Історії в’язнів, залишених в ОРДЛО
06.07.2020
Коли в 2013 році Артема Ульянова засудили за розбій, він зробив усе, аби не потрапити в тюрму на рідній Харківщині. Колонії там відомі своїм вкрай жорстоким ставленням до в’язнів, тож арештанти їдуть туди неохоче — дехто, рятуючись від харківських тюрем, навіть ріже собі вени. Знаючи про такі історії, чоловік добивався, щоб його відправили відбувати покарання деінде — і потрапив у Луганську область. Уже за рік він шкодуватиме про своє рішення й писатиме листи із проханням перевести його на рідну Харківщину. Річ у тім, що чоловік опинився на території, яку невдовзі захопили російські військові та місцеві бойовики. І пробув у «ЛНР» близько п’яти років. Місяцями він сидів без світла, зв’язку та опалення. В тюрмі закінчувалася їжа. А в окремих камерах від нестачі медикаментів помирали тяжкохворі засуджені.
Із початку війни у 2014 році під контролем бойовиків виявилась більшість тюрем Донбасу. За підрахунками провідних правозахисних організацій, на початок окупації там опинилося понад 16 тисяч в’язнів — і мова не лише про засуджених, а й про осіб, які перебували в СІЗО без вироків, тобто офіційно були невинуватими.
Українській владі вдалося повністю евакуювати лише одну жіночу колонію, далі відбувалися лише поодинокі переведення по кілька десятків людей.
Скільки людей перебуває там зараз, достеменно сказати неможливо. Офіс Уповноваженої з прав людини Верховної Ради, який від імені України опікується цими питаннями, такої інформації не має, угруповання «ЛНР» та «ДНР» надавати ці дані відмовляються. Відомо лише, що станом на сьогодні в омбудсмена лежить близько восьмиста заяв від арештантів із проханням перевести їх у підконтрольні офіційному Києву тюрми. Хоча насправді охочих може бути більше.
«Слідство.Інфо» опитало десятки ув’язнених, які відбували чи відбувають покарання в тюрмах підконтрольної бойовикам території. Вони розповіли, що не всі мають можливість подати звернення на підконтрольну Україні територію. А подекуди їхні листи просто не виходять за межі колонії. Самопроголошена влада в ОРДЛО неохоче видає засуджених Україною громадян і не допускає в тюрми нікого зі сторонніх спостерігачів. До них не приїздять українські правозахисники, не мають доступу туди й місії ООН чи ОБСЄ. А замість комітету ЄС із запобігання катуванню з «моніторинговим візитом» їх відвідують спецпризначенці з нашивками РФ, які відпрацьовують на території колонії «виховні заходи», запобігаючи бунтам чи іншим проявам непокори.
Повернувся з ОРДЛО
«Треба, поки не пізно, кардинально міняти напрямок життя», — посміхаючись, каже 33-річний Артем Ульянов у розмові зі «Слідством.Інфо». Із колишнім засудженим ми зустрілися в одному з парків його рідного Харкова. Зараз чоловік шукає роботу, думає долучитися до сімейного бізнесу: батько має СТО. А поки — вивчає зміни, які сталися за сім років його відсутності.
Трохи більше місяця тому він вийшов із 25 колонії, що на Харківщині. Але туди його перевели з Брянківської колонії №11, яка знаходиться на окупованій частині Луганської області.
«Нас із зони вивезли в 19-му році. І в день передачі менти кажуть: “А ви знаєте, чого вас хохли забирають? Тому що там воювати нема кому. І вас, зеків, зараз позабирають, видадуть автомати й підете сюди воювати”. Я кажу: “Хто нам видасть автомати? Глянуть на наше минуле – ми неблагонадійні. Які автомати? Максимум лопати”, — іронізує, пригадуючи день повернення з Луганщини колишній арештант.
У 2013-му році чоловіка засудили на сім років за розбій. З його слів, разом зі спільниками він увірвався в чуже помешкання й забрав гроші. «Ми вчотирьох пробралися. Забрали готівку. Нікого не били. А чого бити?, — розповідає. — Люди сонні, перша ночі, сплять. Заломилися четверо в масках, зі зброєю, навіщо їх ще бити? Вони й так усе віддадуть».
