Історії колишніх працівників суду про справжнє обличчя Феміди

07.07.2018

“Брехати вам я не хочу, а правду не скажу” – з таких слів почався пошук героїв для цього тексту. Врешті, знайшлися люди, які погодилася розповісти свою історію, але анонімно – через загрозу бути звільненими і осуд колег.

“Українська правда” поговорила з трьома колишніми працівниками суду. Із молодою спеціалісткою, яка три роки працювала в канцелярії київського Апеляційного суду. Із кандидатом у судді, який так і не став ним, бо президент не підписав відповідні папери. І з колишньою суддею, котра звільнилася, не витримавши навантаження й морального тиску.

Вони розповіли, які міфи існують у людей щодо української Феміди і навпаки – про що ми навіть не здогадуємося.

Історія перша. Пекельна канцелярія

Марина, 25 років

Три роки працювала спеціалістом канцелярії київського Апеляційного суду.

“Перші місяці я щодня плакала”

Я закінчила юридичний факультет і мріяла влаштуватися нотаріусом. Півроку ходила на співбесіди, але мене не брали – не було досвіду.

Подумала, “скільки ж можна?”, подалася на конкурс до київського Апеляційного суду і потрапила в резерв. Через певний час мені передзвонили і запросили на співбесіду. Я йшла в архів, але взяли в канцелярію. Мені було не принципово – потрібна була практика.

Робота виявилася надважкою і фізично, і морально. Усі вважають, що ти – просто технічна сила і не здатна мислити. Лише перебираєш папірці, а мозку тобі не треба. Це може робити будь-хто. І тобі постійно про це нагадують.

Перші місяці я щодня плакала – не хотіла йти на роботу. Так, там не потрібен суперінтелект. Але об’єми документів величезні. І це важлива інформація, яка передається нагору – не дай Боже щось сплутати.

Кожен районний суд міг привезти 100 справ за день. Ти усе це приймаєш і перевіряєш. Я займалася кримінальними справами. Їх через мене за день проходило 30-40. Перевіряла кожну на наявність додатків і оформлення.

Якщо чогось немає – не приймаєш, а якщо щось пропустив – відгрібаєш за це так, як і не снилося. І потім пишеш доповідні, пояснення, з’ясовуєш, хто загубив документ.

Вранці тобі приносять тону справ. Одна справа може містити 40-50 томів. Ти їх таскаєш в іншу канцелярію. Ввечері частину справ, які треба відправити на суди, повертають. І ти знову їх таскаєш.

Як кур’єр я їздила у вищі інстанції, завозила справи на експертизи. Так, мене возили на службовій машині, але водій відмовлявся допомагати.

“Справа проходить десять кіл пекла”

Приходить документ у суд, його приймають в одну канцелярію, потім передають у другу, вона переписує на третю, та на якогось виконавця… Справа проходить десять кіл пекла, поки документ потрапить до судді. Логіки там немає.

Інколи люди приходять зі скандалом, бо не розуміють, чому усе так довго. А все дуже просто: бо справу приносять-записують-приносять-записують. Причому роблять це і в паперовий журнал, і в електронний. Поки ти заповниш стопку з усіма документами і підеш рознесеш – це треш.

Коли потрапила в суд, думала, чогось не розумію. Що усе повинно бути так ускладнено. Що по-іншому не може бути. Коли попрацювала – так і не зрозуміла.

Щомісяця нас просили вносити пропозиції для покращення електронної системи. І ми їх вносили. Вона була зручна. Усі дані – де і скільки часу був документ – відображалися. Але далі щороку здавалися архіви: ми сиділи і знову перераховували кожен листок у кожній справі, підшивали їх. Це було жахливо. Наче минуле століття.

Тому на роботі я принципово не затримувалася. Приходила на 9 і максимум о 19 йшла. По-перше, мені платили 1500-2000 гривень. По-друге, я дико втомлювалася і фізично, тягаючи документи, і морально, щодня вислуховуючи, що нічого не роблю…

“Беруть людину, а у неї прізвище, як у судді”

Коли я прийшла в суд, не думала, що колеги можуть одразу ставитися до тебе погано. Навіть якщо зовсім тебе не знають. Але це так. І це було дико.

Пам’ятаю, почувалася погано, дуже паморочилося в голові і я йшла коридором повільно. А ззаду колеги кричали мені “йди швидше”. Я пришвидшувалася, хоча ледь не падала.

