Окуповані в’язниці: обстріли, катування і голод

У яких умовах тримають українських засуджених у захоплених бойовиками тюрмах на Донбасі

Після окупації частини Донбасу проросійськими бойовиками на тій території залишилися українські місця позбавлення волі із в’язнями, які не могли самостійно виїхати. За інформацією Державної кримінально-виконавчої служби України, там залишилося 14 пенітенціарних установ у Луганській області і 14 у Донецькій. Станом на листопад 2014 року в них перебувало 16 тис. 200 осіб (9,7 тис. осіб у Донецькій області, 6,5 тис.у Луганській). Люди, які тут утримувалися, опинилися в дуже складній ситуації.

Правозахисники із ГО «Донбас СОС», Харківської правозахисної групи, ЛОПЦ «Альтернатива» та Громадського комітету захисту конституційних прав та свобод громадян зробили дослідження про становище цих в’язнів. Джерелом для них стали безпосередні свідчення людей, які перебували в таких місцях несвободи, а також їхніх родичів.

Чому засуджених не евакуювали

Перші спроби вивезти засуджених відбулися на початку червня 2014-го. Як зазначають правозахисники, найскладніше становище було в Червонопартизанській виправній колонії №68, розташованій у Луганській області майже на російському кордоні. Стверджується, що терористи проводили на території колонії свої навчання. За повідомленнями опитаних засуджених, начальник колонії звертався телефоном до Державної пенітенціарної служби України з проханням про евакуацію, проте спочатку безрезультатно. Потім почалися сильні обстріли, ув’язнених вивезли, коли було зруйновано декілька споруд. Спочатку їх евакуювали до Свердловської колонії №38, потім у Луганське СІЗО і 18 жовтня – у Старобільськ.

Як зазначають правозахисники, ця колонія – єдина повністю евакуйована установа. На думку авторів, у червні 2014-го ще можна було евакуювати інші установи виконання покарань, бо незаконні збройні формування в той час діяли доволі розрізнено. «З квітня по червень 2014 року була можливість обрати найбільш сприятливий момент для евакуації будь-якої установи, врахувавши свободу транспортного сполучення, відступ чи атаку терористичних угрупувань, небезпеку для життя засуджених. У цей час продовжували функціонувати навіть судові органи, які припинили свою роботу лише на початку серпня 2014 року. Тим не менш, вже було абсолютно чітко видно загрозу для УВП, які піддавалися систематичним обстрілам», – ідеться у звіті.

Автори припускають, що евакуація не відбулася вчасно, ймовірно, через недооцінку загрози та хаос: частина працівників органів влади перейшла на бік бойовиків, частина виїхала, ще хтось недбало ставився до своїх обов’язків.

На думку правозахисників, надалі евакуація не відбувалася з кількох причин: на окупованих територіях оформилися квазідержавні органи, які не дозволяли вивозити засуджених, більшість адміністрації установ перейшла на бік бойовиків, пенітенціарна служба до кінця 2014 року втратила зв’язок з усіма установами регіону, також продовжувалися активні бойові дії.

У результаті від початку агресії з окупованих територій забрали 186 ув’язнених, більшість із Єнакіївської колонії №52. Остання евакуація відбулася 7 лютого 2017 року. При цьому забрати в’язнів вдалося майже виключно з окупованої Донеччини, оскільки так зване керівництво ОРЛО не бажає вести переговори – звідси забрали тільки двох осіб.

Залишення засуджених на непідконтрольній території є порушенням прав особливо вразливої групи населення, наголошують правозахисники. У даному випадку відповідальним за життя та здоров’я ув’язнених було Міністерство юстиції України, яке мало забезпечити евакуацію цих людей. «Його бездіяльність потягла за собою ряд тяжких наслідків, серед яких — перебування у небезпеці, позбавлення свободи, страждання через неналежні умови відбування покарання, страх застосування фізичного впливу, насилля з боку членів НЗФ», – кажуть автори звіту.

