Історія судді із Маріуполя, що 7 місяців була в полоні росіян

03.07.2023

Суддя Іллічівського районного суду Маріуполя Юлія Матвєєва сім місяців провела у полоні росіян. 19 березня 2022 року вона разом із чоловіком, дочкою та мамою спробували евакуюватися з Маріуполя, але їх затримали на одному з блокпостів біля Мангуша. П’ять місяців вона перебувала в СІЗО Донецька, де до неї застосовували психологічне та фізичне насильство.

За словами судді, окупанти пропонували їй посаду судді «Верховного суду «ДНР». Коли вона відмовилась, її звинуватили у «пособництві в спробі насильницького захоплення влади і порушення Конституції «ДНР» і насильницькій зміні конституційного ладу, шляхом усунення перешкод»  «частина 5 статті 32, стаття 323 Кримінального кодексу «ДНР». Справу уже направили до суду у «республіці», але 17 жовтня 2022 року Юлію встигли звільнильнити з полону для обміну полоненими між РФ та Україною. 

Після звільнення президент Володимир Зеленський нагородив суддю орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

«Для мене це — найвища ступінь визнання мого вчинку, але, повірте, я так вчинила не для того, щоб отримати якісь преференції чи нагороди. Це просто моя свідома позиція… Я схиляю голову перед військовими, які захищають нашу державу, особливо жінками», — сказала про це Матвєєва.

Чоловік судді — Артем Матвєєв перебував у полоні рік. Він працював в органах прокуратури, з 2018 по 2020 роки був директором територіального управління Державного бюро розслідування у Донецькій та Луганській областях. На момент затримання — не працював. 

Історія полону судді Юлії Матвєєвої — у матеріалі «Ґрат». Юлія Матвєєва працювала в Іллічівському районному суді Маріуполя Донецької області з 1998 року: від секретаря судового засідання, до керівника апарату. Суддею цього ж суду стала у листопаді 2010 року.

До початку повномасштабного вторгнення вона жила з сім’єю у Маріуполі — через дорогу від суду, в якому працювала. Місяць до цього вони з чоловіком почали ремонт у квартирі і тимчасово переїхали до її матері в центр міста.

«Ми не хотіли вірити, що почалася повномасштабна війна, і ніхто не думав, що все набере такі оберти», — каже суддя.

Уранці 24 лютого вона вирішила піти в суд. Обстріли було чути, але ще не дуже гучно. Поступово вони посилювалися, почали закриватися магазини, аптеки, перестав їздити громадський транспорт.

«На 2 березня у мене був призначений розгляд клопотання про продовження арешту чоловіку, якого обвинувачували в серйозному кримінальному злочині. Він довго перебував у розшуку, правоохоронні органи провели чимало заходів, щоб його затримати, і я не хотіла, щоб із моєї вини він вийшов на свободу. Це не дозволяло мені раніше виїхати з міста», — розповідає вона.

Суддя у складі колегії продовжила арешт, надіслала копію рішення керівнику СІЗО і почала думати про евакуацію. Але ситуація в місті до того часу вже серйозно загострилася.

«Найстрашніше відбувалося вночі — авіаудари по місту наносили саме вночі. Були сильні вибухи. Не стало ні світла, ні води, ні газу. Почали готувати їжу на вулиці разом із сусідами, чоловіки їздили до джерела набирати воду», — описує вона ці дні.

7 березня Матвєєва з чоловіком поїхала в центр міста, аби подивитися, що відбувається. Вони бачили, що люди збираються, щоб евакуюватися, але транспорту не було. Збиратися натовпом було небезпечно, щоб не стати мішенями. Сусіди, які на власному авто спробували виїхати з міста, — також повернулися. Розповідали, як стали свідками обстрілів цивільних автомобілів на блокпостах и бачили загиблих людей.

«Це було страшно слухати. Піддавати такій небезпеці свою родину ми з чоловіком не хотіли. Вирішили чекали на “зелені коридори», — каже Юлія Матвєєва.

У середині березня почалися масовані обстріли заводу «Азовмаш» і комбінату імені Ілліча неподалік помешкання, де жили Матвєєві. Незабаром були зруйновані будинки довкола, від ударної хвилі падали дерева та електростовпи, постійно сипалося скло розбитих вікон.

