Рафальський не пережив цього випробування та помер у Лук’янівському СІЗО в загадкових обставинах. Рафальський перебував за ґратами майже 15 років. Його засудили до довічного ув’язнення за вбивство чотирьох осіб. Рафальський своєї вини не визнав. Справа Олександра Рафальського стала однією з найгучніших, повідомлялося про кричущі факти катування: як за допомогою побиття, так і з застосуванням струму, психологічного тиску, коли його, наприклад, змушували копати собі яму.
Смерть Рафальського так і не була розслідувана компетентними органами належним чином. З чотирьох чоловіків, засуджених у цій справі, серед живих залишився лише В’ячеслав Барановський, який серед десятків і сотень засуджених, у тому числі й довічно, за сумнівними судовими вироками, виборює свою правду на національному й міжнародному рівні.
Ось імена ще деяких в’язнів (засуджених довічно за судовими вироками, що викликають розумний сумнів у своїй справедливості), які попри відсутність у країні процедури виправлення судових помилок, чекають на справедливий суд: Володимир Панасенко, Ігор Вовкодав, Олександр Зінченко, В’ячеслав Полішко, Микола Слівоцький, Стас Левенець, Мераб Суслов, Олександр Ощепков, Максим Орлов, Олександр Бахмач, Рашидбек Ібрагімов, Дмитро Калій, Олександр Ніколаєнко, Денис Черкасов, Сергій Прищепа, Іван Покотило.
«Я сидів у камері смертників і кожного дня чекав, що прийдуть за мною»
Ми розмовляли із засудженими до розстрілу, вирок щодо яких не був виконаний – міжнародна спільнота наполягала на скасуванні смертної кари, а Україна прагнула до світового визнання в сфері стандартів дотримання прав людини. Тоді спочатку був запроваджений мораторій і визнання Конституційним судом України неконституційності смертної кари, а потім у кримінальному кодексі України з’явилася стаття про довічне позбавлення волі як вищу міру покарання.
Наводимо фрагменти інтерв’ю.
Засуджений до розстрілу Б.
Я заїхав у січні 1997 року. До березня ще розстрілювали, у березні настав мораторій і тривав до 2000 року, і потім мене засудили на довічно. При мені 31 грудня 1997 року одного розстріляли. А скільки було розстріляно, невідомо, це потайки все робилося. Наприклад, привозили засуджених з Херсона, Миколаєва, і їм говорили, що ви ще маєте можливість написати на Президента клопотання про помилування, проте ці люди таке клопотання вже писали. І два-три дні – і цих людей вже не має. Бо через камери ми перемовляємося, а тут була людина, і не стало. Скоріш за все їх розстрілювали. Я сидів у камері смертників і кожного дня чекав, що прийдуть за мною.Навіть коли діяв мораторій на застосування смертної кари, засуджених почали вивозити, і ходили такі чутки, що вивозять на житомирську трасу і там розстрілюють. Багато було чуток, а ми самі фактично нічого не знали. Хоч і діяв мораторій, але для нас нічого не змінилося – ми як сиділи в очікуванні, так і продовжували, тому, що розуміли, що все змінюється дуже швидко – «шпок!», і тебе немає. Сама процедура між ухваленням рішення у виді смертної кари і виконанням вироку тривала близько семи місяців, мінімум чотири місяці – це поки ти написав у Верховний суд України, потім клопотання на Президента про помилування, очікування відповіді. Загалом чотири-вісім місяців, рік, – і тебе немає. Про Європейський суд з прав людини ніхто навіть і не знав, і не гадав.
Засуджений до розстрілу З.
Щоб ви зрозуміли, ти в камеру заїхав і в тебе відібрали все. Після суду заводять в привратку і повністю переодягають. З твоїх особистих речей тобі може залишитися сто грам чаю, туалетний папір, зубну щітку, стержень від ручки (навіть не ручку), зошит, нижню білизну і все! Більше в тебе нічого немає! Ні передачі, ні бандеролей – нічого не має! Тільки ларьок з тюремної крамнички.
Засуджений до розстрілу Д.
На той момент, коли я заїхав, ларьок складав три гривні на місяць. І ти мав вибір купити одну банку огірків або п’ятнадцять пачок дешевих цигарок кам’янець-подільської прими. Все! Потім сума, яку можна витратити в «ларьку» для засуджених довічно, стала збільшуватися до шести гривен, потім п’ятнадцять, а в 1999 році, або в 2000, дозволили посилки (передачі) вісім кілограм один раз на два місяці, тільки якщо придбати в крамниці установи (?), а в 1998 році дозволили дві бандеролі на рік по одному кілограму. Що можна вислати в бандеролі? Ручки там, чай, папір і таке інше. Прогулянок взагалі не було! Якщо говорити про катування, то на справді це справжні катування – півтори роки без прогулянок, рік і сім місяців я просидів без прогулянок! Прогулянки з’явилися з 1998 року. Баня була п’ятнадцять хвилин і вода перекривалася.
