Корумпований суддя здався під тиском правозахисників
13.05.2017
Юристам Української Гельсінської спілки з прав людини вдалося повернути житло 68-річного киянина, що став жертвою квартирної мафії, яка покривається українськими судами.
Роки копіткої роботи правозахисників надали чисельні докази того, що в Києві діє організоване злочинне угрупування, у складі якого успішно взаємодіють працівники правоохоронних органів, адвокати з нотаріусами і судді.
Ми вже писали про цю справу — майже три роки юристи нашої київської приймальні боролися за справедливість проти судді Солом’янського суду в місті Києві — Олександра Бобровника, який намагався незаконно відібрати квартиру у київського пенсіонера.
Майже три роки Олександр Васильович Кучерявенко провів на вулиці. Одного осіннього дня поліція (на той час ще міліція) у прямому сенсі викинула його з власного житла. Причин правоохоронці не пояснили. Згодом виявилось, що суддя Бобровник вирішив, що власником квартири, яку Олександр Васильович отримав у спадок від своєї тітки і де проживав з 1980 року, є ніби інша людина — така собі міфічна пані Бутко, яку ніхто ніколи не бачив.
Юристи київської громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини почали опікуватись справою Олександра Кучерявенка з 2 листопада 2013 року. Справа зрушила з місця, коли юристи знайшли першу зачіпку — підроблену нотаріально посвідчену довіреність. Як виявилось, шахраї оформили від імені пана Олександра чимало фальшивих довіреностей, а також встигли звернутися до Дев’ятої київської державної нотаріальної контори і на підставі підробленої довіреності забрати оригінал заповіту.
Лише після того, як пан Олександр приніс копію однієї із цих довіреностей до прокуратури і заявив, що цей документ є фальшивим, Солом’янська прокуратура нарешті порушила кримінальне провадження. У свою чергу шахраї подали на самотнього пенсіонера в суд, щоб “узаконити” право власності.
Протягом майже трьох років юристи приймальні регулярно ходили на судові засідання та наполегливо просили суддю Бобровника закрити провадження за позовом шахраїв до Кучерявенка, адже по цій справі було вже рішення Апеляційного суду, який, як суд вищої інстанції, не дав шахраям жодного шансу та визнав законним спадкоємцем квартири пана Кучерявенка. Та чомусь цю справу повторно почав розглядати суддя Бобровник, що суперечить чинному законодавству України.
«Згідно з законодавством, суд не має права повторно розглядати справу, якщо у цій справі вже постановлено рішення. Тим паче після того, як це зробив суд апеляційної інстанції. Найбільше в цій ситуації обурює і дивує поведінка судді Бобровника, який розглянувши справу повторно, свідомо пішов на злочин», — коментує дії судді Олег Левицький, керівник громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини.
Весь цей час суддя вперто грав спектакль та підтримував сторону шахраїв, відмовлявся підписувати самовідвід, на якому наполягали юристи приймальні. Все це дійство завершилось лише після того, як громадськість та правозахисники об’єднали свої зусилля — допомагати самотньому пенсіонеру, якого рідна держава перетворила на безхатченка. Про халепу, в яку втрапив київський пенсіонер почали писати та знімати сюжети журналісти. Після виходу на “Громадському” сюжету програми резонансних розслідувань про корупцію та кримінал “Слідство Інфо” історія набула ще більшого розголосу. До справи підключились активісти Автомайдану, Роман Маселко і Тетяна Козаченко, які також вступили в справу як адвокати пана Кучерявенка. Після звернення юристів та активістів до Київської міської ради, наступила дуже швидко розв’язка — директор Департаменту будівництва та житлового забезпечення К. П. Федотов раптом подав клопотання про закриття провадження. І суддя Бобровник відразу ж погодився винести відповідне рішення. Спільними зусиллями юристів, адвокатів, активістів та ЗМІ вдалося створити відповідний тиск на корумпованого суддю та тих, хто його покриває, і квартирні шахраї відступили.
Халепа, в яку втрапив пан Кучерявенко, на жаль, може трапитись із кожним самотнім пенсіонером, власником квартири у столиці.
Олександр Васильович у свій час здобув освіту інженера-електромеханіка, закінчивши Київський політехнічний інститут. Працював в Інституті електрозварювання імені Є. Патона. Освічена та інтелігентна людина. З виходом на пенсію сподівався на тихе і спокійне життя. Проте доля підготувала йому несподіваний сюрприз…
Олександр Кучерявенко після відвідин власної квартири, фото Юрія Ліфансе, група «Дядя Саша дома» у Facebook
У жовтні 2013-го міліціонери з автоматами вломилися до київської квартири пенсіонера, що по вулиці Фучика, 7 та силою виштовхали його з оселі. Чоловіка примусили їхати до чергової частини Солом’янського райвідділу поліції (міліції). Оскільки ніякого звинувачення не могли висунути, на вечір відпустили, суворо наказавши перебувати за місцем проживання. Проте, наблизившись до свого будинку, Олександр Васильович зрозумів, що його пригоди тільки починаються. Потрапити до своєї квартири він більше не міг — замки були змінені, старі дерев’яні вхідні двері замінені на нові металеві, а на вікнах виблискували новенькі металеві решітки. Куди діли все його хатнє майно, особисті речі та меблі невідомо. Все виглядало так, ніби він ніколи тут і не проживав.