Коли Артему виносили вирок, він намагався будь-що домовитись, щоб його не відправили до якоїсь із колоній Харківщини. Там із засудженими поводяться жорстоко: про це неодноразово повідомляли і правозахисники, й в Офісі омбудсмена. Писало про одну з таких установ і «Слідство.Інфо» – про колонію №25. Арештанти там можуть днями стояти «на розтяжці»: людей роздягають, ставлять обличчям до стіни з широко розставленими руками й ногами, і періодично б’ють дубинками по тілу. Також нам надали фотографії слідів багаття, яке розпалювали прямо на тілі в’язня.
Артему вдалося вирішити своє питання, і наприкінці квітня 2014 року він потрапив у тюрму в Луганській області — Брянківську колонію №11. Тоді вже починались бойові дії у Слов’янську. Артем дізнався про це з телефонних розмов із іншими засудженими — тими, які були в Донецькій області. Також про це починали говорити працівники тюрми: «А потім їх не стало. Людини три всього приходило на робочі місця».
Зі слів чоловіка, майже вся адміністрація колонії втекла. Людей лишилося настільки мало, що заступник начальника колонії мав особисто стояти на вартовій вежі з автоматом.
У серпні 2014 року в колонії зникли світло і зв’язок — на понад місяць. Почалися й проблеми із харчами: протягом кількох місяців їжа не надходила в тюрму взагалі. Спершу засуджені доїдали рештки продуктів, що лишилися в колонії: наприклад, варили суп із заморожених бичків. Потім харчувалися кабачками, які росли на території: «Їли кабачки як картоплю, — каже Артем. — Я так її й називав: “брянківська картопля”. Місто Брянка — брянківська картопля». Хліб тоді ще випікали. «А коли борошна лишилось мало, ми зрозуміли, що треба якось розтягувати запаси. В нас була ще пшениця — і ми давай додавати її в борошно й пекти хліб. Хлібина була трохи більшою за пачку сірників. Її засмажували — шкірка товста, не вкусиш. А всередині — як фанера».
Невдовзі на територію колонії вперше зайшли бойовики. Артем пригадує, що вони побили вартового, зламавши йому прикладом ніс. І забрали всі автомати, що були в тюрмі.
«Коли перший раз до нас зайшли “апалчєнци” в зону, інспектор прибіг до нас у капцях на босу ногу, в штанах камуфляжних і з голим торсом, — згадує в’язень один випадок. — І просить: “Дайте спортивні штани, а то за “мусорські” мене розстріляють”. Він роздягнувся до трусів, ми сховали його штани під матрац. Ніхто не знав, хто такі ці “апалчєнци”, й менти їх боялися. Місцевого ополчення тоді ж ніякого не було сформованого. Були лише росіяни, були найманці. Словом, інспектор роздягнувся, його речі сховали, дали йому спортивні штани. І він сів у секторі на лавці із зеками — й курить, типу зек».
Невдовзі після того, як бойовики забрали всю зброю, почалися втечі. Загалом колонію залишили три в’язні. Один з утікачів перейшов на підконтрольний українським військам бік (ті ще дивувались, як йому вдалось пройти крізь мінні поля й спершу подумали, що це диверсант). Двох інших засуджених зловили й повернули назад у колонію. Після останньої втечі так звані «донські казаки», які періодично навідувались у колонію, пригрозили, що якщо втечі повторяться, будуть масові розстріли: «Кажуть: “Хлопці, якщо будете тікати, ми зайдемо й під черговою частиною людей 15 розстріляємо — перших, хто попадеться, — цитує казаків Артем. — Щоб вам не хотілося тікати”. Розставили по периметру розтяжки. “Все, — кажуть, — біжіть тепер”».
Уперше «казаки» зайшли в колонію у вересні 2014-го року, каже колишній в’язень. Цей візит він згадує так: «Вони дивляться на стендах — то прапор український, то тризуб. Усе познімали, поклали на підлогу в коридорі й кажуть: “топчіть це, а хто не топтатиме — ноги попрострілюємо”. Звісно ж, усі топтали». Пізніше, зі слів Ульянова, «казаки» завезли в’язням харчі, а також різний метал, щоб ті робили для них зброю. За його підрахунками, на місяць арештанти виготовляли їм від 30 до 50 шабель.
