Незаконні затримання: чи є вихід?

21.12.2018

В Україні відбулася низка реформ у правничій сфері, які мали б викорінити практику незаконних затримань із боку правоохоронців, насамперед — поліцейських. 

© Національна поліція м.Києва

Карний Процесуальний Кодекс (КПК) 2012 року, запуск системи безоплатної правової допомоги для кожного затриманого у 2013-му, реформа поліції — все це мало б покращити ситуацію. Тим часом кількість порушень залишається на одному й тому самому рівні. Які кроки необхідні для зміни чинних практик? Чи варто знову говорити про зміни в законодавстві? На ці запитання є відповідь.

Реформа Нацполіції ставила за мету позбутися свавілля правоохоронців, яке сягнуло критичної межі під час подій Революції Гідності. Поряд із відомою корупцією, в лавах правоохоронців завжди існували такі явища як катування з метою “вибити” явку з повинною та незаконні затримання з метою ізолювати від зовнішнього світу і навіяти враження безпорадності для налагодження співпраці зі слідством. Заборона катувань та право на свободу й особисту недоторканність — фундаментальні засади сучасних ліберально-демократичних суспільств. Такі порушення посягають на гідність людини, що має величезні негативні наслідки для неї. Не тільки правового характеру: внаслідок таких дій людині часто загрожує реальне кримінальне покарання, а й психологічного, — ми насправді дуже мало говоримо про психологічні травми та необхідну реабілітацію жертв таких дій. На жаль, суспільство давно звикло до цих явищ, тож про них просто не заведено говорити.

За останні 10 років були спроби зробити революційні кроки у подоланні зазначених проблем. Наприклад, КПК 2012 року нарешті визначив час, у який відбувається затримання — фактичне позбавлення особи можливості вільно пересуватись і необхідності підкоритися законній вимозі поліцейського. На цьому доти чинна практика обрахування часу затримання з моменту складення протоколу (після тривалої “екскурсії” містом з боку оперативних працівників, яка могла зайняти не одну добу) мала зникнути. Однак на практиці досі існують системні проблеми з розмежуванням “фактичного” і “процесуального” затримання. Це призводить до неповідомлення захисника особи про затримання та дозволяє проводити позапроцесуальні допити та інші слідчі дії.

Інший приклад — реформа системи безоплатної вторинної правової допомоги (БВПД) 2013 року. Один зі здобутків — до затриманої особи, незалежно від того, чи є в неї власний адвокат, має прибути безоплатний адвокат із відповідного центру, і тільки в присутності такого адвоката вона може відмовитися на користь свого. Наявність третьої незацікавленої сторони під час затримання істотно знижує ризик як незаконності затримання, так і подальших неформальних дій. Але ж для цього необхідно повідомити систему БВПД. З цим на практиці є проблеми. Незважаючи на перевірки, звірки журналів, повідомлення Координаційного центру при Мін’юсті.

Ми опинились у класичній проблемі: норми права на практиці застосовуються зовсім не так, як прописані, або вони прописані так, що їх неможливо виконати на практиці без порушень. Перший випадок треба просто усвідомити і спрямовувати реформаторські зусилля на організацію управлінських процесів, навчання, належний контроль тощо. Бо вносити зміни до законодавства можна до нескінченності, але результат, на жаль, часто протилежний бажаному. Наприклад, відомі “поправки Лозового” чи закон про заочне засудження.

Щодо другого випадку, — законодавець має прогнозувати наслідки своїх приписів у практичній діяльності. Бо надмірний тягар роботи без достатньої кількості кадрів, достатніх кваліфікації та обладнання призводить до саботування й використання практик спрощення, зокрема незаконних. Наприклад, до так званого “ордерного” порядку затримання, коли затримання відбувається не на місці вчинення злочину чи одразу після, а постфактум, через певний час після встановлення особи, що його вчинила. Через складність взаємодії з судами під час застосування порядку затримання за ухвалою слідчого судді це перетворилося на повальну незаконну практику. Яскравий приклад — затримання народного депутата Надії Савченко.