«Міліціонери вмовляли мене не брати з собою паспорт, а залишити дома. Заспокоювали, що, мовляв, ні про що серйозне не йдеться, що моя особа їм відома. Але я, відчуваючи, що щось тут не так, все ж взяв з собою документ. Якби не взяв, то ще й б залишився без посвідчення особи, де є сторінка з печаткою прописки за адресою»,— розповідає пан Олександр Кучерявенко.
Оговтавшись від пережитого, Олександр Васильович почав шукати допомоги. Декілька тижнів оббивав пороги громадських приймалень політиків, депутатів… Безрезультатними виявились і звернення до правоохоронних органів. У Солом’янській прокуратурі його ніби слухали, співчуваючи хитали головою, але на цьому все і закінчувалось – заяви про злочин не реєстрували. Всюди розповідь чоловіка сприймали, як фантазії.
Олександр Васильович отримав двокімнатну квартиру у спадок від рідної тітки, яка заповіла йому своє майно. Після смерті родички офіційно прийняв спадок, вчасно подавши до нотаріуса відповідну заяву та оригінал заповіту. І жив собі спокійно, не здогадуючись про те, що шахраї вже давно пригледіли його квартиру. До Солом’янського районного суду Києва через свого представника звернулась така собі Алевтина Бутко. У своєму позові вона просила суд закріпити за нею право власності на ту саму квартиру, де проживав пан Олександр. Така вимога була обґрунтована тим, що жінка ніби була знайома з покійною тіткою Олександра Васильовича та “проживала з нею однією сім’єю”. А отже має право успадкувати київську квартиру покійної. Суд на чолі з суддею Олександром Бобровником задовольнився поясненнями представника і навіть не вважав за потрібне заслухати пані Бутко особисто. Він виніс рішення на її користь, а заповіт, оформлений на пана Олександра, визнав недійсним.
Про те, що відбулось судове засідання, Олександр Васильович ні сном, ні духом не знав. Та й ніколи раніше не бачив Алевтину Бутко, яка ніби дружила з його покійною тіткою.
Справа дійшла до Апеляційного суду Києва. Суд не лише скасував рішення Солом’янського районного суду, але й ухвалив нове на підставі вивчення доказів по справі — вважати законним спадкоємцем квартири пана Олександра.
Відповідно до рішення Апеляційного суду пан Олександр вже давно мав би вселитися до своєї оселі. Та цього чомусь так і не трапилось. Шахраї здаватися не захотіли і повторно подали позов до Солом’янського суду з тією самою вимогою — визнати право власності на квартиру за Алевтиною Бутко. Прикметно, що за всі ті роки, коли тривали судові засідання, пані Бутко жодного разу не з’явилась до зали засідань особисто. Кожного разу її інтереси представляв адвокат або представник. Така собі міфічна особа, яку ніхто ніколи не бачив, але суддя чомусь кожного разу віддавав їй квартиру. Також невідомо, куди подівся оригінал заповіту та хто його забрав — Дев’ята київська державна нотаріальна контора на запит юристів громадської приймальні відповіла, що не знає імені людини, якій було видано заповіт, і де він тепер. За цей час з паном Олександром сталося кілька неприємних інцидентів — на нього напали невідомі, чоловік чудом уникнув загрозливої для себе ситуації. Через деякий час помітив, що за ним стежать. Про все це повідомляв прокурора — проте правоохоронці робили вигляд, що нічого не відбувається. Якимось містичним способом справа знову потрапила на розгляд до того самого судді Бобровника. І суддя знову виніс рішення на користь шахраїв, нехтуючи чинним рішенням Апеляційного суду, який поставив крапку у справі Бутко проти Кучерявенка.
Таке грубе порушення закону стало підставою для відкриття Генеральною прокуратурою України кримінальної справи проти судді Бобровника. Та попри все це, суддя почувається впевнено та працює далі. Відповідно до чинного законодавства, пред’явити підозру судді не так просто, оскільки в Україні діє особливий порядок притягнення до відповідальності суддів. А поки тривало слідство, суддя Олександр Бобровник й надалі вів розгляд справи щодо права власності на квартиру. Діло так і не передали іншому судді. Юристи громадської приймальні декілька разів подавали заяву про відвід судді, даючи йому шанс добровільно вийти з гри. Проте Бобровник жодного разу заяву про самовідвід собі не задовольнив.
Олександр Кучерявенко повернувся до рідної домівки. Коли зайшов, то не впізнав її — квартира у жахливому стані, всі його речі та меблі, які там були, зникли. Наразі оселя потребує капітального ремонту.
«Юридично квартира на праві власності не належить зараз нікому. Тобто в суді вдалось добитись закриття провадження за позовом шахраїв, але судова справа про визнання права власності на користь Кучерявенка не закінчена, і також за неймовірним збігом обставин перебуває у судді Бобровника. До отримання остаточних документів на право власності може пройти і кілька років. Ми робимо усе від нас залежне, щоб це швидше закінчилось. — коментує юристка приймальні УГСПЛ Анна Ющенко. — Кучерявенко має право володіння і користування даною квартирою, оскільки він спадкоємець за заповітом і подав заяву про прийняття спадщини. Принаймні побачивши ці документи, патрульні не заперечували проти відкриття замків. Чи можливий тут ще поворот не на нашу користь? Законно — ні, не можливий, але ця справа показала, що в нашій державі можливо усе».
Незважаючи на перемогу юристів приймальні, питань залишається більше, ніж відповідей.
Що спонукало суддю йти на відвертий злочин? Чому поліція та прокуратура нічого не розслідували та довгий час закривали очі на злочини? Врешті-решт, хто стоїть за організованим злочинним угрупованням?
Тетяна Гончарук