«Це було просто щось нестерпне. Весь час ми були або у ванній кімнаті, або в тамбурі. Але якщо би впала бомба на будинок, то нас би нічого не врятувало. 15 березня в кут будинку, де ми жили, влучив снаряд. І чоловік прийняв рішення виїжджати з міста. 19 березня він сів за кермо, я — поряд. Позаду — мама і донька. Взяли речі першої необхідності і рушили», — розповідає суддя.

«Такого я навіть у фільмах не бачила. Це було місто-привид. Зруйновані, спалені будинки, жодної живої людини. Усюди трупи… Це було страшне видовище. Ще й обстріл почався. А куди сховатися? Ми просто стояли і чекали, дивилися на те, як перед нами літають снаряди. Коли все стихло — поїхали. Доїхали до Драмтеатру  Драматичний театр Маріуполя був зруйнований в результаті авіаудару російських військ 16 березня 2022 року. За даними місцевої влади, загинуло близько 300 людей, що переховувалися в укритті театру… Очі своєї доньки я запам’ятаю назавжди. Вона дуже часто там бувала… Ми не могли повірити в те, що бачили…». Дорога була завалена поваленими деревами, стовпами, сміттям, що утворилося в результаті обстрілів. Об’їжджати їх було важко, та й з певною періодичністю обстріл міста продовжувався. Врешті сім’я Юлії Матвєвої виїхала з міста і потрапила в колію автомобілів до одного з блокпостів у районі Мангуша. Деякі авто стояли на узбіччі — вони були спалені після обстрілів, лежали тіла пасажирів, що загинули. Черга до блокпосту рухалася повільно. 

«Нас зупинили, попросили документи. З моїм і чоловіка паспортами кудись пішли. Повернулися, перепитали моє прізвище. Сказали здати вправо, щоб пропустити наступні автомобілі. Вже тоді треба було зрозуміти, що щось неладне… Повернули свідоцтво дочки і паспорт мами. А нам з чоловіком сказали, що треба проїхати у відділок поліції Мангуша, щоб пройти фільтрацію  Окупанти називають «фільтрацією» примусові перевірки та реєстрацію громадян України на вулицях і в житлових приміщеннях, на блокпостах, у спеціальних фільтраційних пунктах. Мета фільтрації – виявити і позбавити волі активних людей, які здаються небезпечними для окупаційного режиму. Багато громадян України потрапляють у полон після «фільтрації», часто розділяють сім’ї в процесі «фільтрації»., мовляв, перевірити, “чи немає крові на наших руках».

Уже після звільнення Матвєєва дізналася, що на блокпості, де зупинили її сім’ю, перебував знайомий, який перейшов на бік окупантів. Він, ймовірно, і повідомив, що в автомобілі їде українська суддя. Назвати його вона відмовилася.

Усі військові, яких зустрічала Юлія, мали нашивки з прапором псевдореспубліки «ДНР» і літерою Z, яку використовують окупаційні сили. У Мангуші судді та її чоловіку спочатку сказали, що перевірка триватиме дві години, потім — що до ранку. Поки вони були у відділку, в автомобілі їх чекали матір Юлії та донька. Але представників так званої «ДНР» не цікавило, де вони будуть ночувати у невідомому місті.

«Нас помістили у камери попереднього ув’язнення. Чоловіка — безпосередньо у “клітку” в райвідділку, а мене — в невелике приміщення. Згодом у цій «клітці» було 32 людей. Вони стоячи провели усю ніч. Комусь із чоловіків було погано, він втрачав свідомість… Я була в тій кімнатці зі ще однією жінкою — військовослужбовицею, що перебувала у декретній відпустці Інною Сємеген, у неї — троє дітей. Наймолодшій дитині на той момент було півтора місяці. Інна — досі в полоні».

Один із чоловіків, що перебував у камері разом із чоловіком Матвєєвої запропонував розмістити її маму і доньку на ночівлю удома у родичів неподалік. Суддя покликала чергового і попросила подзвонити цим людям. Так її рідні отримали тимчасовий прихисток.

«Приблизно о другій ночі у приміщення, де ми перебували, увірвався молодик. Він був у стані наркотичного чи алкогольного сп’янінні з автоматом. Ще хтось був… Вивели мене до приміщення чергової частини, приставили до стіни і, розмахуючи автоматом, почали питати, скільки сепаратистів я засудила. Я нічого не стала відповідати… Все це довго відбувалося… Потім повернули мене до того приміщення. Згодом знову увірвалися — п’ятеро напевно — забрали ключі від нашого автомобіля, ніхто нічого не пояснював».