Загалом, відбулося деформування інституту затримання. Воно давно перетворилося на самоціль. Щодо будь-якої особи, яку застали під час вчинення злочину, прокурор завжди клопотатиме про запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, незалежно від наявності ризиків ухиляння від слідства. Простіше “мати під рукою”, ніж застосовувати інші заходи впливу. Глобальна причина — особливість побудови процесу розслідування, в якому відправною точкою досі є отримання від підозрюваної особи зізнання та інших відомостей, що можуть стосуватися вчиненого правопорушення. Хоча в західному суспільстві затримання є цілком прозорим і підконтрольним засобом, який правоохоронці використовують для припинення правопорушень, забезпечення збору доказів з участю підозрюваної особи — або її ізоляції у разі наявності обґрунтованих підстав вважати, що, перебуваючи на свободі, підозрювана особа перешкоджатиме процесові розслідування. При цьому мають існувати обґрунтовані підстави вважати, що особа причетна до вчинення злочину, мають бути забезпечені її процесуальні права та гарантії. І особа має бути звільнена одразу, щойно відпали підстави для подальшого обмеження її свободи.

Загалом, усі проблеми під час затримання — від слабкості нинішніх контролюючих механізмів. Як внутрішніх — діяльності осіб, відповідальних за дотримання прав затриманих, так і зовнішніх — судового контролю, процесуального керівництва з боку прокурора. Слідчі судді мають щоразу перевіряти обґрунтованість і законність затримання особи, а не “механічно” задовольняти будь-які клопотання слідчих та прокурорів. Окрім цього, в державі має ефективно функціонувати національний превентивний механізм, що є інструментом моніторингу та виявлення порушень, вчинених до затриманих осіб. А ДБР потрібно визначити пріоритетним у розслідуванні катувань та незаконних затримань, які майже завжди йдуть у зв’язці одне з одним.

Врешті-решт, на законодавчому рівні необхідно визначити єдиний порядок затримання для уникнення юридичних колізій та спекуляції дефініціями.

По-перше, ідеться про остаточну відмову від “доставлення” в порядку статті 259 Кодексу про адміністративні правопорушення — “квазі-затриманням”, яке, попри критику європейців та рішення Конституційного Суду 2011 року, досі існує.

По-друге, має бути усунена проблема, відповідно до якої наразі взагалі неможливо затримати особу за заподіяння легких тілесних ушкоджень, некваліфіковані хуліганство чи шахрайство, незаконні дії з банківськими картками тощо, оскільки санкція за їх вчинення не передбачає покарання у вигляді позбавлення волі.

По-третє, є невідповідність між так званим “громадським затриманням” (стаття 207 КПК України) та затриманням уповноваженою службовою особою, тобто правоохоронцем. Нині виходить так, що поліцейський може затримати людину, тільки якщо застав її під час вчинення злочину або побачив на її тілі, одязі якісь явні ознаки злочину (кров, характерний бруд тощо). А будь-який громадянин може затримати також під час безперервного переслідування, тобто погоні за цією людиною. Це стало причиною того, що патрульні, радше, застосовують процедуру, яка на них не поширюється, ніж законну. Кінцевий результат усього цього — уникнення відповідальності особами, які вчинили злочини, через непрофесійні дії правоохоронців.

По-четверте, в Україні має існувати дієвий порядок “ордерного затримання”, а не щодо тих осіб, до яких потім можна застосувати тільки найтяжчий запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Сьогодні інститут затримання за ухвалою слідчого судді, механізми судового виклику і розшуку осіб працюють так слабко, що правоохоронці, вдаючись до незаконних дій, затримують усіх у порядку, передбаченому для щойно скоєних злочинів, про що йшлося вище.

Євген Крапивін, Юрій Білоусов

Джерело