Маленька перемога у великій боротьбі за права

Пацієнт Київського психоневрологічного інтернату після семи років лікування спробував відновити свою дієздатність через суд. При цьому, згідно викладених у постанові Верховного Суду обставин, він почував себе добре, усвідомлював значення своїх дій та міг ними керувати, і був готовий пройти судово-психіатричну експертизу. Однак, як виявилось, він не мав паспорта і тому не міг оформити доручення щодо ведення його справи у суді своєму представникові. Суди першої та апеляційної інстанції залишили заяву позивача без розгляду, мотивуючи свої рішення тим, що обраний позивачем представник не є його належним представником. Тобто – немає паспорту, немає людини? І ось в червні цього року Верховний Суд, посилаючись на Європейську Конвенцію про захист прав і основоположних свобод і практику Європейського Суду з прав людини, а саме рішення у справі «Наталія Михайленко проти України», визнав, що залишаючи заяву позивача без розгляду суди першої та апеляційної інстанції обмежили позивачеві доступ до правосуддя і цим порушили вимоги статті 6 Конвенції. Цією позицією, по суті, Верховний Суд забив останній цвях в труну концепції позбавлення дієздатності як «цивільної смерті» особи, що панувала з часів радянської каральної медицини.

В чому важливість цього рішення? Нагадаю, що позивач звернувся до суду за процесуальними правилами, що діяли до процесуальної реформи 2017 року. Згідно перехідних положень нової редакції Цивільного процесуального кодексу, його справа розглядалася за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Нижчі суди, спираючись на попередні положення ЦПК (а саме ч. 4 ст. 241), вважали, що заяву про поновлення цивільної дієздатності може подати лише опікун або орган опіки та піклування. Як зазначила апеляційна інстанція у цьому провадженні, «законодавство України не обмежує право недієздатної особи на відновлення своєї дієздатності. При цьому його поновлення повинно лише відбуватися у визначений чинним законодавством спосіб». Тому, на думку апеляції, юрист Української Гельсінської Спілки з прав людини, що встав на захист прав позивача, мав би звернути увагу на те, що саме опікун або орган опіка та піклування мав би звертатися до суду, а позивач особисто просити про поновлення цивільної дієздатності не може.

І, звичайно, Верховний Суд спокійно міг повторити цю аргументацію. Але у суддів стало достатньо мудрості і професіоналізму вийти за рамки букви і звернутися до духу Конституції та Європейської Конвенції. Тож Верховний Суд поставив крапку у цій сумнівній судовій практиці єдиним реченням – «Разом з тим, він [тобто позивач – О.В.] не позбавлений можливості безпосередньо вимагати поновлення своєї цивільної дієздатності». За кожною буквою якого речення стоять тисячі скалічених доль людей, що стали жертвами каральної радянської психіатрії, а в наш час – байдужості системи, та в найгірших випадках – шахрайства опікунів.

Нова редакція ЦПК, що набула чинності з моменту запуску Верховного Суду, містить безкомпромісний розрив з такою парадигмою каральної психіатрії радянської епохи, закладений у Главах 2 та 10 Розділу IV Кодексу. Нині у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності ЦПК передбачається:

1) обов’язкова участь особи, безпосередньо або через відео конференцію, якщо особа в психіатричному закладі (стандарт, встановлений ЄСПЛ у справі «Штукатуров проти Росії» (2008) – передбачена ст. 299 ЦПК);

2) право особи, визнаної недієздатною, безпосередньо звертатися до суду про скасування рішення про визнання недієздатною (принцип, встановлений у рішеннях ЄСПЛ «Наталія Михайленко проти України» (2013) та «Станєв проти Болгарії» (2012) – передбачене ст. 300 нового ЦПК);

3) періодичний судовий контроль за наявністю/продовженням існування підстав для обмеження чи позбавлення дієздатності (принцип, визначений у рішеннях ЄСПЛ «Наталія Михайленко проти України» (2013), «Станєв проти Болгарії» (2012), «Штукатуров проти Росії» (2008), адже ч. 6 ст. 300 встановлюється максимальний строк дії судового рішення про визнання фізичної особи недієздатною у 2 роки).

Філософія нового підходу, закладена в цих положеннях, виходить з європейських стандартів у цій сфері та будується на принципах, сформульованих Конституційним Судом України в рішенні 2-рп/2016 у справі про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу. Як неодноразово вказував суддя-доповідач у цій справі Станіслав Шевчук, це рішення не стільки про примусову госпіталізацію, скільки про свободу, її конституційні гарантії: «Воно містить концепцію, яка закладатиметься у діяльність Конституційного суду, а саме — жодна людина не може бути позбавлена свободи без судового рішення. Визнання особи недієздатною не може позбавляти її інших конституційних прав і свобод чи обмежувати їх у спосіб, що нівелює їх сутність».

Разом з тим, слід вказати, що не всі проблеми вирішені і новою редакції ЦПК. Так, у сфері примусової госпіталізації до психіатричного закладу, з редакції Кодексу, внесеного до Парламенту, і, як наслідок з прийнятої редакції, зникла норма, яка вимагала, аби у рішенні про госпіталізацію особи у примусовому порядку встановлювався строк такої госпіталізації, який не може перевищувати 60 днів (як пропонувалося у Раді з питань судової реформи), а також порядок продовження строку такої госпіталізації.

Тому слід нагадати, що Конституційний Суд України у згаданому рішенні 2-рп/2016 чітко визначив, що «…така госпіталізація за своєю природою та наслідками є непропорційним обмеженням конституційного права недієздатної особи на свободу та особисту недоторканність, тому вона має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, з урахуванням зазначених міжнародно-правових стандартів, правових позицій Конституційного Суду України та виключно за рішенням суду відповідно до вимог статті 55 Основного Закону України».

Європейський суд з прав людини, застосовуючи статтю 5 Конвенції до випадків примусової госпіталізації, виходить із того, що ця стаття встановлює позитивний обов’язок держави щодо захисту свободи осіб, які перебувають під її юрисдикцією, інакше існувала б значна прогалина в захисті від свавільного затримання, що було б несумісним з важливістю особистої свободи у демократичному суспільстві, тому держава повинна вживати заходів, що забезпечують ефективний захист вразливих осіб (рішення ЄСПЛ у справі “Шторк проти Німеччини” (2005), рішення у справі “Станєв проти Болгарії” (2012). Це покладає обов’язок в тому числі на суди, приймаючи рішення про примусову госпіталізацію, визначати механізм періодичного перегляду її законності, що може бути досягнуто шляхом встановлення строку такої госпіталізації або строку дії рішення про госпіталізацію. Це вимагається частиною 4 статті 5 Конвенції (див. «Горшков проти України» (2006), пара. 44). Як вказується в статті 25 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи Rec(2004)10 щодо захисту прав людини і людської гідності осіб з психічними розладами,держави-члени Ради Європи повинні забезпечити, аби особи, до яких застосовується примусова госпіталізація чи лікування, могли оскаржити таке рішення; мали право на перегляд судом через розумні інтервали часу законності такого заходу або продовження його застосування; мали право бути заслуханими особисто або через їх особистого захисника чи представника під час перегляду таких рішень та розгляду їхніх скарг.

Тому сподіваюсь, що Верховний Суд продовжить розвивати цю практику щодо захисту прав уразливих категорій осіб і таким чином виправить законодавче упущення в чинній редакції ЦПК.

Погляди, висловені в цьому блозі, є виключно особистими поглядами автора і не обов’язково співпадають з позицією Координатора проектів ОБСЄ в Україні та не є офіційною позицією ОБСЄ.