Уранці всім, кого утримували в райвідділку, перев’язали руки скотчем і посадили в автобус.

«Ніхто не казав, куди нас везуть і навіщо. В автобусі на підлозі лежав зв’язаний чоловік, перемотаний українським прапором. Я думала, що він — мертвий. Слава Богу, ні. Ми довго їхали і приїхали у Докучаєвськ Донецької області — у міський райвідділ поліції. Нас вишикували вздовж стіни і позаду стало п’ятеро автоматників. Я, чесно, думала, що це все. Була така напруга, тиша. Але стріляти не стали».

Полонених, з якими була суддя, розділили по групах — окремо військових, окремо — цивільних. Усіх залишили стояти на вулиці до вечора. Приблизно о 18 годині приїхали кілька військових і оголосили прізвища полонених, у тому числі Юлії та її чоловіка — їх знову посадили в мікроавтобус і повезли у Донецьк.

«Завели у приміщення Управління боротьби з організованою злочинністю. Почали допитувати — де розміщений «Азов» у Маріуполі, чи спілкувалася я з представниками СБУ, які справи розглядала і так далі. Реєстр судових рішень був закритий і це їх дуже бентежило, не могли знайти інформацію… Я питала, які підстави мого затримання, чому не складені протоколи про затримання… Це не мало жодного сенсу. Мені сказали, мовляв, «умнічати» ти будеш у своїй країні… Десь о десять вечора мені сказали, що прокурор прийняв рішення про арешт на 30 днів мене і мого чоловіка, оскільки ми потребуємо ретельної перевірки. І цей період нас утримуватимуть в ізоляторі тимчасового утримання Донецька».

Чоловік Юлії Матвєєвої Артем тривалий час працював у прокуратурі Маріуполя, а з 2018 по 2020 роки був директором Теруправління ДБР у Донецькій та Луганській області. Після цього працював адвокатом.

«Але в ту ніч нас не змогли помістити в ізолятор тимчасового утримання, оскільки він був переповнений. Нам зробили флюорографію в одній із лікарень міста і повернули назад в УБОЗ. Чоловіка помістили в камеру в підвалі з іншими чоловіками, а мене — на четвертому поверсі прикували до батареї… У тому ж приміщенні був молодий хлопець — його били восьмеро людей, все навколо було в крові. Він не видавав жодного звуку… А били його нібито за те, що, за їхньою версією, він служив в «Азові» і обстрілював Донецьк… Всі ці «ДНРівці» були п’яні, я, якщо чесно, жодного разу не бачила нікого тверезим. Може це їх звичний стан… Побиття тривало десь до третьої ночі. Потім його забрали… Чи живий він, — не знаю».

«Як у Сомалі»

Перед тим, як розвести Юлію та її чоловіка у різні камери, їм сказали попрощатися і що більше вони не побачаться. І дійсно, вона довго про нього нічого не знала.

Цілий місяць після цього до Матвєєвої в камеру ніхто не приходив, не викликав на допити. 19 квітня її вивели з камери у якесь приміщення і п’яний представник «ДНР», «цинічно посміхаючись», сказав, що перевірка ще не закінчилася, і вона залишиться ще на місяць. Жодних документів їй при цьому не надали.

Наприкінці березня суддю перевели в іншу камеру, де перебувала Юлія Паєвська — легендарна «Тайра»Військовослужбовиця, командирка підрозділу «Янголи Тайри», 16 березня 2022 року потрапила у російський полон, була звільнена через три місяці 17 червня 2022 року в результаті обміну.

«Ми з нею були трохи менше трьох тижнів — до 15 квітня… Бачила, як над нею знущалися… Намагалася допомагати, годувала її, оскільки у неї не працювала рука. Це було дуже страшно, як можна так знущатися над жінкою…».

15 травня Юлію Матвєєву знову вивели з камери і привели на допит. Молодий чоловік, який представився “слідчим Слідчого комітету Генеральної прокуратури Донецької народної республіки”, повідомив, що буде висувати їй обвинувачення в тероризмі.