У травні 2015 року в Брянківській колонії сформувалась нова адміністрація від так званої «Луганської народної республіки». В тюрмі почепили символіку «ЛНР» та Росії. Невдовзі туди ж завели російських спецпризначенців. «За акцентом чути було, що росіяни. Та й адміністрація казала, що це спецпризначенці МВС РФ», — пригадує Артем. І додає деталі: чоловіки заїжджали на територію тюрми рано вранці на тонованій «Газелі», заходили в кожен підрозділ — і лупцювали людей. Мали при собі списки ув’язнених, яким треба приділити особливу увагу. «Витягають на коридор, б’ють, “розтяжки” роблять. Люди втрачали свідомість, їм ребра ламали. Жах, що коїлося», — каже чоловік.
Жодна міжнародна організація, що опікується правами людей, каже Ульянов, до них у колонію не заїжджала. Ані «Червоний Хрест», ані ООН. «ОБСЄ суто до воєнних (військових заручників — Ред.) приїжджали, перевірити умови утримання. Кримінальні елементи їх не цікавили», — каже він.
Особливо тяжким був період активних бойових дій. Зиму 2014-15 років засуджені провели без опалення, грілися буржуйками. Тюрма не отримувала нових ліків, і тяжкохворі в’язні — із туберкульозом, СНІДом чи хворобою печінки — повільно помирали в муках. «Ми були поруч, але нічим не могли допомогти. Навіть маючи гроші на руках: у нас була готівка в зоні, — пригадує ексв’язень. — Але там ти нічого не купиш, немає не те що аптеки — цигарок не було де купити. Магазинів — немає, торгових павільйонів — немає. Усе розвалено, спалено». Знов медикаменти в тюрмі з’явилися лише влітку 15-го року.
Пошкоджений снарядом корпус тюрьми на непідконтрольній території
Тривалий час, каже в’язень, так звана «ЛНР» не видавала українській владі в’язнів. Перші переведення почались лише у 18-му році. Артем Ульянов довго чекав на обмін і потрапив у другий етап — у 19-му році. Перед переведенням, каже, тюремники вимагали з нього 40 тисяч гривень. Чоловік відмовився — і його на два тижні посадили в ізолятор. Обіцяли «згноїти» — але, зрештою, відпустили. Ульянов каже, що йому пощастило, бо має харківську прописку. Місцевим у переведенні відмовляють взагалі. А охочих чимало: «Ті, хто там сидять, хочуть повернутися. На будь-яку зону, навіть на 25-ту, хоча гірше за неї в Україні немає нічого, — запевняє Артем. — Там — ще гірше, ніж на 25-тій. Там ти не людина. Із тобою зроблять усе, що захочуть, немає ніякого дотримання людських прав. Там дивно навіть починати щось доводити про якісь правопорушення відносно тебе».
«Мамка писала на Зеленського»
«Слухайте, мені треба виїхати звідси. Я не визнаю цю республіку… смердючу. І не визнавав. Що мені для цього зробити?», — майже одразу переходить до суті в’язень однієї з тюрем на непідконтрольній частині Донеччини у телефонній розмові зі «Слідством.Інфо». Ані назву колонії, ані імені засудженого з міркувань безпеки наша редакція назвати не може. Адже, як кажуть самі засуджені, якщо викриють, через це їм може бути «дуже сумно».
До місця, де сидить в’язень, «добиває» українська мобільна мережа. Тому нам вдається провести з ним коротку 15-хвилинну бесіду. Чоловік, який вийшов до нас на зв’язок, уже більше трьох років пише звернення, щоб його перевели на підпорядковану українській владі територію. «Мамка писала на Зеленського, відповіли з Верховної Ради чомусь (питаннями в’язнів в ОРДЛО опікується лише Уповноважена з прав людини ВР — Ред.): “Поки не можемо”, “військові дії”, “як тільки вийде – так і заберемо”». Натомість самоназвана влада переконує засуджених, що українська сторона не хоче їх забирати.
Правозахисниця Наталія Мельник, яка раніше працювала в організації «Донбас SOS», отримувала від в’язнів з тієї сторони безліч подібних дзвінків. Їхня організація, а також такі структури, як «Харківська правозахисна група», у 16-му році почали детально вивчати це питання. Їм вдалося опитати кілька сотень осіб, які звернулися по допомогу з тюрем в ОРДЛО. Говорили і з тими, кого вдалося повернути на підконтрольну територію.
