Право на інформацію, або Як я писав запити до Нацполіції

12.10.2018

Коли я отримую пропозицію писати статтю, в якій будуть задіяні державні органи, мене завжди охоплює неприємне передчуття. Воно пов’язане з тим, що більшість українських державних структур ставиться до журналістів у кращому випадку як до набридливої перешкоди в їхній діяльності, а прес-служби цих структур існують лише з однією метою – охороняти їх від цікавості журналістів. Із цього правила бувають винятки, але вони настільки рідкісні, що їх варто сприймати як подарунки долі.

Десять років тому я отримав редакційне завдання перевірити реакцію прес-служб міністерств на запити від журналістів. Запит був дуже простий: повідомте, будь ласка, зарплату вашого міністра за минулий рік. Здавалося би, що тут складного? Міністр – публічна особа, зарплату отримує з грошей платників податків, тож які можуть бути секрети?

Минуло два тижні, і від половини міністерств я отримав таку відповідь: “А навіщо вам зарплата нашого міністра? Для чого вам потрібна ця інформація і як ви хочете її використати?” Звісно, мені було дуже приємно, що українські міністерства настільки цікавляться подробицями роботи журналіста.

“Можливо, вони хочуть допомогти мені написати мою статтю?” – наївно подумав я. Але марні були мої сподівання. Йшли дні, тижні, я телефонував до міністерств щодня, нагадуючи про мій запит. Дзвонив не у приймальню міністра, звісно, а у спеціальні прес-служби, які також отримують гроші від платників податків тільки за те, що допомагають пресі краще й швидше дізнатися про роботу державних закладів, у яких вони працюють.

“Ну чому б прес-службі просто не подзвонити до бухгалтерії і не попросити там виписку про зарплату міністра за минулий рік? – думав я, набираючи черговий номер. – Таку довідку можна сформувати за п’ять хвилин максимум, а потім  електронною поштою переслати мені. Чому вже минуло цілих два місяці, а я так і не отримав жодної?” Через три місяці ціною неймовірного виснаження та майже щоденного обдзвонювання прес-служб усіх українських міністерств мені вдалося отримати довідки про зарплату декількох міністрів. Більшість прес-служб мені так і не відповіли.

Чому для мене таке важливе це питання? Справа в тому, що головне завдання журналістики – інформування суспільства про те, що відбувається насправді. А це дуже складно, бо кожна подія має багато складових, і дуже часто ми помічаємо лише верхівку айсберга, те що яскраво випнулося і привернуло суспільну увагу. Часто буває так, що випинається далеко не найсуттєвіша частина події, а майже кожна з подій, які ми спостерігаємо, полягає у взаємодії людини з державою. І для того, щоб держава не перетворилася на корумпованого авторитарного монстра, необхідно постійно контролювати її, розпитувати, що саме і як вона робить. І коли відповіді немає, то одразу ж виникає підозра, що коїться там щось негідне, таке, про яке розповідати не варто.

У часи, коли Майкл Щур ще був Романом Вінтонівим, я пішов разом із ним до Міністерства внутрішніх справ. Він знімав сюжет для телеканалу, а я спостерігав за тим, як він взаємодіятиме з міністерством. Через деякий час до нас вийшов представник МВС та запросив до заступника міністра. Ми розраховували на цікаву конструктивну розмову, під час якої заступник повідомить нашим глядачам та читачам щось важливе й цікаве, дасть відповіді на запитання, які нас хвилюють. Але цього не сталося. Заступник дуже розлютився на сам факт нашої зацікавленості роботою МВС і став кричати, що ми “у своєму відеосюжеті викажемо розташування кабінетів очільників міністерства, і це допоможе кілерам, які захочуть їх вбити з вікон будинку навпроти”. В цей момент я почав сумніватися, чи дійсно на роботу до МВС беруть психічно здорових людей, чи напад психічної хвороби стався із заступником міністра раптово.

Звісно, це був унікальний випадок. Зазвичай взаємодія журналіста з органами державної влади відбувається так, як у мене, коли я хотів написати статтю про роботу детективів Нацполіції. Для цього 14 серпня я звернувся до прес-служби МВС із запитом, у якому зазначив, що мені потрібна не відповідь, а можливість провести інтерв’ю з детективом. Мій запит офіційно зареєстрували на сайті МВС, про що я отримав повідомлення. Минуло два тижні – жодної реакції. З попереднього досвіду я знав, що якщо не телефонувати до закладу щодня (а то й два-три рази на день), то ніякого результату не буде. І я почав дзвонити. Це допомогло. Після десятого дзвінка я отримав офіційну відповідь, у якій було сказано, що детективи в Нацполіції працюють добре. Звісно, що подібна відповідь мене не задовольнила. Я знову почав телефонувати по 2-3-4 рази на день, нагадуючи, що мені потрібна не інформація про те, що все добре, а інтерв’ю з детективом. У відповідь я чув дивні фрази: “Вам точно потрібно інтерв’ю з детективом? А коли ви надсилали ваш запит? Так вам же ж уже відповіли? Хіба ви не задоволені відповіддю? А нам сказали, що ви задоволені. Ну добре, ми зараз із ними зв’яжемось і щось спробуємо зробити. Ви знаєте, ми нічого не можемо зробити, спробуйте отримати від них відповідь самостійно”.

Через місяць я знайшов вихід із цього глухого кута: один мій знайомий п’ятнадцять років тому деякий час працював у міліції та розповів мені трохи про свій досвід. Але, звісно, це не можна порівняти з інтерв’ю зі справжнім детективом, який працює сьогодні в межах пілотного проекту. Нацполіція отримала на об’єднання посад слідчих та оперативних працівників в одну посаду детектива третину мільйона євро від Консультативної місії ЄС. Невже їй самій не цікаво розповісти, як саме допомогли в роботі ці гроші? Що їх не розікрали, що вони дійсно працюють і приносять користь. Звідки це бажання все приховати, не пустити, заборонити? Нічого дивного, що подібна нестача публічності призводить до звинувачення Нацполіції у всіх можливих злочинах, бо саме злочин – це те, що намагаються приховати.