Вони зазначають, що таке порушення може відповідати складу злочину, передбаченому у ст.135 Кримінального кодексу – завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані. А також призвести до порушення низки статей Європейської конвенції про захист прав людини.

Порушення прав засуджених

Обстріли.Колонії, розташовані на лінії розмежування, постраждали від артилерійських обстрілів – Донецька, Микитинська, Макіївська, Мічурінська, Торезька, Червонопартизанська. Як зазначається, зазвичай вони потрапляли під прицільний вогонь тоді, коли бойовик стріляли з-під їхніх стін та отримували удар у відповідь. У періоди обстрілів засуджені, які перебували в камерах, не могли сховатися в бомбосховищах. Лише ті, хто утримувався в бараках, могли самостійно туди дійти, але підвали зазвичай були розташовані занадто далеко, й іноді люди не встигали добігти. Як розповів один із опитаних із Єнакіївської колонії №52, іноді вхід до бомбосховища робили платним: можна було заплатити гроші або розрахуватися послугами для адміністрації.

Під час обстрілів були випадки поранень та смертей засуджених. За інформацією одного з опитаних із Єнакіївської колонії, допомогу пораненим зазвичай надавали самі засуджені, бо лікарів не було. Іноді їх вивозили в лікарню, але назад вони не поверталися, імовірно, помирали.

У Чорнухинській колонії №23 під час наступу на Дебальцеве було багато жертв та великі руйнування. За інформацією засуджених, працівники колонії відкрили ворота і пішли, залишивши в’язнів напризволяще. За різною інформацією, частина з них могла дістатися до українських правоохоронних органів, частина – підірватися на мінах та загинути під час обстрілів. Родичі деяких засуджених досі нічого про них не знають.

Правозахисники зафіксували, як бойовики неодноразово використовували колонії як «живі щити»: стріляли з-під їхніх стін, наражаючи установи на небезпеку. Наприклад, залпи з важкого озброєння терористи здійснювали біля Калінінської колонії №27, Макївської №32, Кіровської «33, Єнакіївської №52 тощо. Більшість засуджених спостерігала цю стрілянину з вікон.

Катування

Нерідко засуджені страждали від катувань і жорстокого поводження, їх рівень залежав від угрупувань, які контролювали конкретну територію. Як зазначається, найскладніше було в’язням у Горлівці, де командував бойовик Ігор Безлер. За статистикою правозахисників,фізичне насильство хоч раз застосовували до 65% опитаних, а приблизно 30% страждали від нього систематично. Часто засуджених катували через політичні переконання, походження із західної частини України, розмови українською, релігійні погляди, відмінні від православних, непокору адміністрації, невихід на роботу, тощо.

«Над тими засудженими, які тільки приїжджали, жорстоко знущалися. Їх били, на них травили собак. Мене також били і спускали собак. У мене були синці, собаки не чіпали. А були засуджені і з переломами, і з укусами. Двох засуджених вбили»(Волноваська ВК № 120).

За словами опитаних, таке поводження було поширеним у 2014-15 роках, коли відбувалося «становлення влади» збройних формувань. Тепер кількість повідомлень про насильство зменшилася.

Також повідомляється, що бойовики систематично використовували засуджених як безоплатну робочу силу. Найчастіше таке відбувалося у Донецькій колонії №124, Краснолуцькій№19, Макіївській №32, Західній №97, Суходільській №36. Оскільки ув’язнені фактично перебували у безправному стані, то правозахисники вбачають у таких діях збройних формувань ознаки примусової праці та торгівлі людьми. Водночас у звіті зазначається, що з 2016 року ситуація покращилася, подекуди (але не всюди) працювати продовжили ті, хто цього хоче. Проте умови праці залишилися складними – напівзруйновані цехи, антисанітарія, відсутність спецодягу, масок, респіраторів.

Крім того, засуджених схиляли до вступу в незаконні збройні формування, це було поширено  липні-серпні 2014 року. Тих, хто погоджувався, звільняли умовно-достроково. Але частина вступила в ці угруповання вимушено.