«Я намагалася з’ясувати, у чому мене обвинувачують, у чому об’єктивна, суб’єктивна сторона злочину… Я ж знаю, що таке тероризм. Але це була безпредметна розмова. Нібито знайшли мої рішення в приміщення прокуратури в Маріуполі. Ну гаразд, а які рішення? Як вони стосуються тероризму? Жодної відповіді…»

« 19 травня  20-го спливав другий місяць арештумене вивели під конвоєм у наручниках, і кудись повезли. Я трохи знаю Донецьк — вчилася там в університеті з 1998 по 2004 рік. Я зрозуміла, що їдемо по центру. Це, звісно, вже не той Донецьк [що був до окупації]… Мене привезли до «слідчого комітету Генеральної прокуратури “ДНР», завели в кабінет. Там було чотири особи, вони не представились. Взагалі ніхто ніколи не представлявся, ці розмови мали бути за замовчуванням».

Один із присутніх сказав, що хоче зробити Юлії пропозицію, від якої «вона не зможе відмовитися».

«З урахування вашого досвіду, — працювати суддею «Донецької народної республіки». В обмін на свободу, на свободу вашого чоловіка, возз’єднання з родиною і той комфорт в житті, до якого ви звикли». Я сказала, що мені це не цікаво. На що він сказав: «Ти сама обрала своє життя, тоді будеш сидіти». Добре, буду сидіти. Співпрацювати з ними — це шлях в нікуди. Якби я перейшла на ту сторону, моя дитина була би дитиною зрадниці. Якщо вб’ють, — буде дитиною героїні, думала я».

Після цієї розмови Матвєєвій висунули обвинувачення в тероризмі. У той день їй повідомили, що прокурор обрав їй запобіжний захід у вигляді арешту.

«Я зрозуміла, що вони працюють по КПК, який діяв в Україні до 2012 року, але прокурор мав би вислухати мене під час обрання запобіжного заходу. Але там — все зовсім по-іншому, там — як в Сомалі».

Юлію відвезли назад в ізолятор тимчасового утримання, і сказали, що у понеділок — 23 травня — перевезуть у СІЗО.

«Найстрашніше»

Юлію Матвєєву привезли до СІЗО разом із трьома чоловіками, вишикували під стінкою. Їм не можна було оглядатися. І раптом кремезний чоловік схопив її за плечі і затягнув у будівлю. Там проведи поверхневий огляд, а потім посадили у дуже малу камеру — її назвати «стаканом». Там було настільки тісно, що Юлія навіть не могла сісти.

«Коли двері відкрили, мене витягнули з камери, поставили обличчям до стіни і одягнули на голову мішок. Це такий мішок з мотузками — як діти носять в школу для змінного взуття. І чим сильніше затягнена мотузка, тим краще… Це не те, що грубо робилось, це жорстко, я би сказала… І от тягнуть мене за ті мотузки кудись. Я нічого, звісно вже не бачу… Затягнули в якесь приміщення, там роблять флюорографію. Повертають назад таким же шляхом — мішок, мотузки…»

«Я чула сильні крики, весь час, що я там перебувала… Я досі не можу повірити, що чоловіки так кричать від болю. Це просто неприродні звуки… Я не знаю, що вони з ними робили. Тоді хотілося, щоб Бог забрав у мене здатність чути…».

Близько п’ятої вечора двері камери, де перебувала Юлія, знову відчинилися, їй одягли на голову мішок і повели на п’ятий поверх будівлі — вона рахувала східні прольоти, щоб запам’ятати, куди її ведуть.

«Ніхто не каже: там сходи чи нерівна поверхня. Падаєш/не падаєш… Твої проблеми. Ще й за мотузки тягнуть. Коли дізнавалися, що я — суддя, ставало ще гірше. Ставали на спину, коли я падала, ноги витирали… Якась ненависть у них така…».

Юлію завели в камеру, де було десять жінок. Когось вона бачила раніше — в ізоляторі тимчасового тримання.

«Як тільки зайшла в камеру, сіла… Мені одразу сказали: навіть не думай сидіти. Весь день треба стояти — з 6 ранку до 22 вечора. Сісти не можна було навіть під час прийому їжі. За нами стежили у вічко. Якщо сідаєш чи хитрощами намагаєшся трохи перепочити — зігнутись ніби шнурок поправити чи ще щось: або б’ють, або присідаєш разів 70 чи віджимаєшся».

До полону у Юлії були проблеми зі спиною, тому вона не могла стояти понад дві години. І перший день — 24 травня — в неї дуже боліла спина, вона не відчувала ніг.

«За період перебування у полоні я визначила для себе п’ять правил поведінки, завдяки яким, мабуть, і вижила: з ворогом неможливо розмовляти, неможливо ні про що просити, ні про що домовлятись, неможливо ворогу скаржитись, і неможливо перед ворогом плакати. Інакше тебе знищать, як тільки проявиш слабкість».