У 2018 році правозахисники випустили масштабний звіт про ситуацію з місцями несвободи на окупованих територіях. Зафіксували втечі довічників з місць несвободи, вбивства внаслідок бойових дій, катування, голодування та смерті від ненадання медичної допомоги. У доповіді є дані й про те, що людей карали за проукраїнську позицію. «22 червня 2014 року терористи захопили м. Слов’янськ. Я тоді був ще в Донецькому УВП (установі виконання покарань – Ред.)… Побачив по телебаченню, що Слов’янськ звільнили — і сказав, що правильно зробили. За це мене відправили до карцеру… Тільки завдяки тому, що мій співкамерник домовився за мене, мене повернули. А то живим не повернувся б», — цитують у документі опитаного Т., який знаходився в донецькій УВП №5. Також правозахисники порахували: «Під контролем незаконних збройних формувань опинилися 14 із 16 УВП Луганської області та 14 із 20 УВП Донецької області. На 1 листопада 2014 року в УВП та СІЗО Донецької та Луганської областей знаходилося 16 200 осіб». Скільки в’язнів перебувають у тюрмах окупованих територій зараз? В Офісі Уповноваженого з прав людини «Слідству.Інфо» відповіли, що не володіють інформацією щодо кількості утримуваних ані на той час, ані тепер. Не опікується цим питанням і Міністерство юстиції України, якому підпорядковуються всі тюремні установи.
Наталія Мельник каже, що в’язні масово висловлювали бажання перейти в установи, підконтрольні українській владі. Нерідко їй доводилося особисто направляти ці звернення до Уповноваженого з прав людини, оскільки з колоній вони не доходили. «Чимало хто скаржився, що його чи її заява не залишає стін установи. Тож, у підсумку ніби людина й не просить, щоб її перевели», — розповіла вона.
«Слідству.Інфо» відомо про не один випадок, коли арештантам відмовляли в переведенні, посилаючись на те, що офіційний Київ цього, начебто, не бажає. Попри те, що держава вносила людей у списки. Відмовляли також, як розповідають засуджені, і через те, що в них місцева прописка, а «своїх вони не видають».
Наш співрозмовник із Донецької області прописаний на підконтрольній Україні території Донбасу. Питання про те, чому він хоче перейти в підпорядковану українській владі тюрму, його помітно дратують. Чоловікові це здається очевидним: умови там – нестерпні. Його сім’я знаходиться за лінією розмежування, родичів він не бачив уже шість років — бояться їхати. «Я не хочу тут сидіти, я хочу туди, де мої близькі й рідні. Загалом, щоб ви розуміли, я не хочу до Росії чи куди вони (так зване «ДНР» — Ред.) там, кажуть, ідуть. Я не знаю, куди вони тягнуться. Майбутнього тут ніякого немає. Тут можуть лише вперед ногами винести».
Деякі в’язні на знак протесту завдають собі поранень. Так, засудженому на довічне Олександру Михайлову, який відбував покарання на захопленій території Донеччини, вдалося домогтись переведення лише після того, як він порізав собі вени й проколов живіт. Чоловік відбував покарання в Єнакіївській колонії №52, і складність його ситуації полягала в тому, що він має кримську прописку. «От нас 12 людей було кримських, і в них спочатку була вказівка нас нікуди не вивозити. Потім нібито хотіли передати Росії. Я кажу: «Нє-нє, яка Росія? Навіщо мені Росія? Не хочу я в Росію», — розповідає він.
Зараз Олександр сидить у Житомирській тюрмі. Рідних у нього взагалі немає, але він хотів відбувати покарання за українськими законами. «Я скоїв злочин у Криму, при Україні, — розповідає він свої аргументи. — Засуджений іменем України, я громадянин України, за національністю — українець, це все у мене в справі є. Свідоцтво про народження, паспорт — усе. Чому, кажу, мене тримають там? Ви там оголосили свою “республіку” якусь, а я тут яким боком взагалі до вашої “республіки”?».
