Хто є хто, або чому краш-тест система не пройшла
08.01.2019
З лютого 2017 Конституційний Суд почав розгляд подання Уповноваженого з прав людини Валерії Лутковської щодо відповідності Конституції України норм Закону “Про Національну поліцію”, які дозволяють поліції збирати та накопичувати зразки ДНК.
Це питання постало тому, що законодавством не диференційовано випадки, в яких необхідно відбирати зразки ДНК, не передбачено строків їх зберігання в залежності від мети, не зазначено, хто і коли має право доступу до бази даних, які права мають особи, у яких взяті зразки, також не передбачено інших необхідних гарантій.
Недиференційований підхід законодавства до збору зразків ДНК було визнано Європейським судом з прав людини порушенням статті 8 Конвенції з прав людини у справі “S. and Marper проти Сполученого Королівства”.
Здавалося б, залізобетонні аргументи у поданні, звичайна робоча процедура в демократичній державі: державна інституція, метою діяльності якої є захист прав і свобод людини і громадянина, взаємодіє з іншою інституцією, що створена для вирішення питання про відповідність Конституції України законів України, для захисту конституційних прав людини.
Так працює система держави, яка керується верховенством права: на стіл викладається проблема, і вона вирішується. Але Україна таки довела, що вона є державою, в якій демократія тільки розвивається.
Першим результатом розгляду подання була ухвала КСУ про відмову у відкритті провадження. Однак згодом Велика Палата КСУ все ж таки прийняла рішення відкрити провадження і розібратись у справі. Так минув рік…
У процесі підготовки справи до розгляду КСУ звернувся з проханням до різних установ щодо висловлення їхньої позиції.
Верховна Рада України в особі голови парламенту Андрія Парубія не погодилась із неконституційністю відповідних положень. На переконання спікера, всі гарантії захисту права людини на приватність належним чином врегульовані законодавством. Вирішення питань, порушених Уповноваженим у поданні, має здійснюватись шляхом подальшого законодавчого врегулювання.
Кабінет міністрів України, Міністерство юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України вирішили обійняти позицію, яка полягала у відсутності позиції. В їхніх листах просто описувалось національне законодавство щодо захисту персональних даних та практика Європейського суду. Будь-які висновки щодо порушеної проблеми невідповідності положень Закону “Про Національну поліцію” Конституції України – відсутні.
Українська Гельсінська спілка з прав людини провадить, що на даний час відсутня інформація щодо створення та функціонування баз даних щодо затриманих осіб у відповідності до частини другої статті 26 Закону.
На думку спілки, оцінювати оскаржувану норму на предмет конституційності не можна окремо від правовідносин, які вона регулює, тобто абстрактно та теоретично, не враховуючи реальної ситуації. А створення поліцією баз даних, які містять персональну інформацію щодо певної категорії осіб, не порушує норми міжнародного права та норми Конституції України per se.
Більш конкретними у своїх висновках виявились вищі навчальні заклади.
Київський університет імені Тараса Шевченка, Академія адвокатури України, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Національний університет “Одеська юридична академія” наголошували, що положення не відповідають Конституції України через пряму суперечність приписам частини другої статті 32 основного Закону (право на повагу до особистого життя), істотне порушення принципів верховенства права та пріоритету прав і свобод людини.
Львівський національний університет імені Івана Франка та Донецький Національний університет імені Василя Стуса також наголошували на невдалій конструкції норми і необхідності її зміни.
Лише Національна академія внутрішніх справ України виступила різко проти визнання неконституційними положень Закону.
Ось в такому протистоянні зійшлись на площадці Конституційного Суду України дві позиції: “за” неконституційність – від наукового співтовариства та “проти” – від державних органів.
Ми з вами дізнались би думку самого Конституційного Суду, якщо б не час. Строк повноважень Уповноваженого з прав людини Валерії Лутковської закінчився, і у березні парламент обрав нового Уповноваженого Денісову Л.Л. Як ви думаєте, яку з двох позицій підтримала новий Уповноважений, метою діяльності якого є захист прав людини?