Перший час я мовчала і ковтала образливі слова. А потім у мене прорізався голос і почала відмовляти, з мене злізли. А дівчину, яку взяли після мене у першу канцелярію, відверто гнобили. Вона була дуже м’яка і ледь це витримувала.

У суді взагалі не цінять хороших працівників. Для мене це було не зрозуміло і аж страшно. Ти розумний, гарно справляєшся, але ніхто не буде за тебе триматися. Усі знають: якщо підеш – швидко знайдеться заміна. А потім витрачають безліч сил, щоб вчити новеньких…

У суді катастрофічно багато роботи і дуже мало рук. За час моєї роботи жодного разу штат не був повним. Постійно були вільні вакансії і плинність кадрів. Пам’ятаю, коли я звільнилася, одна дівчина взяла лікарняний, ще одна – відпустку. Відділ стояв, засідання зривалися.

За півроку я почала проситися на інше місце. Начальник мене хвалив, казав, “звичайно, ти добре працюєш, я переведу”. А потім на чергову посаду призначали когось з вулиці і вчили з нуля. Або переводили з іншого відділу. Так було безліч разів.

Чому? Я чесно не знаю. Були випадки, що беруть людину, а у неї прізвище, як у судді. Родичі вони чи ні – я не питала.

Паралельно зі мною працювала інша дівчина, яку я навчала. У нас були гарні стосунки. Якось начальник таки погодився підвищити мене. Потім одразу викликав її і спитав “хочеш, щоб ми тебе перевели?” Вона, звичайно, погодилася. Тоді він сказав їй: “або я переведу тебе зараз на місце Марини, або зачекай трішки і я тебе переведу вище”.

Врешті, начальник таки перевів мене в іншу канцелярію, рівнем вище, але за місяць підвищив її – на ще вищу посаду. У результаті вона отримувала більшу зарплату, хоча і всього на 1000 грн. А я її вчила, допомагала, бо вона не встигала.

Таких випадків було багато.

Наприклад, на новій посаді в мене була прекрасна начальниця – дуже розумна і відповідальна жінка. Їй впиляли догану і попросили піти. Я не знаю, що насправді сталося – від мене вона це приховала. Але на її місце взяли абсолютно некомпетентну людину, яка навіть не знала, що робить наш відділ.

“Я плачу податки! Чому тут таке обслуговування?”

На новій посаді в мене був комфортний колектив і функції подобалися. Працювала я вже з 9 до 6, затримуватися сенсу не було, навіть якщо гора роботи – усі вимикали телефони і ти просто не міг з кимось зв’язатися.

Це була вже більше комунікаційна і організаційна робота: викликала прокурора чи людей на засідання, забирала справи в суді першої інстанції. Я відчувала свою користь до останнього дня.

Але так і не зрозуміла одну річ. Між працівниками і людьми, які приходили до суду, була взаємна неповага.

Між собою працівники називали їх “людішкі”. Повторювали, що “людішки” їх “задовбали”.

А люди приходять і кричать “я плачу податки, чому тут таке обслуговування”. Тоді я собі згадую, що отримую 2 тисячі гривень… Якось поганенько ви їх платите (сміється – УП).

У суді багато працівників, які кричать на розгублених людей, не допомагають. Думають, якщо знають вони – знають усі.

Зрозуміло, що тоді і ставлення до працівників суду в суспільстві буде відповідним. У результаті, ти завжди приходиш до суду з відповідним настроєм – вже знаєш, що тобі там не допоможуть.

Були випадки, коли судове засідання призначали на завтра. Ти розумієш, що за один день не прийде справа і ти точно не організуєш доставку підозрюваного. Засідання в таких випадках не відбувається.

Спочатку я робила як треба: одразу повідомляла людей. Адвокати приходили на засідання, яке відкладалося, і кричали: “Ти знала, що так буде. Навіщо звала? Хто так робить?”

Потім перестала викликати, якщо знала, що засідання не буде. Тоді телефонував адвокат і кричав, що мені заплатила інша сторона. Мовляв, “ти навмисно це зробила, я подаватиму до суду”.

Як би я не зробила – завжди була крайньою. Це виснажувало.

“За місяць мені нарахували 200 гривень”

Я б працювала там і далі, навіть за ту ж зарплату в 2000-2500 гривень – робота справді подобалася. Але мене дістала несправедливість. Моя мета була стати помічником судді. І наче судді вільні є, і посади, ти просишся, але тебе не беруть.

Пам’ятаю, було дуже образливо, коли на свята на зразок “День працівників суду” частині колективу за пропозицією начальства давали грамоти. Їх завжди отримували одні і ті самі люди. Наче дрібниця, але це був чисто психологічний момент. Як на мене, усім, хто працює в українських судах, треба ті грамоти давати (сміється – УП).