О 22-й був відбій — всі лягали спати «на нарах» — це були металеві рейки і матрац — увесь в дірках, брудний. Але головне, що тепер можна лягти.

Годували полонених кашею, звареною на «смердючому салі». На одному зі шматків Юлія розгледіла штемпель 1975 року. Іноді давали куряче м’ясо — нормально не общипане від пір’я.

«Їли, що було робити? Каша, жир… Коли я вийшла з полону і побачила відео, де російський військовополонений скаржився, що йому давали мало салату… Ну хоч давали салат. У нас більше нічого не було».

«Я відчула, що таке струм»

3 червня Юлію Матвєєву знову повели до слідчого на допит. Пропозицій більше не озвучували, але намагалися дізнатися паролі до ноутбука і телефона, які забрали під час затримання.

«У цій техніці була моя робота. Я розуміла, що, якщо вони туди зараз зайдуть, не виживу. Моїм завданням було робити все, щоб вони туди не зайшли. Вони питають пароль, я умисно кажу не той. Вони знов, не той. Я ж знаю, що декілька разів введеш неправильний пароль, і техніка блокується».

Через якийсь час її повели на розстріл, вимагаючи назвати паролі. Вели її того разу делікатно і одночасно питали, як звати, скільки років.

— А чого ти не питаєш куди ми йдемо?

— Мені це не цікаво.

— Я веду тебе в підвал на розстріл.

— Добре.

— Не боїшся?

— Ні.

— А чого не боїшся?

— Та нехай це скінчиться скоріше, мені не цікаво нічого.

— Так може хочеш щось розказати нам, поділитись?

— Я нічого не хочу. Ведіть — виконуйте свою справу. І все на цьому.

Юлію залишили в якомусь приміщенні, і вона довго там перебувала, поки по неї знову не прийшли — одягнули мішок на голову і вивели на вулицю, посадили в автомобіль і кудись повезли.

«Думаю, може в поле мене ввезуть і там пристрелять. Хай буде, як буде. Нехай скоріше ці страждання закінчаться…».

Її привезли в психіатричну лікарню на експертизу — у випадку обвинувачення в тероризмі підозрювана особа має пройти психіатричну експертизу, щоби визначити її осудність. Її проводила лікарка, яку Юлія дуже добре знала ще до окупації. Вона сказала судді, що справа проти неї — це наслідки того, що ні вона, ні її чоловік не захотіли «кращого життя».

«Потім повернули мене в СІЗО, не розстріляли, але ж пароля від комп’ютера і телефона так і не отримали. Пішли іншим шляхом — знову забрали мене з камери. Я взагалі довго про це мовчала… Я дуже добре відчула на собі, що таке струм з кабеля… Втрачала свідомість… Але паролі так і не сказала».

«Кожен день, як останній»

6 липня Юлію з жінками, яких звинуватили у тероризмі, перевели в камеру у підвалі. Умови там були ще гірші — було дуже спекотно, повзали щурі і кліщі, води не було по 5-6 днів.

«Вони називали це місце «пост особливого призначення». Нас було 17 людей у камері, і повна антисанітарія — ніякого душу чи засобів гігієни. Були якісь кліщі і в кожної жінки різна на них реакція. В однієї молодої дівчини все тіло вкрилося фурункулами. У мене також були, тому після звільнення довелося робити операцію».

Полонені почали просити води. Замість неї їм приносили квашених огірків і пропонували пити розсіл.

«19 серпня в камеру закинули дівчину, вона була з «Азова». Слава Богу, вона вийшла під час одного з обмінів. Вона була така побита — весь її поперек був чорний — аж потріскана шкіра… І кожного дня сидиш і думаєш, чи зустрінеш завтра ранок. Кожен день був як останній».

Розстрільна стаття

29 серпня Юлію Матвєєву знову відвезли до слідчого і звинуватили — у “замаху на “конституційний лад ДНР” шляхом ухвалення своїх рішень. Санкція — від 12 до 20 років або смертна кара (розстріл). Сказали, що знайшли чотири її ухвали у приміщенні обласної прокуратури в Маріуполі. Це стало основою для обвинувачення.