«В моїй камері утримувалось 18 людей, з них погодилося воювати 3 чи 4 людини. Мені відомо про приблизно 10 людей, які пішли воювати з Донецького СІЗО. Деяких з них, які воювали, були поранені та отримали інвалідність (без рук, ніг), потім повернули назад в СІЗО чи колонії»

Незаконність тримання під вартою

Засуджені належать до цивільного населення, яке підлягає захисту відповідно до норм Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (IV) та Додаткових протоколів до Женевських конвенцій від 1977 року. Тому забороняється насилля над ними, захоплення в заручники, наруга над гідністю, засудження і покарання без судового рішення. Правозахисники наголошують, що тримання в’язнів на непідконтрольній території є незаконним, оскільки це роблять особи без відповідних повноважень – отже, це можна назвати утриманням заручників. Коли українські суди виносять рішення про амністію, а бойовики його не визнають, то подальше тримання в’язнів під вартою є порушенням їхніх прав. Крім того, засуджені не мають доступу до правосуддя та органів державної влади – їх робота на окупованих територіях припинилася вже у червні 2014 року. Ув’язнені не можуть навіть листуватися з судами, оскільки Укрпошта також там не працює. Лише декому вдається передати документи через родичів.

«Я двічі писав клопотання про перегляд мого рішення за «Законом Савченко». У мене є доступ до Інтернету. Я написав у електронному листі клопотання, також приклав фото свого підпису. Але мені відмовили! Тому що я надіслав не оригінал клопотання. Вдруге клопотання вже інший суддя задовольнив, але сенсу мало — мене ж все одно не звільнили»(Донецька ВК № 124).

Квазісудові утворення на території ОРДіЛО незаконно переглядають вироки засуджених, в тому числі в бік погіршення становища засудженого, що є порушенням принципів кримінального судовичинства.

Умови в колоніях: без їжі, ліків та опалення

Усі опитані вказали, що після загострення конфлікту умови в колоніях погіршилися.

«Місяцями засуджених годували лише вареними кислими огірками або вареною кислою капустою, гіркими та сирими оладками, розведеною юшкою майже без крупи. Аби не померти, засуджені мали просити родичів їм приносити продукти. Ті, у кого родичів не було, мали купувати продукти харчування по завищеним цінам в інших засуджених, які співпрацювали з адміністрацією УВП», – йдеться у звіті.

У Єнакіїівській колонії №52 засуджені голодували майже півроку.

«З середини січня 2015 по кінець квітня 2015 року засуджені були без їжі. Готували в буржуйках, було таке, що топили капцями та подушками. Одного разу я чув, як бувший начальник колонії, Лаврук, розмовляв з кимось по телефону, він комусь говорив, що якщо не привезуть продукти, то він відкриє ворота, і хай засуджені йдуть куди хочуть. Продукти так і не привезли, через сильні обстріли туди ніхто не хотів їхати»

Також зазначається, що у 2015 році в більшості закладів не було опалення, вікна, вибиті вибухами, забивали фанерою. Засуджені палили в камерах багаття із меблів та одягу, щоб нагріти води, температура в камерах падала до нуля. Умов для гігієнічних процедур також не було.

За такої ситуації, зазначають автори, у людей загострилися хронічні хвороби. У багатьох установах не було лікарів та ліків, окрім найпростіших. Засуджених відправляли в лікарні тільки в дуже важкому стані, і частина з них помирала.

Влітку 2015 року до колоній почала надходити гуманітарна допомога із РФ. Опитані підозрюють, що вона була й раніше, але їм не діставалася. Подекуди, як от у Донецькій колонії №124, гуманітарну допомогу продавали засудженим.

Переведення засуджених: 90% хочуть повернутися на підконтрольну територію

За результатами опитування засуджених,майже 90% з них бажають повернутися на підконтрольну уряду територію. Серед причин вони називали невиконання обіцянок бойовиків щодо пільг засудженим, родичі на підконтрольній території, погіршення умов ув’язнення, масові обстріли, безправ’я засуджених.