Фінальною крапкою стало те, що чотири місяці я отримувала дуже низьку зарплату. Якось я пішла на лікарняний, хворіла десь два тижні. Так от за місяць мені нарахували 200 гривень. А в кабінеті сидять колеги і ти чуєш, що їм нарахували значно більше. Там дуже дивна система виплат.

За останній тиждень роботи мені доплатили всього 60 гривень. А подруга, яка звільнилася за тиждень до цього, нічого не отримала і ще 15 гривень заплатила суду через дивний перерахунок.

Зараз я спілкуюся зі старими колегами – судді ті самі, апарат той самий, ставлення теж. Змінилася хіба що зарплата – навіть в канцелярії вони отримують десь 10 000 гривень.

На той момент я б залишилася з такою зарплатою. А тепер повертатися не готова.

Деколи я шкодую. Можливо, мені треба було перетерпіти. Потім згадую усю несправедливість і бажання відпадає. Зараз саме шукаю роботу, але в суд мені вже не хочеться.

Історія друга. Навічно кандидат

Олександр*, 35 років

*Ім’я змінено на прохання героя

Кандидат у судді. У минулому – працівник апарату одного з київських судів найвищої інстанції, нині – держслужбовець і викладач.

“Крим, Закарпаття і загалом Західна Україна – це були “елітні” території”

Я вивчав правознавство. Спочатку вирішив піти в науку. Це були часи Ющенка. На етапі захисту дисертації мені запропонували спробувати себе в судовій системі.

Спочатку в мене були такі ж уявлення про “корумповані” суди, як і у всіх українців. А потім я прийшов на співбесіду, написав тестове завдання, його оцінили і запропонували мені роботу в київському суді найвищої інстанції. Без жодних хабарів і натяків. З’ясувалося, достатньо бути хорошим спеціалістом.

В університеті я часом задумувався над тим, щоб стати суддею. На новій роботі бажання повернулося.

У той період процедура призначення на посаду судді була непрозорою. У регіонах були окремі комісії, куди заява претендента подавалася часом через досить дивні процедури. Було не ясно, як дізнатися про наявність вакансій, куди подати заяву і яка її форма тощо.

У 2011 році, після реформи, я спробував свої сили і пройшов перший відбірковий іспит на посаду судді. На другому, остаточному, отримав бал, який не дозволяв претендувати на столицю. У кращому випадку – на обласний центр.

Згодом у різних містах почали оголошувати конкурси на посади суддів – це була лотерея. Наприклад, ти обираєш не надто привабливий суд у маленькому місті, щоб отримати посаду зі своїм не найвищим балом. А врешті туди подається людина з високими балами, бо живе поруч і їй не треба переїжджати.

Ця особа може перебити твої бали, а ти знову чекаєш на оголошення нових конкурсів. У ті часи ще куди не йшло – рази 2-3 на рік оголошували. Починаючи з 2014 року всього було 1 чи 2 конкурси!

Я зачекав, подивився, як усе працює. Між кандидатами було негласне розуміння, в які суди можна потрапити, а в які майже нереально. На той час неможливо було потрапити у великі обласні центри – для цього треба було мати мінімум 90 балів зі 100.

Крим, Закарпаття і загалом Західна Україна – це були “елітні” території, де перемагали з дуже високими балами. Півострів – бо ближче до моря. Захід – можливо, через близкість до кордону і нормальну екологію.

Оскільки дія кваліфікаційного іспиту обмежена трьома роками, тягнути і чекати ідеальної вакансії не було часу. Після оголошення чергового конкурсу я вирішив податися в суд у дуже маленькому райцентрі в центральній Україні. І пройшов.

“На підпис потрапило до 300 кандидатів. Приблизно 70 не призначили”

Так почалася моя трирічна епопея із сумним кінцем.

Я та інші кандидати пройшли усі етапи: склали іспити, пройшли спеціальну перевірку у Вищій раді правосуддя (ВРП) й інші бюрократичні моменти. У 2014 році залишався суто формальний етап – підпис президента.

Як за часів Януковича, так і за часів Порошенка процедура однакова. Президенту вноситься подання з переліком кандидатів і починається відлік – 30 днів. За цей час він зобов’язаний підписати указ про призначення.

Навіть якщо він бачить у кандидата якісь порушення – все одно повинен призначити його і одразу звернутися до Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС) і ВРП задля додаткової перевірки.