«Рішення стосувалися спеціального розслідування (заочного) щодо окремих обвинувачених. Це були колегіальні рішення. І я пам’ятаю, що серед підозрюваних була така собі Федотова — працювала заступницею прокурора якогось району в Макіївці. А її чоловік працював у слідчому комітеті [«ДНР»]. Він іноді приходив у кабінет слідчого, дивився на мене так уважно…».

Юлію звинуватили, що, ухвалюючи ці рішення, вона була у змові з СБУ, яку в «ДНР» визнали терористичною організацією. Але таке рішення «Верховний суд республіки” ухвалив 9 жовтня 2020 року, а Юлія у колегії суддів приймала ухвалу щодо початку спецрозслідування 18 грудня 2018 року. У спецрозслідуванні судді відмовили, але в розшук Федотову оголосили.

«Я питаю, чи знають вони про те, що закон немає зворотної дії  Тобто якщо рішення було прийнято до того, як СБУ визнали в «ДНР» терористичною організацією, то не можна переслідувати за зв’язки зі спецслужбою до того часу. Кажуть, так, але, мовляв, СБУ і тоді було терористичною організацією. На цьому прикладі хочу пояснити вам рівень кваліфікації цих людей. Якщо їх людьми можна назвати».

В Юлії була адвокатка, але її присутність була скоріше формальністю.

«Єдине — вона давала мені свій телефон, щоб я могла подзвонити мамі. Таким чином  я говорила з рідними 19 травня, 3 червня, 29 серпня і 13 вересня. Так я дізналася, де вони, що з ними і сказала кілька слів про себе».

Дві ночі після затримання Юлії та її чоловіка мама і донька перебували у людей, які їх прихистили в Мангуші. Потім поїхали у Бердянськ. П’ять годин їх тримали російські військові на блокпості. Доньку — окремо від бабусі.

«Мама думала, що вже не побачить її. Моторошно навіть думати, що могло би бути… Далі вони поїхали в Бердянськ і Запоріжжя. Звідти їх забрав колишній підлеглий мого чоловіка, вже всі знали, що з нами сталось, їх довезли до Дніпра, з Дніпра — у Луцьк, там їх поселили в санаторій. І згодом мій колега з Луцька дав своє житло, де вони жили до мого повернення».

Перше засідання суду у справі Юлії мало відбутися 27 вересня, але того дня був незаконний референдум про входження “ДНР” в склад Росії. Тому засідання не відбулося. Про наступну дату її ніхто не повідомляв.

«Твій чоловік — у 105 камері»

У камерах було холодно, розповідає Юлія, всі хворіли, ліків не було. Навіть одягу — кого в чому затримали, у тому й був.

«Сидіти не можна цілими днями, лежати — тим більше… Я майже нічого не їла, але мала сильні набряки по тілу».

15 жовтня Юлія стояла і думала про те, що через п’ять днів у її доньки — день народження — їй виповнювалося 14 років.

«Невже я більше ніколи не побачу, як вона зростає, як влаштовує своє життя? І що робити… Йти з ними на співпрацю? Ні! Нехай краще моя дитина буде дитиною героїні, а не зрадниці».

Пообіді того ж дня в камеру зайшли військові і зачитали прізвища трьох жінок — Юлії в тому числі. Їх вивели з мішками на головах.

«Ми тоді перелічили, мабуть, всі сходи і стіни — так вели нас, ніби востаннє».

Їх привели в якесь велике приміщення. Поступово заходили й жінки з інших камер.

«Ми не розуміли, що відбувається. Почали викликати по алфавіту і казати підписати якийсь документ. Коли прийшла моя черга, я подивилася, а це — довідка про звільнення. І я зрозуміла, що це — обмін. У мене ж була розстрільна стаття, мене так просто би не звільнили».

Того дня вони чекали до 16 години. Знову кудись повезли, зібрали ще жінок.

«Хтось був [в ув’язненні] три роки, хтось — чотири. Перев’язують скотчем руки і очі, садять в Камази. Я розумію, що їдемо спочатку містом, а потім виїжджаємо за місто — почалося бездоріжжя. Їдемо довго. А потім знову місто — почалися зупинятися на світлофорах. Нас знову вивели, і коли я вдихнула запах СІЗО, думала, що помру. Нас привезли назад. Без пояснення.

Коли зняли з голови мішок, Матвєєва зрозуміла, що вони перебувають на тому ж поверсі, де вона перебувала п’ять місяців, тільки в іншій камері  Раніше її тримали у 118 камері, тепер перевели у 102.

