НАБУ і НАЗК як нова поліцейська держава
29.03.2017
«Це кримінальна відповідальність для учасників мітингів проти корупції!», «Це намагання окремих політиків розправитись з громадянським суспільством!», і, нарешті, моє улюблене – «це відновить авторитаризм і знов перетворює Україну на поліцейську державу!».
Все це правда.
І про нелюбов до громадянського суспільства, і про авторитаризм, і про поліцейщину.
Тільки сліпий не побачить мотиву помсти, з якого голосувала більшість у ВР за законопроект №6172, котрим модифікувалося антикорупційне законодавство і примушено було до 2018 року усіх представників антикорупційних неприбуткових організацій та їх контрагентів здавати електронні декларації.
Трагедія нашої країни полягає у тому, що «поліцейська держава», проти якої зараз так рішуче виступили ряд неприбуткових організацій, котрі займаються лобізмом окремих змін у антикорупційне законодавство – вона збудована їх же руками, руками тих людей, що прагнуть побороти корупцію!
Адже у своїй же заяві, де описуються тоталітарні жахи законопроекту 6172, наділення держави новими репресивними повноваженнями представники цих структур ставлять собі у заслугу. Вони абсолютно правильно наголошують на своїй ролі у створенні Національної агенції із запобігання корупції (НАЗК) і Національного антикорупційного бюро (НАБУ) так само, як і електронного декларування. І саме НАБУ і НАЗК, за законодавством, покликані карати тих, хто порушує порядок здачі електронних декларацій, хто бреше в деклараціях.
Виходить, що і самі «автори» НАЗК та НАБУ визнали, що це такі відомства, від котрих можна чекати необґрунтованого переслідування?
Насправді я абсолютно погоджуюся з лобістами. Вони правильно бояться НАБУ і НАЗК, бо це ПОКИ ЩО невдалий експеримент із створення структур боротьби з хабарництвом.
НАБУ і НАЗК – структури із колосальними, безпрецедентними повноваженнями, яких не має жоден інший державний орган. При цьому вони практично непідконтрольні парламенту (а отже – народу). Без сумніву, вони – один із авангардів поліцейської держави в Україні, і вони вже працюють проти народу.
Приміром, НАЗК склала ледь не перший свій протокол на екс-очільницю Одеської митниці Марушевську за нібито 500 гривень неправомірної вигоди. Натомість просту справу про незаконне збагачення нардепа Євгена Дейдея (купив протягом 2014-2015 років 6 елітних автомобілів, при дуже скромній зарплаті) НАБУ ховає уже півроку і не передає в суд, як і справу про «наплічники Авакова».
Як же так сталося, що НАЗК та НАБУ зараз можуть розвернутися і з’їсти тих, хто їх породив?
Відповідь потребує юридичних пояснень. Перше – це неправильний шлях боротьби з корупцією. Розповсюджене дуже примітивізоване уявлення про корупцію як про хабарництво. Як думають лобісти, достатньо лише надати державі нові, більш сильні засоби з контролю і виявлення хабарників, і – заживемо.
Це – наївність, причому – небезпечна наївність. Надавати в руки явним і тіньовим акціонерам державного апарату – корумпованим політикам та олігархам – ще один, більш потужний кийок – означає лише зміцнювати їх владу.
А робити нові органи «незалежними» – отже, робити їх безконтрольними, отже, знову множити корупцію.
Насправді боротьба з корупцією – це створення механізмів примусу до законності дій представників влади. Набагато ефективніше просто не давати чиновникам порушувати закон. Приміром, якщо за сприяння Насірова дійсно неправомірно видали відтермінування сплати 2 млрд гривень – то мусять бути механізми, котрі дадуть можливість негайно скасувати неправомірні рішення посадовців. А оскільки такі механізми недавніми горе-реформами зруйновані, держава позбавлена можливості себе захистити, то ситуація з Насіровим виглядає так: з 2 втрачених мільярдів лише 100 млн у вигляді застави відбили (революційними методами) НАБУ і Автомайдан. 1900 мільйонів – де вони?
Резюмуючи: розвивати репресивний апарат у державі, котра наскрізь просякнута корупцією – це шлях самовбивства.
Друге пояснення, чому НАБУ та НАЗК раптово стали зараз найбільшими загрозами для неурядових організацій, котрі виступали їх лобістами – це слабке сприйняття цими структурами критики і у бік своїх «улюблених» структур, і на свою адресу.
Сектантство, несприйняття альтернативних точок зору серед тих, хто працює підрядником на замовлення іноземних донорів – це одна з причин того, що реформи перетворюються на антиреформи. Приміром, колосальні бюджети йдуть на піар-обслуговування НАБУ, а фактично – на нейтралізацію будь-якої критики щодо фактів, коли посадовці Агентства грубо порушують закон. Як же тоді коригувати «хвороби росту» НАБУ, якщо критика заборонена?
Час сідати і переосмислювати антикорупційні реформи. Думати, як нам, політикам і громадським активістам, єднатися і зупиняти поліцейщину у всіх її проявах. Як зробити так, щоб НАБУ і НАЗК не перетворилися у інструмент контролю сотень тисяч нинішніх декларантів з боку самих корупціонерів.
Час розуміти, що боротьба з корупцією – це запекла боротьба з Системою, котру неможливо вести в режимі «технічних реформ» коштом іноземних донорів. Це персональне і смертельне протистояння з тими особами, котрі цю систему очолюють і від неї взискують – і тут «технокартичними реформами» тут не обійдешся, без запеклого бою вони її не здадуть.
Ігор Луценко