Загалом у список на підпис потрапило до 300 кандидатів. Але приблизно 70 людей не призначили, у тому числі мене. Це незнайомі і непов’язані між собою особи, з різних регіонів і судів. Частина з нас об’єдналася і підтримує зв’язок.

Через майже три роки, у кінці 2016-го нам остаточно повернули документи. Мовляв, не підписані і все. Без жодних пояснень.

Тобто ми пройшли все, що можна було пройти, і раптом на суто формальному етапі усе зупинилося. А це – час, це – твоє життя. Від моменту, коли ти пишеш заяву, що плануєш стати суддею, і до подання президенту минає в середньому роки три.

Це була тяжка дорога, яка без юридичних причин закінчилася ось так.

Уявити не міг, що президент може так явно порушити закон

До останнього моменту я вірив, що підпис – це питання часу. Оскільки уявити не міг, що президент, гарант Конституції, може так явно порушити закон.

Спочатку думав, що справа в іспиті, який ми складали за часів Януковича. Але ж ні. Усі судді, яких призначали в першу інстанцію після Майдану, складали іспит ще за тих часів. Виникає запитання – чому одних призначають, а інших – ні?

Ще в мене було патріотичне упередження, що у країні війна і я можу своєю проблемою завантажувати когось. Чесно. Я довго виправдовував: ну зайняті люди чи ще щось… За рік-півтора вже прийшло розуміння, що це не випадковість.

Не могла бути проблема і в бюрократії. Різні співробітники ВРП мені розповідали, що вони декілька разів направляли перелік кандидатів в Адміністрацію президента. Але їм щоразу його повертали без жодних пояснень.

Тому я не бачу логічної причини у тому, що відбулося. Усе це демонструє: не зважаючи на “прозорість процедур”, людину на будь-якому етапі без пояснення можуть відсіяти.

Гасло реформи – деполітизація судової системи. Президент начебто бере лише церемоніальну участь. У реальності з’ясувалося, що коли йому подають перелік кандидатів, призначається лише частина. Це не вселяє надію в реформи. Саме з таких елементиків складається загальна картина.

“Відбувається страшенний відтік суддів”

Усі три роки я працював в апараті київського суду. Частина цих 70 людей також далі працювала в судовій системі. Ще частина пішла у приватний сектор – їм треба було годувати сім’ї, чекати на підпис далі можливості не було.

Один із кандидатів навіть подав до суду і вже виграв справу у Верховному суді. Зараз вона на апеляції у Великій палаті ВС, але справу будуть слухати ще довго.

Нині відбувається страшенний відтік суддів. Хтось не хоче йти на переоцінювання, хтось розчарувався в системі. Натомість нової крові немає.

За весь час з 2014 року призначили всього 200-300 суддів, хоча за Януковича було 300-400 суддів на рік. І це при тому, що звільнилося з того часу приблизно 2 500 суддів.

Я не можу зрозуміти, яка причина таких мізерних призначень – “наверху” не мають часу, ці місця заброньовані чи існує інше пояснення?

Зараз адвокати у великих містах подають позовні заяви у травні, а їм кажуть – приходьте у листопаді. Навантаження настільки велике – неможливо працювати.

ВККС натомість зациклилася на призначеннях у вищі суди. А простій людині важливо прийти у невеличкий суд першої інстанції і вирішити банальне питання – розлучитися чи спадщину оскаржити.

У результаті люди йдуть на компроміс із совістю навіть з питанням загибелі близьких, як сталося, наприклад, у випадку ДТП за можливою участю Димінського. Чи свідомо відмовляються від претензій до іншої сторони, аби швидше забрати від неї компенсацію і оплатити термінове лікування. Вони не вірять, що їх захистить суд.

“Два тижні йде на паперову біготню”

Зараз я працюю на держслужбі, але не знаю, скільки часу ще пробуду тут. Після усіх перипетій у мене є певне розчарування, пов’язане з державним апаратом. Усе надто консервативно. Система неповоротка.

У найвищих інстанціях зараз багато професіоналів, документи, тобто їхній продукт, виходить якісним. Але цього мало. Саме час наганяти усе семимильними кроками. Елементарно – через електронний документообіг. Зараз при виконанні доручення два тижні йде на паперову біготню.

У багатьох випадків три вакансії можна об’єднати в одну, але з відповідною зарплатою. Але самі держслужбовці цьому опираються: осіб, які працюють по 20-30 років, стає шкода. Кажуть, “зате хороша людина” чи “хай дотягне до пенсії”. А куди ж до пенсії, якщо йому 45 років?