Наступного дня — 16 жовтня — вони залишалися в камері.  Увечері під час перезмінки охорони у полонених було півгодини, щоб безконтрольно поспілкуватися.

«І тут через стіну чуємо: «А Юля є?». «У нас дві», — відповідаємо. «Матвєєва». «Твій чоловік — у 105 камері», — кричить мені якийсь хлопець. Я притислась сильно до ґрат і кричу: «Артем, я тебе кохаю!». І, як у фільмах, від камери до камери почали передавати: «Вона його кохає!». І в кінці додавали: «Прийом». От така тюремна романтика», — розповідає Матвєєва і посміхається.

Юлія дуже хвилювалася за здоров’я чоловіка, оскільки у нього кілька хронічних захворювань — цукровий діабет, артрит, гіпертонія, подагра.

«У таких умовах взагалі не знала, як він виживав. У нього, до речі, була цукрова кома, поки був у полоні. Тому я так само кричала біля дверей камери: «Як здоров’я?». Передали, що добре. І я кажу, що нас вели на обмін і що якщо почує моє прізвище, щоб знав, що мене обміняли. І тільки закінчую говорити, за нами знову прийшли, одягнули мішки. Знову завели в Камази, замотали скотчем руки і очі… Довго везли і о третій ночі десь ми приїхали у Таганрог. Нас везли чеченці. Вони сказали, що о шостій нас відправлять на літаку кудись, казали, може десь в Росію, бо СІЗО не вміщувало стільки людей. Розраховане на три з половиною тисячі людей, а було близько семи тисяч. Але ми підписали довідки про звільнення, тому я розуміла, що навряд чи їхня версія — правдива».

Жінок посадили у вантажний літак «йолочкою» — один за одним впритул, руки — на плечі тому, хто попереду, ноги — розставити. Політ тривав близько двох із половиною годин.

«Прилетіли, нас розв’язали, ми зійшли з борту. Нас погрузили в Камази знову і повезли. Дівчата почали підглядати у щілини і розгледіли, шо це — Джанкой у Криму. Звідти нас привезли до Василівки Запорізької області і вже потім — до пункту обміну. Я не могла повірити, здавалося, це був якийсь сон».

«Після звільнення був такий рівень адреналіну, що я три ночі не спала і не їла. Ми просто дивилися на зорі. Не могли повірити, що можемо сісти, лягти, пересуватися спокійно, є душ, дзеркало… Нас забезпечили усім — одяг, взяття, гігієнічні засоби, навіть маски для обличчя. Хочу відзначити, що зустріч нас з полону була організована на дуже високому рівні».

Звільнених жінок повезли спочатку на кілька днів у госпіталь.

“Одного вечора дівчина, з якою я разом була в камері, запитала мене, чи хочу я їсти. І ми пішли поїсти — їли хліб з маслом і сиром. Вперше за три дні після повернення. Нічого смачнішого немає в житті…

Після повернення довго не могла спати, в мене і зараз просто немає сну. Не могла довго бути в оточенні великої кількості людей, важкою була й орієнтація в просторі. Дуже втомлювалася від телефонних дзвінків. А їх в перший період було дуже багато. Я дуже вдячна всім, хто долучився до мого звільнення. Я розумію, що в кожного — свої проблеми, в країні війна. І люди згуртувались, щоб приділити увагу моїй родині… Це дуже цінно для мене. Я — звичайна суддя з маленького містечка, і те, що за мене так боролись — це велика честь.

На жаль, я втратила все. Дуже боляче дивитися на те, яким став Маріуполь. Коли я була в тюрмі, то думала, чому так сталося, чому я мала таке пережити. Але згодом вирішила відпустити ці думки і мені стало значно легше. Головне, щоб рідні були поряд.

З 1 січня цього року мене відрядили до Шевченківського суда міста Києва, мене дуже тепло всі зустріли…».

Була одна ніч, коли під час сильних обстрілів Києва Юлія з рідними згадала Маріуполь.

«Найстрашніше, коли обстріл — вночі. Коли діти сплять… Але дякуючи ЗСУ, ракети збивають. В Києві я почуваюся більш захищеною».

«Добре засинати з мамою і прокидатися з мамою»

Після обміну Юлія змогла подзвонити мамі й доньці і повідомити про звільнення. Побачилася з ними вона 21 жовтня — наступного дня після дня народження доньки.

