Новорічна передача
02.01.2020
Урок української мови. Вчителька перевіряє роботи учнів на тему «Моя улюблена передача». Вчителька: «Вовочка скажи своєму батьку, що передачі можна не тільки отримувати, але й слухати по радіо і дивитись по телебаченню» (анекдот).
Загальна картина
Навіть якщо особа перебуває в місцях позбавлення волі, вона все одно залишається людиною, має утримуватися в гідних умовах, і агенти держави мають гуманно до неї ставитися, не поводитися з нею жорстоко, поважати її честь та гідність. Є низка рішень Європейського суду з прав людини (Суд) щодо порушення статті 3 (катування) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), де Суд визначав жорстоким поводженням неналежні умови утримання в’язнів, ненадання медичної допомоги та інше.
Ми постійно говоримо про осіб, які утримуються в місцях позбавлення волі в неналежних умовах, до яких проявляється жорстоке ставлення з боку персоналу закладів позбавлення волі. Ми фіксуємо ці порушення і звертаємося до компетентних органів влади на національному рівні, а якщо це не допомагає, спрямовуємо скарги до міжнародних інституцій захисту прав людини. Але чомусь ніколи не згадуємо про родичів і близьких в’язнів – незалежно від того, причетні ув’язнені до скоєння злочинів чи ні. Якщо особа навіть вчинила злочин і притягнута до кримінальної відповідальності, то чому мають страждати члени її родини (дружина, чоловік, мати, батько, донька, син, інші родичі або друзі ) від ставлення до них з боку держави?!
Питання риторичне, бо всі розуміють, що ці люди і так зазнають моральних страждань через те, що їхні рідні чи близькі порушили закон. Їм і так соромно за вчинок близької людини і на роботі, і в оточенні сусідів, знайомих. Вони немов би відчувають відповідальність за своїх дітей, рідних і близьких. Адже рідні в’язнів (якщо вони чесні і порядні люди) завжди поділяють думку, що порушивши закон, потрібно нести за це відповідальність. Подвійні страждання відчувають ті люди, які розуміють і усвідомлюють, що їхні близькі притягнуті до відповідальності незаслужено, та це вже інша історія…
Новорічне свято
Новий рік намагаються відзначати всі люди, не зважаючи на те, де вони перебувають – на волі чи в ув’язненні, – хоча б через те, що в новорічну ніч підбиваються рахунки, аналізуються досягнення року минулого і складаються плани на рік майбутній. Рік майбутній у мріях і думках кожному приносить сподівання на краще життя та віру в те, що прийдешній рік буде кращим за минулий. Тому навіть в ув’язненні люди намагаються новорічне свято якось відзначити по-особливому. Безумовно, в’язні прагнуть влаштувати вечерю не з тюремної баланди, а з домашніх харчів, які їм передають у посилках родичі, бандеролях і, звичайно, у передачах. Ми розповімо про новорічну передачу в Дніпровському СІЗО. Впевнений, що така практика існує в багатьох слідчих ізоляторах України. Дуже добре, якщо помиляюсь…
Хто крайній?
До кімнати передач Дніпровського СІЗО ми потрапили випадково. Бувши у Дніпрі у справах, один добрий друг, тюремний служитель Віктор,попросив допомогти в’язню Ч. Останній перебував в транзитній камері (камера, у якій в’язні чекають перевезення до іншого СІЗО або колонії), утримання в якій може тривати і місяць, і два, і більше (враховуючи новорічні свята і вихідні дні). Віктор просив допомогти цьому в’язню Ч., бо той хворий на туберкульоз і, перебуваючи в сирій, холодній камері, дуже мерзне. Віктор перерахував гроші і попросив купити недорогий електрообігрівач, а на решту грошей – продукти харчування, які були б корисні для хворого на туберкульоз – сало, жир, часник…
Ми купили все необхідне. Єдине, у чому сумнівалися – чи пропустять до СІЗО електрообігрівач? Тим більше до транзитної камери – одразу виникають питання: «Електрообігрівач тягне не мало електроенергії ? А хто сплачуватиме за її використання?»
До кімнати передач СІЗО прибули в п’ятницю 27 грудня о 9:30 ранку.