Серйозно, третина держапарату – це отакі люди, які там працювали завжди. Куди ж без них? Отак виникає вальяжність. Прийшов документ, можна роботу швидше виконати, але людина не поспішає.

Скорочення теж відбувається дивно. Спочатку прибирають відкриті вакансії. А за якийсь час, коли буря вщухає, ще більше людей набирають.

“Я отримую близько $750, але це з усіма можливими надбавками”

Ще в апараті суду є невеличкий комунізм. Одні відділи займаються серйозною аналітичною роботою, видають документи по 50-100 сторінок, знають мови. Інші – займаються технічною чи суто господарською роботою. Але всі вони отримують однакову зарплату.

Ба більше, часто молодий класний аналітик отримуватиме менше, ніж старий кадр, який виконує технічну роботу, але має надбавку за вислугу років.

За новим законом люди, які займаються обслуговуванням, не можуть вважатися держслужбовцями. Тому в установах пішли на хитрість і так прописали посадові інструкції, щоб ці люди зберегли статус.

Керівництво великих структурних підрозділів зараз отримує тисяч 40 грн. Але скоро запрацює норма, яка не дозволяє преміювати більше 30%. Вона має благі наміри. Але з іншої сторони хороших працівників змотивувати низькими зарплатами складно.

Причому премії – це не мотивація для кращих співробітників. Їх отримують всі без винятків. Це комунізм. Втрачається мотивація працювати ефективніше за інших.

Якби я мав хороший бізнес, я б ні за які гроші не перейшов на держслужбу. Зараз я отримую близько $750, але це з усіма можливими надбавками. А молода людина отримуватиме десь 12 000-15 000 грн. Тому у майбутньому, певно, я таки піду в приватну сферу.

“У суді я жодного разу не стикався з відвертою корупцією, чесно!”

У людей існують міфи про судову систему.

Перший міф – незалежність суддів. Комусь вигідно, щоб судді відчували себе залежними. У судді десятки справ за день може бути. Усі їх вичитати і одразу подати в реєстр – нереально! Не зробив цього – догана. Якщо потрібно – тобі завжди про це згадають.

Протоколи складають за найменші порушення і тримають над головою суддів. Чи змушують постійно проходити переатестації. Врешті, суддя постійно не впевнений у завтрашньому дні.

Головний міф – про тотальну корупцію. За весь час своєї роботи у суді я жодного разу не стикався з відвертою корупцією, чесно!

Є багато київських суддів, моїх знайомих, які живуть в однокімнатній квартирі у Києві. Їх огульно звинувачують – ви всі корупціонери. Але це несправедливо!

Також до суду потрапляють не “лише по знайомствах”. Дуже складно знайти хорошого помічника судді чи секретаря судового засідання.

Так, я бачив суддів, чиї витрати явно не відповідали їхнім заробіткам. Але не можна плутати усе до купи.

Я знаю суддів, у яких багаті чоловік/дружина. Молодих суддів часто влаштовують батьки, але на роботі вони справляються доволі непогано. Таких багато! Ці судді їздять на дорогих машинах, носять дорогі годинники, а адвокати розповідають усім, що вони корупціонери.

Дуже багато адвокатів програють справи і кажуть клієнтам, що там все було куплено. Людина думає, раз адвокат так сказав, так і було. Часто адвокат каже клієнтам “треба ще підплатити, щоб все було добре” і насправді бере гроші собі.

І от беремо 10-15% реально корумпованих суддів, додаємо працівників, які заробляють менше, ніж витрачають, дії недоброчесних адвокатів і масове нагнітання в медіа – виходить “тотальна корупція”. Оскільки остаточне рішення завжди ухвалює суддя – увесь негатив лягає на нього.

Зараз я спілкуюся з багатьма кандидатами у судді. У великих містах люди хочуть прийти і отримувати зарплату на рівні 2 000 – 2 500  доларів, у малих – хоча б отримувати житло, як це прописано у законі, і спокійно працювати! А не чекати, що за тобою прийдуть після дрібного порушення.

Історія третя. Суддя-ідеалістка

Оксана*, 36 років

*Ім’я змінено на прохання героїні

15 років працювала в судовій системі, у 2016-2017 роках – суддя в одному з міст східного регіону України, зараз – держслужбовець, займається сферою права.

“Підтримки батьків чи чоловіка у мене не було”

Я отримала юридичну освіту і почала працювати у судовій системі ще в університеті. За 15 років пройшла шлях від секретаря судового засідання до помічника судді, врешті стала суддею.