«Мама почала плакати, не відходила від мене. Донька також. Потім я дізналася, що в неї почалися проблеми зі сном. Коли ми були разом, вона взяла мене за руку і заснула. А вранці я прокинулась і вона каже: «Мені так добре, я засинала з мамою і прокинулася з мамою».

Юлія почала займатися звільненням чоловіка. Стукала у всі двері. Він був у полоні рік, Юлія — сім місяців. Йому не висували жодного обвинувачення, просто тримали.

«Виходить, що й так можна…», — додає суддя.

«Схуд на 50 кілограмів»

20 лютого Артема Матвєєва відпустили, «у зв’язку з закінченням строку тримання під вартою».

«Я нікому не був цікавий. На момент затримання я не працював ні в прокуратурі, ні в ДБР. Думаю, вони схиляють до співробітництва насамперед для того, щоб продемонструвати картинку, от українець виявився «сознательным и вернулся в большую русскую семью».

«Там дуже важкі умови, там дійсно знущання: і психологічні і фізичні. Хлопцям там дуже важко. Я сидів переважно з «азовцями». І, на жаль, їх там дуже багато. Вони і в Таганрозі, і в Донецьку.

До 18 січня нас в камері було 25 чоловіків, а камера — розрахована на десятьох. Спали по двоє на «нарах» і на підлозі. Хтось спав на голих «нарах», а це металеві конструкції… Потім нас залишилося 15. Але все рівно спали на підлозі, дехто — на голих «нарах».

Дуже погане харчування. Я схуд на 50 кілограмів. Худнеш не тільки від того, що не їсиш. Практично не рухаєшся — м’язи, як ганчірка».

Його випустили о восьмій ранку.

«Як в якомусь страшному кіно, коли людина вийшла з тюрми… «Сірий» Донецьк… Я пішов до свого слідчого — у слідче управління прокуратури, тепер так званої «ДНР». Донецьк я добре знаю. Коли я прийшов, він здивувався. Я питаю, що з моєю справою, я не маю жодного документу крім довідки про звільнення. Зараз мене оголосять в розшук, і я нікуди не доїду. Сказав, що справа закрита, ознайомив з постановою, правда, не дав її. Повернув паспорт. Подзвонив Юліній адвокатці і за мною приїхали».

Артем Матвєєв не хоче розкривати детальної інформації про людей, які допомогли йому виїхати з окупованої території в цілях безпеки.

Він поїхав на кордон із Росією. Там його затримали поліцейські, сказавши, що потрібно пройти поліграф. Привезли в Куйбишевський районний відділ поліції, оформили протокол про адміністративне правопорушення — ніби він не виконав вимоги поліцейських щодо пред’явлення документів. Наступного дня суд у містечку Матвіїв Кургані Ростовської області призначив йому адміністративний арешт на 10 діб.

«Мене привезли у спецприймальник Таганрога. Умови там, якщо порівнювати зі слідчим ізолятором, — майже санаторій. Це все одно — «нари», але вже з дошок, з нормальними  матрацами, чистенько, більш-менш нормально годують».

Через десять діб його випустили, але одразу чекав наряд поліції — оформили протокол щодо нібито дрібного хуліганства — нібито нецензурно лаявся в громадському місці. Суд знову арештував Артема Матвєєва на 15 діб. Але після цього — відпустили.

«У Таганрозі ставлення зовсім інше. «ДНРівці» ненавидять [українців] клято. Дуже важко зрозуміти, за що ненавидять. Насамперед пропаганда, я не знаю що їм розказують,  скільки людей у них загинуло від наших обстрілів… Але всі проблеми, які в них існують, вони кажуть: «Из-за вас». Через мене, через державу Україну в цілому».

Після звільнення Матвєєв поїхав до Ростова, потім у Москву, Псков, Ригу, Варшаву і Київ. Загалом дорога зайняла три дні. 23 березня він стояв на порозі помешкання, де зараз живе його сім’я.

«Відчуття свободи було тоді, коли я перетнув кордон і виїхав із Російської Федерації. На кордоні з Естонією мені запам’ятався один прикордонник. Він питав, як мене звати, я дуже швидко проговорив «Матвеев Артем, 23 січня 1975 года рождения». А він мені естонським темпом: «Не говорите так быстро. Вы уже не в тюрьме». Тоді я відчув себе вільним. А сім’я — чекала, зустрічали всі, обіймалися, цілувалися…».

Вікторія Матола

«Джерело»