Нас одразу приголомшив натовп. У кімнаті для очікування перебувало близько сотні осіб різного віку і соціального походження: старенькі бабусі і молоді дівчата, похилого віку дідусі і молоді парубки, декілька жіночок з малолітніми дітьми від двох до п’яти років… Але в таких місцях не буває преференцій для інвалідів, людей похилого віку і людей з малолітніми дітьми. У таких місцях жоден не запропонує свою чергу і не поступиться. Інвалідні посвідчення, сиве волосся або наявність дітей не є аргументом для того, щоб віддати передачу без черги. Це вам не в метро чи в маршрутному автобусі, де сивій бабусі або жіночці з малолітньою дитиною майже завжди буде запропоноване місце (бо такі правила етикету в транспорті). В СІЗО інші правила – здати передачу якомога скоріше і за будь-яких умов. А інше (якого віку люди? скільки вони чекають? чи є в них малолітні діти?) нікого не цікавить. Ці питання відходять на задній план у порівнянні із власною турботою передати передачу – як можна більшу і як можна скоріше.
Ми з другом Сергієм, не дивлячись на натовп, усе ж таки вирішили чекати. Як годиться зайняли чергу, запитавши, «хто останні, хто передостанній і хто передпередостанній?» – на той випадок, якщо хтось не дочекається фінішу. Після з’ясування останнього і зайняття черги, пішли в кафе, що навпроти, для придбання бланку на передачу за одну гривню п’ятдесят копійок (це звичайнісінький розкреслений папірець формату А4, який потрібно заповнити: від кого, кому, перелік предметів, а також підтвердити підписом, що в передачі немає заборонених речей).
Передаточний марафон
Якось нам не поталанило в перший день (п’ятницю), бо під кінець робочого дня (а передачі в п’ятницю приймають рівно до 16:00) залишилося з передачами ледь не половина від усіх людей. У вказаний час дві кватирки, через які передають передачі, розміром приблизно 20×20 см, негайно зачиняються, не залежно від того, чи встигли передати передачі рідні, якого вони віку і звідкіля приїхали, чи з малолітніми дітьми чи ні – це нікого з персоналу СІЗО не цікавить. Кінець робочого дня і крапка! Дізнавшись, що субота робочий день, запам’ятавши «свою чергу», ми вирішили прибути з самого ранку.
Наступного дня, у суботу 28 грудня, о 8 годині ранку ми вже були на місці, але вчорашньої черги вже не було, а натовп був не менший, ніж напередодні… І чергу довелося займати знову. З’ясувалося, що в цих двох віконцях не тільки приймають передачі, але й оформлюють побачення родичів із в’язнями, узгоджують якісь додаткові папірці для персоналу СІЗО. І все виконують дві жіночки – одна більш-менш спокійна, а друга ну дуже роздратована і криклива, така собі «головнокомандувачка з радянського минулого», яка дозволяє собі і прикрикнути на відвідувачів, і «матюком загнути» залежно від обставин, або ще й зачинити віконце, якщо щось не так, як вона бажає. І загалом атмосфера гнітюча (якийсь клубок нервів): усі роздратовані, хвилюються за свою передачу, час від часу виникають конфлікти серед родичів через чергу. У такій обстановці, звичайно, ніхто слів не підбирає, можна почути від пристойної на вигляд панянки таки матюки, що аж вуха в’януть. І те, що навколо купа дітей, також нікого не хвилює.
Одна бабуся з малолітньою онукою трьох рочків (дитина розповіла, що в неї сьогодні день народження) поділилась з нами вісткою, що вона вже третій день приїздить здати передачу і не може цього зробити через величезні черги…І ми набралися терпіння в очікуванні.
Махінатори
Як ми вже казали вище, за таких обставин кожного турбує власна дитина, або рідна, близька людина, що перебуває в ув’язненні. І чим ближче до кінця робочого дня (а в суботу кватирки передач припиняють свою роботу о 15:00), тим більше людей шукають різноманітні шляхи, як обійти свою чергу і як скоріше здати передачу.
Процедура така: по десять осіб з паспортами, по черзі, підходять до кватирок і передають заповнені заяви. Потім з кватирок лунають прізвища цих десяти щасливців і потрібно як найшвидше з передачею підбігти до віконця і передати все, що привезли для своїх родичів. Після того цю «десятку» знову викликають за прізвищами для повернення паспортів.