Ув’язнений розповідає, що в Єнакіївській колонії і в час його перебування там, і зараз ситуація є поганою. Його слова підтверджують і численні звернення до нашої редакції засуджених, які там сидять чи сиділи раніше. «Знаєте, що там відбулося місяць тому?, — питає Олександр Михайлов. — Завели спецпризначенців, перебили весь корпус довічників. Одна людина померла, комусь руки-ноги зламали. І заборонили телефонні розмови».
Пригадує, що особливо жорстоко в тюрмі карали за мобільні із камерами: «Коли такі телефони знаходили, було дуже сумно. Кілька разів приїздили з “МГБ” (“Міністерства державної безпеки”, карального органу невизнаної республіки — Ред.) й прикладами пальці роздроблювали — за те, що знімали й викладали в Інтернет, хто де звідки бомбить». Утім, «Слідству.Інфо» все ж вдалося дістати кілька фотографій з тієї тюрми. В’язні, що їх робили, уже в безпеці на підконтрольній території. Фото їжі, яку вони нам надіслали, підписали коментарем: «Цей оладок був нашим сніданком, обідом і вечерею».
Також на фото видно уламки від снарядів, які літали в обидва боки над зоною. Адже, як стверджують в’язні, бойовики розташували свої позиції одразу ж за тюрмою. Один зі снарядів, каже Михайлов, влучив у кухню й розніс її. Один засуджений загинув, решта залишились без запасів їжі. Тривалий час у тюрмі не було ані світла, ані опалення. Щоб зігрітися, в’язні розводили багаття просто у камерах: палили віконні рами, двері від туалету, простирадла й навіть свої речі. «Ми чорні, волосся чорне, стіни чорні. Бо нам треба було хоч «Мівіну» запарити чи гречку. Ви знаєте, до речі, лайфхак? Залийте гречку холодною водою — і за пів години у вас каша», — розповідає інший арештант Єнакіївської колонії Володимир, якому теж вдалося перевестися в тюрму на підконтрольну територію. Він каже, що більшість має надію, що їм вдасться вирватись «в Україну».
«Мені казали: “Підпиши, що претензій до “Донецької народної республіки” ти не маєш, — пригадує розмову з самопроголошеною адміністрацією довічник Михайлов. — Я кажу: “На якій підставі я буду щось підписувати? По-перше, формулювання “Донецька народна республіка”, за законом, не існує. І я ніколи в житті свій підпис тут не поставлю. А по-друге, кажу, в мене є претензії».
Олександр Михайлов відбуває покарання за подвійне вбивство. Він визнає провину, але стверджує, що вбив, обороняючись. І сподівається, що з часом в Україні з’явиться можливість переглянути його справу. Утім, поки що надії Олександра безуспішні, бо нині такої процедури не існує. Тим не менше, як кажуть правозахисники, гуманніше законодавство — іще одна причина, чому арештанти з ОРДЛО бажають відбувати покарання в українських тюрмах. Зокрема й через закон Савченко, який зараховує один день перебування в СІЗО як два дні тюремного строку. За цим законом багато кого із в’язнів, яких досі утримують в ОРДЛО, на підконтрольній Україні території, як кажуть правозахисники, уже звільнили б.
«Це — банда»
«Слідство.Інфо» поспілкувалося із адвокаткою, яка намагається повернути із самопроголошеної «ЛНР» свого клієнта. Підзахисний Марини Афендулової, відповідно до перерахунку за законом Савченко, мав вийти на волю ще два роки тому. Утім, навіть без перерахунку термін відбування ним покарання закінчився кілька тижнів тому, 11 червня — та чоловіка досі тримають у тюрмі. З міркувань його безпеки імені в’язня ми не можемо називати також. Утім, як повідомила нам адвокатка, в Офісі Уповноваженого є інформація про нього: «Мені надіслали відповідь, що ця справа на особливому контролі, але будь-яких дій з її приводу більше не вчиняється».
Чоловік потрапив у в’язницю за рішенням суду першої інстанції: він отримав 8,5 років за розбій. Інший суд скоротив термін до семи років, але якраз в період оскарження вироку на Донбасі почалися бойові дії. «Це рішення я далі направила в Луганське СІЗО, — каже Анфедулова. — Його долучили до матеріалів його особової справи, але коли почався процес переведення чи зарахування строку, ухвала з особової справи просто зникла. І сказали, що “рішення українських судів після травня 2014 року ми до уваги не беремо”. Оскільки у травні 2014-го року було прийнято “конституцію ЛНР”».