Живу в Києві вже більше 10 років, але починала ще в регіонах. Спочатку працювала в суді першої інстанції, а після переїзду до столиці – в апеляційному суді і одному з вищих судів.

У 2011 році я подала документи на відбір на посаду судді, склала іспит і отримала непоганий бал – 75 зі 100. Прагнула залишитися в Києві – тут були близькі й життєві зв’язки.

Проте для роботи у столиці мого балу не вистачило. Довелося розглядати переїзд. Рішучість прийшла не відразу. Перспектива їхати на нове місце мене лякала через звичайні життєві речі.

У Києві в мене власного житла немає – лише одна квартира на трьох із родичами. Мушу його частково утримувати. Підтримки батьків чи чоловіка у мене не було. Більше того, моя мама сама потребує допомоги. Залишити її напризволяще з пенсією 1500 гривень я не могла.

У 2011 році влада анонсувала додаткові вакансії слідчих суддів. Я зраділа – це був шанс залишитися у Києві. Але наказ так ніколи і не ввели в дію. Врешті просто скасували.

Десь у 2013 році стало ясно, що нових, анонсованих вакансій не буде. Час спливав, адже результати іспиту дійсні лише три роки. Щоб не втрачати шанс, взяла участь у конкурсі й поїхала в один із судів загальної юрисдикції у східному регіоні.

“Тобі треба ставати до роботи і одразу судитися за службове житло”

Одразу стикнулася з пошуком житла. Довелося з’їздити туди кілька разів. Довго обирати можливості не було – чекали на роботі. Не всі вакансії були заповнені, а діючі судді працювали за двох-трьох.

На роботу я прийшла після переїзду, вже виснажена і без грошей, тому що довелося відразу заплатити за два місяці оренди і оплатити послуги ріелтора.

Заощаджувати особливо було ні з чого.

Починаючий суддя, який не має вислуги, отримував на руки в місяць 12 800 гривень. Зараз це десь 14 000 за рахунок збільшення прожиткового мінімуму. Половина з них йде на оренду житла і на оплату комунальних послуг.

Законом передбачено службове житло, але у виконкомі місцевої ради мені сказали, що службового фонду у них немає. Крім мене були судді з інших регіонів. Жоден з нас житла так і не отримав.

Один із колег врешті звернувся до адміністративного суду з позовом. Чим закінчилося – не знаю. Але це парадокс – ти приїжджаєш на нове місце, тобі треба ставати до роботи, адаптовуватися і одразу судитися за службове житло.

“Насправді величезні зарплати тільки у Верховному суді”

Від зарплати залишалися гроші та найнагальніші потреби. Про те, щоби заощаджувати на своє житло навіть не йшлося.

Зарплата зростає лише за три роки на 15%. Виняток – якщо ти пройшов кваліфікаційне оцінювання. Але коли комісія включить тебе у перелік – невідомо. Сама процедура складна, а відтак – тривала: кілька тестувань, співбесіди, вивчення…

Готуєшся до оцінювання ти теж у нерівних умовах. Вимоги однакові як для досвідчених суддів, так і для новопризначених. Крім того, є безліч суддів, які сидять без повноважень. Вони вже відпочили і мають час на підготовку. У тебе цієї можливості немає – ти зранку до вечора працюєш за себе і за них.

Зараз оплата зростає поетапно. Врешті-решт, у судді першої інстанції вона має складати 30 прожиткових мінімумів, в апеляційній інстанції – 50, у Верховному суді – 75. Але у 2017 році у ВР вже внесли законопроект, який передбачає значне зменшення цих сум.

Це не вперше. Закон про судоустрій 2010 року також передбачав зростання зарплат суддів, а потім його просто скасували.

Усі кажуть – ви і так багато отримуєте. Насправді ж величезні зарплати тільки у Верховному суді.

“Суддя підписує купу постанов, повідомлень, завіряє копії”

Немає такого, що спочатку новенький суддя отримує менше навантаження чи менш складні справи, як це було раніше. Навпаки. Система автоматично розподіляє справи на суддів порівну.

Ти ще не маєш досвіду, приходиш всередині року і система починає тобі докидати справи. Твої колеги отримують одну на день, а ти – кілька, і так поки не вирівняєшся з ними.

Перша справа може бути кримінальною, наприклад, умисне вбивство. Більш досвідчені колеги казали, що починали не так. Їм голова спочатку давав крадіжку, потім дві, потім наркотики, далі тілесні ушкодження. Потихеньку.