Без жодного обґрунтування у червні 2018 року Денісова Л.Л. відкликає подання попереднього Уповноваженого з прав людини Валерії Лутковської. Вимогу КСУ з’явитись особисто перед Судом і надати обґрунтування своїм діям Денісова Л.Л. проігнорувала.
Тут вже судді КСУ розділились на “конфронтуючі” сторони. Одна підтримувала необхідність подальшого розгляду справи, незважаючи на відклик, мотивуючи це тим, що у нашій державі поки що людина і її права є найвищою цінністю, і на кону стоїть надто важливе питання захисту конституційного права на повагу до особистого життя. Інша ж сторона наголошувала, що КСУ не може відійти від норми Закону України “Про Конституційний Суд України”, яка не дозволяє продовжувати розгляд у разі відклику подання.
Протидія сторін закінчилась перемогою проактивно налаштованих суддів, КСУ прийняв рішення про продовження розгляду справи.
Шальки терезів, на яких стояли позиції ВНЗ зі своїм “за” та державних органів зі своїм “проти”, качнулись на користь ВНЗ.
Засідання у справі було призначено на початок грудня 2018 року. Так минув другий рік.
На засідання, під час якого мали виступити залучені сторони провадження, прибули всі поважні представники державних органів та залучені експерти. Голос розпорядника, слова про початок слухання, заходять судді, голова КСУ зачитав церемоніальні слова на початку засідання… і що ви думаєте, розпочали?
Декілька суддів знову порушили питання про те, що КСУ не може розглядати відкликане подання і насправді оте рішення про початок розгляду… його треба ще раз обговорити. Раптом і доповідач у справі також підтримав повторний розгляд цього питання, зазначивши, що президент України також надав свою позицію щодо справи.
Відзначимо, що президент надав її не на початку року, як його просили разом з усіма іншими залученими до справи суб’єктами, а 5 грудня – за день до усного слухання справи, яке відбулось 6 грудня.
Гарант не погодився з аргументами подання. На його думку, законодавство про захист персональних даних потребує комплексної оцінки та системного підходу до його вдосконалення.
КСУ прийняв рішення про закриття провадження у справі на підставі відклику подання. Шальки терезів качнулись тепер на користь державних органів, які очевидно були проти розгляду цього питання Конституційним Судом. В їх коаліцію вступив новий Уповноважений з прав людини. Як не намагалась проактивна частина суддів КСУ переломити супротив, їм це не вдалось.
У своїй окремій думці, долученій до ухвали про закриття провадження, голова суду Станіслав Шевчук вказав на формальність підходу більшості суддів до вирішення питання застосування положень Закону України “Про Конституційний Суд України”.
Особливе суспільне значення питань, порушених у поданні, для захисту прав і свобод людини та необґрунтованість відклику, на його думку, мали б стримати Конституційний Суд України від закриття провадження.
Що ж маємо на сьогодні:
уповноважений, який в перші три місяці на посту робить все, щоб не допустити розгляд КСУ конституційності положень закону, що дозволяють свавілля правоохоронних органів, при цьому не надаючи жодного обґрунтування своїм діям;
президент, який за день до усного слухання у справі натякнув КСУ про свою несхвальну позицію щодо розвитку подій;
Конституційний Суд, який спочатку продовжує розгляд справи, а після отримання позиції президента все ж таки змінює рішення та закриває провадження;
державні органи, які частково не мають своєї позиції, а частково натякають, що зараз “не час” і ховаються за формулюванням необхідності комплексного вирішення питання.
Як бачимо, краш-тест у сфері захисту прав людини наша система не пройшла.
Правду на бігбордах або на листівках виборчої компанії не прочитаєш – правда, вона в реальних діях і їх результатах.
Ірина Кушнір, для УП