Засуджений до розстрілу А.
Що стосується побиття і фізичних знущань над «розстрільниками», то поки перебував у Лук’янівському СІЗО, катувань не було, а от під час етапування-транспортування. А етапували як? Тебе конвой забирає. На голову одягають чорний ковпак. У «сталипін»(спеціальний вагон для ув’язнених – автор) коли заводять, тобі нічогісінько не видно, тебе проводять в цьому чорному ковпаку, тільки навколо гавкіт собак, проводять через весь вагон в окреме купе, окремий конвой. І от коли привозять, як правило серед ночі, у виправний заклад такий собі прийом – б’ють і б’ють, і не раз, і не два. Можуть з вечора, ведуть в баню, але ця баня одна-дві хвилини під льодяною водою, потім заганяють собаку, якщо ти не виходиш. Собака гавкає, кидається, ти швидко одягаєшся. Ти не пересуваєшся, тебе волочуть гумовими кийками: б’ють-тягнуть, б’ють-тягнуть, хапаєш сумки – швидше!!!
Нема чого додати, але хіба може суспільство, в якому діють звірячі закони, вважатися цивілізованим?
Справа Івана Покотила
Іван Павлович Покотило, 1957 року народження, засуджений до розстрілу. Утримується у Хмельницькому слідчому ізоляторі.
– Вироком Хмельницького обласного суду від 23 грудня 1998 року Покотила визнано винним і засуджено за ст.ст. 69, 19 ч. 6, 93 п.п. а, г, 155-6 ч. 3 КК України (ред. 1960 р.) із застосуванням ст. 42 КК України (ред. 1960 р.) до смертної кари – розстрілу – з конфіскацією всього належного майна.
– Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 22 червня 1999 року вирок Хмельницького обласного суду від 23 грудня 1998 року залишено без змін.
– Ухвалою судової колегії у кримінальних справах Хмельницького обласного суду від 21 червня 2000 року покарання у вигляді смертної кари замінено на довічне позбавлення волі.
В середині буремних дев’яностих минулого століття Іван Покотило – один з перших українських приватних підприємців, постачальник олії, інших сільськогосподарських продуктів і сировини на Хмельниччині. Товари постачали з різних країн світу. Покотило вважався одним із найміцніших підприємців Хмельниччини на той час. Після затримання бізнес Покотило перейшов у інші руки.
Ужовтні 1997 року сталася кривава стрілянина із п’ятьма загиблими. Не рідкісні за тих часів так звані «кримінальні розборки», у яких того разу брали участь громадяни Латвії. Покотила обвинуватили в тому, що ці «розборки» організував саме він. Його затримали у квітні 1998 року, 45 діб утримували в ізоляторі тимчасового тримання, де до нього застосовувалися тортури та інші нелюдські методи дізнання з метою отримання від нього свідчень проти себе. Однак Покотило не визнав своєї провини і двадцять перший рік поспіль доводить свою невинуватість. На даний час Хмельницькою прокуратурою внесені відомості до ЄРДР і порушені два кримінальні провадження щодо неправомірних дій працівників слідства до Івана Покотила.
Також Покотило намагається ініціювати перегляд своєї справи в суді за нововиявленими обставинами, які були невідомі судові під час ухвалення вироку щодо нього.
У своїй заяві про перегляд справи за нововиявленими обставинами, адресованій до кам’янець-подільського районного суду Хмельницької області, Іван Покотило, зокрема, наголошує: «Проте найголовнішим є те, що жодного з інкримінованих мені органом попереднього слідства та судом діянь я не вчиняв. Своєї вини в цих злочинах ні під час досудового слідства, ні під час розгляду справи в суді я не визнав».
Спостерігатимемо за перебігом подій, обґрунтованістю можливого судового рішення, проте, знаючи практику перегляду кримінальних справ за нововиявленим обставинами, доволі скептично дивимося на можливість перегляду справи Івана Покотила.
Виходом може бути ухвалення у другому читанні та в цілому Законопроекту №2033а, який дійсно є останньою надією для таких, як Іван Покотило і багатьох інших в’язнів, вироки щодо яких викликають розумний сумнів.
Слово за народними обранцями.
Андрій Діденко