Найрозповсюдженіша комбінація-махінація – це підійти до представника майбутньої «десятки» перед тим, як вони матимуть здавати заяви з паспортами і домовитися (на будь яких умовах), втиснути йому або їй свій паспорт із заявою. Таким чином людина одразу передає два, три паспорти із заявами, і той, хто був у кінці черги, потрапляє на початок.
Так сталося і в нашій ситуації. Коли вже підійшла наша черга, а час впевнено наближався до 15-ої години, дівчина передала три паспорти із заявами і ми щойно бувши (теоретично) у «десятці», опинилися за її межами. Ситуація досягла критичної межі. Дівчата, які щойно привітно і дружелюбно розмовляли, почали чубитися, матюкатися і кидатися одна на одну в кулачному двобої. Піднявся страшенний галас (бо це останній день старого року, коли можна передати передачу), наступний робочий день – 2 січня наступного року. Зважаючи на ці обставини (а можливо, прокинулись якісь етичні почуття), жіночка, яка приймає передачі, змилостивилася і дозволила ще одній «десятці» подати паспорти разом із заявами на передачу. Аж тут нам пощастило: передачу прийняли. А от електрообігрівач, заради якого все й відбувалось, на жаль, ні. А ще багато людей так і не змогли передати своїм рідним і близьким передачі до новорічного свята. Тут з’явився бравий офіцер від керівництва СІЗО і почав голосно всіх закликати звільнити приміщення, проханнями, благаннями не переймався. І сумлінно виконав свою «роботу» – звільнив приміщення від незадоволених родичів.
На завершення
Звичайно, з усіма деталями знайомі тільки ті люди, які передають передачі до таких установ. Вони вже звикли до хамовитого поводження з боку персоналу установ, і їхній візит завжди увінчаний або почуттям задоволення, коли вдалося здати свою передачу, або розпачем, коли це не вдалося… та ще й напередодні новорічного свята.
Але чи не здається вам, що ви всі: і представники персоналу СІЗО, і в першу чергу, керівники, які спілкуються з підлеглими мовою наказів, і родичі, які через необхідність приїздять до таких установ, втратили елементарні почуття людяності і милосердя?!
Чи не здається вам, що своєю поведінкою і ставленням один до одного ви принижуєте гідність людини, знущаєтеся один з одного, і найстрашніше, що вже звикли до цього і не вважаєте це за проблему?!
Чи може керівництво СІЗО, враховуючи щорічний наплив родичів, які бажають передати гостинці до новорічних свят, уникнути таких ситуацій? Невже не під силу тим, від кого залежить організувати роботу з прийому передач, зробити так, щоби бабця з малолітньою дитиною трьох рочків по три дні не приїздила до СІЗО, а ціла низка людей, які взагалі так і не змогли передати передачу, поїхали додому із почуттям задоволення хоча б від того, що їхні рідні все таки отримали гостинець з дому до новорічного столу?
Як же це зробити?
Дуже просто. Було б бажання! А варіантів і пропозицій є багато (навіть у нас, некерівників цих установ):
• можна збільшити коло «отримувачів передач», збільшивши число «віконечок»;
• можна збільшити час прийому передач у передсвяткові дні, встановивши позмінну роботу «жіночок у віконечках»;
• можна забрати у працівників, які займаються оформленням передач, додаткове навантаження з оформлення побачень та папірців для персоналу (хоча б у ці передсвяткові дні).
Та чи може це зробити керівництво СІЗО? Так, звичайно – може своїми силами, без залучення додаткових ресурсів. Але що для цього потрібно? Нам здається, що бажання, милосердя і людяність – у першу чергу, з боку персоналу, а у відповідь, можливо, і родичі не будуть чубитися й матюкатися.
І на завершення на позитивній ноті вітаємо з новим роком Міністра Юстиції Дениса Малюська, керівника Адміністрації ДКВС Василя Коробка, керівників і підлеглих усіх установ виконання покарань і слідчих ізоляторів. Бажаємо їм в новому році позбутися практики каральної радянської системи виконання покарань і перейти на цивілізовану модель стосунків і спілкування як з ув’язненими, так і їхніми родичами.
Андрій Діденко
