Iнтереси слідства VS інтереси громадян
22.12.2017
У Міністерстві юстиції не вважають за доцільним супроводжувальний виїзд усіх категорій взятих під варту чи засуджених за межі місця несвободи через смерть або тяжку хворобу близького родича.
Це повідомила перша заступниця міністра Наталія Севостьянова.
Передбачити таку можливість вимагав 32 пункт ухваленої президентом Нацстратегії з прав людини.
ТРУДНОЩІ КОНВОЮВАННЯ
У своєму листі заступниця міністра нагадала, що СІЗО, відповідно до закону “Про попереднє ув’язнення”, організовує, охороняє, ізолює осіб, взятих під варту, та здійснює постійний нагляд за ними. Такі місця створюють умови, які не дають можливості для таких людей ухилятись від розслідування, суду, перешкоджати кримінальному провадженню чи навіть надалі скоювати злочини.
Наталія Севостьянова наголосила, що, відповідно до ст. 183 Кримінального процесуального кодексу, тримання під вартою — це винятковий запобіжний захід. До нього вдаються, якщо жоден із більш м’яких не можна застосувати.
У Мін’юсті побоюються, що під час короткочасних візитів до тяжко хворих чи на похорони рідних підсудні вчинятимуть протиправні дії, зокрема “зустрічатися з родичами або іншими людьми”.
“Оскільки на сьогодні законодавчо не врегульовано виїзди осіб, узятих під варту, на нашу думку, рішення про дозвіл на короткочасні виїзди має приймати лише слідчий суддя, який виніс ухвалу про обрання запобіжного заходу…, шляхом винесення відповідної ухвали на підставі подання начальника слідчого ізолятора, погодженого з органом або особою, які здійснюють кримінальне провадження”, — йдеться у відповіді Мін’юсту.
Засуджених, які знаходяться під охороною, конвоюють за межі установ виключно підрозділи Нацгвардії.
“Оскільки персонал установ виконання покарань не має права здійснювати конвоювання засуджених, цю функцію виконують лише підрозділи Нацгвардії. А спорядження підрозділів з конвоювання потребує певного часу”, — йдеться у листі за підписом Наталії Севостьянової.
Крім того, у Мін’юсті пояснюють, оскільки конвоювання здійснюється виключно залізницею, строк доставки засудженого до місця призначення у середньому становить тиждень.
“Через це у переважній більшості випадків надання засудженому такого виїзду буде неактуальним”, — коментують у відомстві.
“З урахування викладеного внесення змін до Закону “Про попереднє ув’язнення” та Кримінально-виконавчий кодекс про закріплення можливості супроводжуваного виїзду за межі установи у зв’язку із смертю або тяжкою хворобою близького родича, що загрожує життю хворого, для усіх категорій засуджених та осіб, узятих під варту вважаємо недоцільним”, — резюмується у відповіді.
Зі складнощами виконувати на практиці захід Нацстратегії погоджується й виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко.
Рішення в таких ситуаціях справді має бути не автоматичним, а ухвалюватися за рішенням судді, оскільки йдеться про запобіжний захід. Акцент має бути саме на процедурі дуже швидкого суддівського реагування на ситуацію, і це не буде абсолютною нормою. Рішення має залежати від конкретного випадку”, — каже він.
“ТРЕБА ЗНАЙТИ ВАЖЛИВІ КОМПРОМІСИ”
Експерт з пенітенціарних питань правозахисної організації “Донецький Меморіал” Олександр Букалов шкодує з такої відповіді Мін’юсту.
“Показово, що головними аргументами у гуманітарному питанні для Мінюсту є інтереси слідства, та ніяк не потреби громадян, у яких вмерли близькі родичі. Треба знайти важливі компроміси між інтересами слідства та потребами осіб, які під вартою”, — коментує він.
Він обурюється: коли ухвалювалась Нацстратегія з прав людини, то Міністерство було за таку процедуру. Однак коли час прийшов виконувати захід — виявились причини не робити обіцяного.
“Зайвий раз демонструється специфічний підхід міністерства до вирішення питань дотримання прав людини. Коли треба про це тільки говорити, то міністерство “за” дотримання прав людини. А коли треба щось зробити, то є чинники, якими міністерство обґрунтовує неможливість щось робити”, — каже Олександр Букалов.
Експерт з пенітенціарних питань Вадим Правдивий вказує, що такий захід Україна має виконати, бо вже є рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).
“Якщо немає такого механізму, ЄСПЛ визнає порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини (“право на повагу до приватного і сімейного життя”). Суд виносив подібні рішення у справах Гіщак проти Польщі (відмова відвідати малолітню доньку при смерті), Плоський проти Польщі (відмова відвідати похорони батьків, які вмерли один після одного). Є також справа Кубяк проти Польщі у якій ЄСПЛ навпаки встановив відсутність порушення Конвенції, коли влада не дозволила відвідати похорони бабусі. У цих справах суд вказував, якщо засуджений не має високого ризику, то держава має вжити заходів для того, щоб відправити засудженого на похорон — хоча б і під охороною”, — розповідає Вадим Правдивий і додає, що таке рішення має прийматись на підставі спеціальної оцінки ризиків, яку Міністерство юстиції досі не розробило.
МОЖЛИВІ СКАРГИ В ЄСПЛ
Він вказує, що в Україні зараз підсудним та засудженим не дозволяють відвідувати тяжкохворих та померлих навіть, якщо вони перебувають у пенітенціарній установі в межах однієї області.
“Не дозвляють навіть засудженим на середньому рівні безпеки (окрім дільниць соціальної реабілітації) або на випробувальному терміні. Навіть якщо буде трьохрічна донька від хвороби помирати чи п’ятирічного сина збила машина, чи батько помер від грипу — його ніхто не пустить”, — каже Вадим Правдивий. Він наголошує, що саме рідні відіграють емоційне значення у житті засуджених чи підсудних та підтримує їхню людськість.
За його словами, українські платники податків у майбутньому платитимуть скаржникам через відсутність такого механізму. Суд призначає компенсації від 1 500 до 2 000 євро.
“Настане день, і хтось таки подасть у Страсбург скаргу. Зробити це дуже легко. Треба відразу подати письмову заяву адміністрації установи про бажання відвідати похорон. Через 1-2 дні можна писати скаргу в ЄСПЛ, не очікуючи рішень інших судових інстанцій. У скарзі потрібно вказати, що українське законодавство не передбачає відвідування похорону для підсудних та засуджених”, — пояснює Вадим Правдивий. Він переконаний, що у таких ситуаціях порушується право на повагу до приватного і сімейного життя не лише засуджених та підсудних, а й тяжкохворої та померлої людини.
Експерт не сприймає аргумент Наталії Севостьянової про неналежне етапування як одну з причин, чому не потрібно виконувати захід Нацстратегії.
“Із сусідньої області людину можуть етапувати кілька тижнів. Люди чекають в одному якомусь СІЗО, поки назбирається для етапування група. Місячні етапи — типова риса СРСР. Проблему конвоювання треба вирішувати. Воно має відбуватись не залізницею, окрім поїздів прямого сполучення, а мікроавтобусами чи автобусами, як це є у всіх цивілізованих країнах. Тоді б і з’явилася можливість вивозу на похорони”, — каже Вадим Правдивий.
Полегшити виконання заходу Нацстратегії, за його словами, дозволило б також розміщення засуджених в межах області, де вони проживали до засудження.
Микола Мирний