Ще багато часу відбирає у судді автоматизована система документообігу – через неї я маю відправити кожне рішення. Лише в судді є електронний цифровий підпис для входу в систему, тому помічниця приходить щоразу, коли потрібно надіслати якийсь запит.

Крім того, власноруч доводиться підписувати безліч документів. Ти тільки-но віддав одні справи секретарю, за кілька годин вона приносить нові на підпис.

Ми запозичили модель помічників суддів, здається, в Америки. Але там цю посаду ввели, щоб вивільнити суддю від невластивих йому функцій. У нас часто відбувається навпаки. Суддя підписує купу постанов, повідомлень, завіряє копії. Але усе це може робити уважний помічник. І це треба змінювати на рівні закону.

“Три дні немає часу відповісти на дзвінок мами!”

Щовечора стає питання усі справи виписати. Секретар приносить тобі проект з орфографічними помилками – без ком, без нічого. Ти починаєш правити. Я можу навчити помічника: теж не народилася суддею, теж переймала досвід, працювала над собою. Але на це потрібен час.

Мені колеги радили – підписуй і здавай, бо не витягнеш. Мовляв, “апеляція виправить”. А я, коли дивилася на ці проекти, думала, як я можу це підписати? Це ж моє обличчя! Тому сідала ввечері і все перечитувала за секретарем. А багато хто, щоб втриматися, пристосовується, знижує якість.

Я працювала 10-12 годин на день, щонайменше до 20.00, починаючи з 8.00-8.30. Про особисте життя чи відпочинок просто не йшлося. Тобі навіть їсти ніколи.

Три дні немає часу відповісти на дзвінок мами! Відчуття часу просто втрачається. Прийшов, упав, о 4 годині ранку підірвався, бо щось у голову прийшло. Сів писати.

“Буває, через нестачу залів ти слухаєш справу в кабінеті”

Судових залів не вистачає. Ти йдеш у зал, а тебе питають: “Впораєшся за півгодини?” Але ж ти не знаєш перспективи цієї справи! Може, і впораєшся, а може, і ні.

Люди не поінформовані, можуть прийти на судове засідання навіть без адвокатів. Їм доводиться розповідати, пояснювати найпростіші речі… Це ж звичайне містечко. Київ – інший рівень. Тим часом хтось заглядає у зал і махає “давай-давай, закінчуй”, у всіх справи.

Буває, через нестачу залів ти слухаєш якусь цивільну справу в кабінеті.

Пам’ятаю, відчиняються двері, заходить людина, “я до вас”. Відповідаю: “Шановний, йде судове засідання, почекайте”. Але людина починає діставати документи, вимагати, щоб я щось подивилася.

Ти нажаханий публікаціями у медіа, розумієш, що це може бути провокація чи що завгодно. А людина кладе документи на стіл, наполягає зі словами: “Я маю право, я – народ”. І запитує, чому в мене судове засідання в кабінеті, якщо я маю слухати справу в залі.

Що я маю сказати? Людина права. Ти як вуж на сковорідці цілий день. Винен усім, а тобі ніхто нічого не винен.

“Раптом що – вставай і йди із зали”

Увесь цей час суддя почувається незахищеним.

Йдеш на судове засідання по кримінальній справі, а тобі кажуть: “Це місцева банда. Раптом що – вставай і йди із зали”. Ти заходиш у зал і розумієш, що вхід туди, як і вихід, – один. Потім ми всі бачимо по телевізору, як суддю блокують в залі, не випускають п’ять годин.

Неодноразово було напруження в залі. Я раділа, якщо мене знімали на телефон – ця зйомка могла уберегти мене від агресивних дій присутніх.

Хоча зараз люди не цураються: навіть на камеру принижують суддів, показують, як “борються з несправедливістю”.

Уся безпека в моєму колишньому суді – два охоронці. Нібито металева рамка, яка не працює. Питання належної судової охорони досі не вирішено. Коли стається гучний інцидент, починають щось робити, а потім усе знову затихає.

“Мені колеги кажуть, що справа “шукає свого суддю”

Із конкретними випадками корупції в моєму суді я не стикалася, а переказувати беззмістовні чутки – непрофесійно, тому з цього приводу нічого сказати не можу.

Була ситуація, коли я в один день отримала два абсолютно ідентичні позови. Третій такий самий потрапив колезі. Мені пояснили, що справа “шукає свого суддю”.

Питаю: “Це як?” Зрозуміла, коли сторона по справі прийшла до мене в кабінет, аби викласти своє бачення вироку. Кажу йому: “Я вирішую справи у порядку, передбаченому законом, в судових засіданнях, за участю всіх сторін та з обов՚язковою аудіофіксацією, а не тет-а-тет у кабінеті”. Тож людина просто забрала обидва позови.