Вони почали звертатися з проханнями про переведення восени 2014-го. Перше переведення відбулося у січні 2015-го – повернули трьох в’язнів із Єнакіївської колонії №52. Наступна група – 20 грудня 2015-го. Після цього, як зазначається, групи засуджених вивозили приблизно кожні 3-6 місяців. Станом на 1 серпня 2018 року було переведено 186 людей, в основному з ОРДО. З ОРЛО звільнили тільки двох осіб.

Водночас в Україні не врегульований правовий статус засуджених, які лишилися на окупованій території. 5 липня 2018-го у Верховній Раді України було зареєстровано законопроект № 8560, спрямований на врегулювання такого статусу. Правозахисники підтримують деякі положення цього документа, як от врахування факту, що ці люди відбували покарання на непідконтрольних територіях, вирішення питання з відновленням матеріалів кримінальних проваджень, запровадження обліку. Водночас, деякі тези викликають у них занепокоєння, наприклад, ризик затягування процесу із врегулюванням правового статусу та неврахування різних умов тримання ув’язнених в установах у Криму та на Донбасі, де тривають бойові дії.

Механізм переведення засуджених передбачає подання заяви на ім’я Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, самостійно чи через третіх осіб, заяву до адміністрації колонії. Після цього особу вносять до списків. За інформацією опитаних, їм іноді відмовляють у відправленні листів, пояснюючи це відсутністю марок чи бланків. Але справжні причини можуть бути суб’єктивними – адміністрація не хоче відпускати в’язня.

«Майже всі групи засуджених вивозили за однією й тією ж схемою. Кожному з них дозволяли взяти із собою лише одну сумку речей. Перед тим, як засуджений покидав колонію, його обшукували. При цьому іноді забирали усе цінне. Потім групи засуджених звозили до Донецького СІЗО № 5, де залишали на декілька тижнів», – ідеться у звіті. Тоді групу евакуйованих вивозили із Донецького СІЗО № 5, доставляли до місця передачі. Там із двох боків зупинялися автобуси. Члени НЗФ випускали засуджених із автобуса, засуджені йшли 10-20 метрів до лінії зіткнення, переходили її і заходили в такий самий автобус. Там називали своє прізвище та ім’я по батькові.

Є й ті, кого «суди» звільняли з різних причин. Їхні рішення не мали юридичної сили, і таких людей затримали б на підконтрольній уряду території. Тому вони залишалися на території ОРДЛО до закінчення терміну покарання, визначеного українським судом.

Правова допомога засудженим

Засуджені, яких забрали з окупованих територій, зазвичай хочуть отримати матеріальну та моральну компенсацію за те, що довго перебували під контролем бойовиків, кажуть правозахисники. Тому вони потребують допомоги із підготовкою заяв про злочин та супроводом кримінального провадження. Кримінальні провадження відкриваються за фактом залишення у небезпеці засуджених на непідконтрольних уряду територіях (ст. 135 КК України). Сьогодні відомо про понад 50 таких проваджень, але жодне з них не передали до суду та про підозру нікому не повідомляли.

Також можлива підготовка заяв до Європейського суду з прав людини(ЄСПЛ). Такі заяви вже є, засуджені скаржилися на катування, порушення особистої недоторканності, права на справедливий суд. «Показово, що заяви до ЄСПЛ можуть бути підготовлені як у разі перебування засуджених в ОРДЛО на момент звернення до суду, так і у разі, коли засуджені вже були переведені. Всього нами було підготовлено близько 40 таких заяв. Усі вони знаходяться на розгляді у Суді та визнані прийнятними на первинному етапі», – кажуть автори звіту.

Правозахисники рекомендують державним органам активізувати переговори щодо переведення в’язнів, в тому числі в рамках мінських угод, врегулювати їхній правовий статус, притягти до відповідальності тих, із чиєї вини в’язні лишилися в небезпеці на окупованих територіях.

Ганна Чабарай

Джерело