Юристка наголошує, що її підзахисний — хворий, має проблеми з печінкою. Утім, там йому навіть діагноз не можуть встановити. Щоб тільки внести чоловіка у списки на переведення з непідконтрольної території, як каже адвокатка, його рідні заплатили самоназваним луганським структурам кілька тисяч доларів: «Але його не перевели, бо сказали, що він зареєстрований на території ЛНР, а вони своїх не видають. Такою була офіційна версія».
Схожа історія — з іншим її клієнтом, ув’язненим пожиттєво. Він теж перебуває на території Луганщини й так само був у списках на переведення. Але, врешті-решт, його не віддали.
Марина Афендулова переконана, що ув’язнених утримують як безкоштовну робочу силу. Більше того, вона каже, що кожного місяця з них вимагають сплатити значні кошти на утримання колонії. Були випадки, зазначає адвокатка, коли через непокору адміністрації засудженим «докидали» роки за надуманими справами.
На її думку, українська влада має на політичному рівні домовлятися про перевезення засуджених осіб, які бажають відбувати покарання під контролем держави. Інакше це питання вирішити неможливо: «Ви розумієте, це незаконні угруповання й невідомо, що за територія. Її ніхто не визнав. Ми навіть не можемо до Європейського суду з прав людини звернутися, оскільки вони не є суб’єктом європейського законодавства. Це — банда».
Такої ж думки правозахисниця Наталія Мельник. Вона каже, що, крім Уповноваженого з прав людини від Верховної Ради, на рівні держави більше ніяких зусиль для повернення цих людей ніхто не робить. Навіть статус цих осіб за сім років юридично лишився невизначеним.
«Вони перебували під контролем держави й держава несла за них відповідальність. Фактично, це вона їх там залишила. Тут є провина держави — і тому, можливо, не дуже активно цю тему піднімають. Крім Уповноваженого з прав людини», — каже вона.
Також, на думку Мельник, величезною проблемою є те, що за лінією розмежування залишається чимало людей, які не були засудженими, а перебували в СІЗО. Тривалий час щодо них не проводилось ніяких слідчих дій, українські суди термін ув’язнення їм не продовжували. Зрештою, зі слів правозахисниці, більшу частину цих людей засудили місцеві «фейкові» суди. Але не всіх. «У Донецькому СІЗО досі знаходяться близько 20 осіб, які навіть тими “судами” не засуджені. Бо немає справ, немає свідків», — каже вона.
Станом на сьогодні прохання до Офісу Уповноваженого про переведення з ОРДЛО подали 762 ув’язнених, повідомили «Слідству.Інфо» у відповіді на офіційний запит. Звернення скількох людей не дійшли, невідомо. Як немає й точної цифри щодо кількості осіб, яких вдалося повернути. В офісі омбудсменки повідомили лише, що мають інформацію про переведення, починаючи 2018 року. Це майже 400 осіб. Правозахисники стверджують, що до того часу на підконтрольну офіційному Києву територію завезли близько трьох сотень людей. Щодо того, скільки арештантів перебувають там загалом, в української сторони даних теж немає. Колишні в’язні Єнакіївської колонії, з якими нам вдалося поспілкуватися, кажуть, що дехто в очікуванні переведення вже помер. Хтось від відсутності медичної допомоги, а хтось, не витримавши умов утримання, наклав на себе руки. Очевидці розповідають, що двоє людей повісилися в камері.
Більшість засуджених, яких ми опитали, кажуть, що по той бік їм твердять, начебто Україна відмовляється їх вносити в списки і повертати: «Вони кажуть, що ми нікому не потрібні, — каже один із в’язнів. — Просимо вас посприяти вирватися з цього пекла».
Катерина Лихогляд
За сприяння в підготовці матеріалу висловлюємо подяку Василю Мельничуку з Харківської правозахисної групи, виконавчому директору
Української Гельсінської спілки з прав людини Олександру Павліченку та Олегу Цвілому з громадської організації «Альянс Української Єдності».
Авторка ілюстрації — Pjaschanka