Нещодавно прочитала, що ні судді, ні суспільство не готові до незалежного суду. І це теж є. Хтось хоче домовитись, хтось хоче натиснути, судді один одному задовільняють самовідводи, щоб отримати, або навпаки, не розглядати конкретну справу.

“Не ти в них забрав цю довіру”

Ти намагаєшся дивитися в майбутнє і розумієш, що дивитися туди страшно. Я запитувала себе – навіщо йшла в судді? Може, з якихось меркантильних міркувань? Але ж ні! За покликом душі – допомагати людям!

Коли ти помічник судді і сидиш вивчаєш справи, законодавство, судову практику, аналізуєш… В якийсь момент приходить розуміння – тобі є що дати. І от ти готуєшся, складаєш іспит, переїжджаєш далеко, щоб працювати суддею, приходиш на роботу, а у людей довіри до тебе немає.

І ти розумієш, що не ти в них забрав цю довіру. Їм кожен день по телевізору кажуть, що в судах корупція, непрофесіоналізм і взагалі всі біди від суддів.

Людина йде в суд вже налаштована ворожо. Твоє завдання – і допомогти їй, і відновити довіру. Ти можеш це зробити. Але для цього маєш приділити їй час, продемонструвати, що тут вона знайде справедливість.

Ти розумієш, що людина – не спеціаліст у галузі права. Вона і не має ним бути. Цей спеціаліст – ти. Можеш і хочеш дати їй те, за чим вона прийшла…

“Мене вистачило на рік”

…а ще ти – новопризначений суддя. І працюєш один за трьох. Наче в конвеєрі. Ти мусиш призначати ті справи, що надходять, навіть не встигаючи з ними чітко ознайомитися. Тому що “процесуальні строки”.

Весь день ти проводиш на судових засіданнях. Я прибігла з оголошення якогось кримінального вироку, поклала кримінальну справу, хапаю цивільну, читаю, оголошую людям зміст позовних вимог, а в голові все ще крутиться той вирок. Чи все я там прописала?

11 година ранку, а в тебе враження, що ти ціле життя прожив. Людина приходить на розгляд своєї справи і тільки за неї переживає, а ти за всі.

Усе це в комплексі дуже втомлює. Мене вистачило на рік. Я втрачала сили, здоров՚я і не бачила перспектив, тому написала заяву на звільнення за власним бажанням.

Звичайно, для мене це було нелегко. Я не залишаю думки, що повернуся в судді і сподіваюся, щось зміниться на краще.

Тепер можу сказати одне – мені усіх тих людей дуже шкода. Я розумію, що у нас немає громадянського суспільства, але також розумію, чому його немає. Людина не думає, чи є судді де жити і чи є їй що їсти, тому що їй за себе немає коли думати. Особливо це видно, коли від’їжджаєш від Києва на 100 км.

“Є політична воля, але немає розуміння і стратегії”

Зараз Україні потрібно більше суддів, бо чинні масово йдуть з посад. Майже на кожному засіданні ВРП розглядаються питання про звільнення. Тим часом законодавство ускладнюється, зростає в об՚ємі, збільшується навантаження. Тим, хто залишився, дуже складно.

Коли я йшла, одні судді, які працювали років 20-30, лише підтримали і зрозуміли мене. Були й такі, які сказали, що зламалася. Але зламалася не я, а ті, хто підлаштувався і працює на конвеєр. Робота на відчепися. Таких багато.

Але мені було куди повертатися. Я була затребувана. А деяким моїм колегам – ні. Їм треба було годувати сім’ї.

Зараз наче є політична воля усе змінити, але немає чітких розуміння і стратегії.

Я себе часто запитую: об’єднання судів яким чином має сприяти доступу людей до правосуддя? А підвищення судового збору? А скорочення вакансій суддів? А їх тотальна незахищеність, яка ставить їх у залежність від обставин?

Суддя, який не їв, не пив, не розчісувався, вибіг у зал, поспіхом щось читає, тому що колеги машуть звільняй зал… А бабуся стоїть: “Доню, я нічого не зрозуміла”. Яким чином усе це сприяє відновленню довіри до суду?

Наталія Судакова

Джерело

Остання Публіцистика

Навіщо суддям ВРП?

Що отримають і що втратять судді, якщо Вища рада правосуддя не буде сформована

Нас підтримали

Підтримати альманах "Антидот"