Права позбавлених волі, які утримуються під вартою в ОРДЛО
05.09.2018
Резюме
Стан дотримання прав людини в УВП та СІЗО в ОРДЛО можна узагальнити таким чином. У квітні 2014 року на території Донецької та Луганської області розпочалося проведення АТО.
З загостренням конфлікту на сході України росла й кількість жертв серед мирного населення та руйнувань як житлових будинків, так і об’єктів інфраструктури. Ледь не у найскладнішому становищі опинилися УВП, СІЗО та особи, що в них тоді утримувалися.
У серпні-грудні 2014 року представники НЗФ захопили УВП на окупованій території. Під контролем НЗФ опинилися 14 з 16 УВП Луганської області та 14 із 20 УВП Донецької області. На 1 листопада 2014 року в УВП та СІЗО Донецької та Луганської областей знаходилося 16 200 осіб.
Частина з цих установ піддавалися систематичним артилерійським обстрілам. Неодноразово осколки снарядів потрапляли на їх території, а час від часу – влучали прямо у будівлі ВК та СІЗО. Внаслідок таких обстрілів гинули засуджені, були й поранені. Не маючи реальної можливості покинути небезпечну зону та відчуваючи свою беззахисність, вони місяцями жили під обстрілами. Ті, кого утримували у камерах, навіть не могли спуститися до бомбосховища, тому що їх туди ніхто не виводив. Під час сильних обстрілів адміністрація УВП ховалася, кидаючи замкнених в’язнів напризволяще.
Найбільше установи страждали від обстрілів під час активних зіткнень у 2014-2015 роках, але подекуди й досі фіксуються випадки обстрілів колоній. Біля УВП із сотнями беззахисних засуджених НЗФ розташовували воєнну техніку, з якої стріляли у бік українських військових. Тим
самим вони наражали людей у колонії на небезпеку ударів у відповідь, які часто й мали місце через деякий час. А коли когось із засуджених було поранено чи хтось опинявся під завалами зруйнованого будинку, члени НЗФ не надавали екстрену медичну допомогу вчасно.
З грудня 2014 року на зміну співробітникам ДПтС України, які виїхали з небезпечних регіонів, до УВП прийшла «нова адміністрація». Вона складалася як із державних службовців України, що присягнули на вірність т.зв «Л/ДНР», так і з членів НЗФ. Тоді ж припинилося фінансування УВП регіону з державного бюджету України. Члени НЗФ не забезпечували засуджених продуктами харчування, тому в більшості УВП розпочався голод. Місяцями засуджених годували лише вареними кислими огірками або вареною кислою капустою, гіркими та сирими оладками, розведеною юшкою майже без крупи. Аби не померти, засуджені мали просити родичів їм приносити продукти. Ті, у кого родичів не було, мали купувати продукти харчування по завищеним цінам в інших засуджених, які співпрацювали з адміністрацією УВП.
Втім, не тільки якість харчування, а й загальні умови тримання під вартою, перетворилися на нестерпні. У 2015 році в більшості УВП взимку не було опалення. В камерах вибуховими хвилями вибивало вікна, які забивали фанерою, що погано ізолювала від холоду та вітру. Засуджені за свої кошти купували «буржуйки», в той же час особам, засудженим до довічного ув’язнення, навіть не дозволяли ними користуватися. Вони мали палити у камерах багаття із побутових речей: дерев’яних меблів, одежі, аби хоча б закип’ятити води. Стіни вкривала паморозь, вода замерзала, а температура падала до нуля. Були періоди, коли тижнями не було світла та водопостачання. Засуджених обмежували у кількості води, яку вони могли випити. Крім того, вони не могли виконувати гігієнічні процедури, а в камерах та санітарних вузлах стояв нестерпний сморід із каналізації.
У таких умовах, звісно, у людей загострилися хронічні захворювання, а також виникли нові. Достатньо було маленького порізу для розвитку трофічної язви за відсутності засобів гігієни, пониженому імунітеті та фактичній відсутності медичної допомоги. Довгий час у деяких УВП взагалі не було лікарів. Великою удачею вважалося мати фельдшера. Та й навіть якщо лікарі були, не було ліків, крім найпростіших. Засуджених, хворих на ВІЛ (СНІД), декілька місяців не забезпечували АРТ-терапією. До лікарень вивозили тільки тих, хто був у дуже важкому стані. То ж недивно, що частина засуджених у лікарнях так і помирали.
До засуджених часто застосовували незаконно фізичну силу. Відчуваючи свою повну безкарність, члени НЗФ могли забити людину до смерті, залишити без одежі взимку на вулиці на цілий день, спустити на неї собак. Особливо негативно вони ставилися до засуджених, які були родом із західної України, а також до тих, хто відмовлявся працювати. Тому майже всі працювали безкоштовно по 10-12 годин безперервно та не маючи спецодягу. Хоча до тих, хто працював, ставлення було трохи кращим, ніж до всіх інших, вони, як і всі, не могли зв’язуватися із рідними, були обмежені у свободі віросповідання, страждали під час незаконних обшуків, коли ламали побутові речі і забирали все цінне – навіть нову одежу та ковдри у холодну зиму.
Єдиним шансом вибратися із нелюдських умов було переведення в УВП на підконтрольну уряду територію, про що засуджені подавали заяви. Проте така можливість переведення зараз є тільки в Донецькій області і цілком залежить від членів НЗФ. Вони можуть відмовити у переводі будь-кому із надуманих причин, і крім того, у багатьох засуджених виникають проблеми із поданням заяви про переведення. Такі заяви не приймаються під різними приводами. Крім того, переведення триває дуже повільно. А про те, щоб повернутися на підконтрольну територію, мріють багато засуджених. Не тільки через вороже ставлення до сепаратистів, а й тому що: «Зараз я часто згадую, як в дитинстві мені дід розповідав про німецький концтабір. Я не міг уявити тоді, як це – бути там. А тепер, дякую всім причетнім! – я й сам там побував» (опитаний Л., що знаходився у Єнакіївській ВК № 52).
У доповіді аналізуються правовий статус та умови тримання в’язнів в ОРДЛО, порушення фундаментальних прав цієї категорії населення в ОРДЛО, розглядається проблема переведення в’язнів в установи на контрольованій урядом території, повідомляється про правову допомогу, надану окремим в’язням. Надаються рекомендації з метою покращення ситуації.
