ГПУ vs НАБУ: судовий процес у ручному режимі
22.12.2016
Останнім часом в Україні вистачає резонансних судових процесів. Затримання, гучні заяви вищих посадових осіб правоохоронних органів держави, відеотрансляції з зали судових засідань – усе це привертає увагу пересічних громадян до сфери, в тонкощах якої доволі важко розібратись без спеціальних юридичних знань, а сухе ознайомлення з законом може лише породити нові запитання.
На цьому фоні справа Катерини Везєлєвої-Борисової, “пані з НАБУ”, пройшла достатньо непомітною у широких колах, проте отримала значний резонанс у колах наукових та професійних.
Нагадаю, що стосовно Катерини 12 серпня 2016 року Службою безпеки України було складено адміністративний протокол за статтею 172-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення – порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності.
Здавалось би, адміністративна відповідальність не несе для особи значних негативних наслідків, а процедура розгляду не повинна становити великий інтерес. Проте, прийняття 20 жовтня 2016 року Солом’янським райсудом Києва постанови, якою Катерину Олегівну було визнано винуватою у нібито вчиненні адміністративного правопорушення – може не тільки вплинути на неї саму, а й породити доволі небезпечний прецедент.
Прецедент, який поставить шлагбаум на багатьох програмах підготовки та підвищення кваліфікації, в тому числі й державних службовців.
Катерина Везелєва-Борисова працює в Національному антикорупційному бюро України і, маючи значний досвід і відповідний рівень підготовки (що підтверджується різноманітними дипломами, сертифікатами і так далі), погодилась провести у 2016 році кілька заходів освітнього спрямування – тренінгів.
Під час цих тренінгів Катерина спрямовувала дискусію та розповідала молодим людям в різних регіонах України про проблеми професійної орієнтації, соціальної інтеграції молоді, небезпеку безробіття, тощо.
Дані заходи були абсолютно безкоштовними для їх учасників і здійснювались виключно у позаробочий час. Замовником таких освітніх заходів виступало Регіональне представництво Фонду ім. Ф. Еберта в Україні – неприбуткова громадська організація, основною метою діяльності якої, відповідно до Свідоцтва про реєстрацію, виданого Мін’юстом ще у далекому 1996 році, є сприяння розвитку загальної та професійної освіти в Україні.
Між Катериною та представництвом Фонду було укладено цивільно-правові угоди, а її робота була оплачена відповідно до чинного законодавства з урахуванням усіх нормативних вимог по сплаті податків.
Проте навіть за таких умов Службою безпеки щодо працівниці НАБУ було складено адміністративний протокол, а Генпрокуратура погодилась підтримувати такий протокол в судовому засіданні.
До слова, протокол було складено працівниками СБУ в останні дні своїх повноважень – 12 серпня, оскільки вже з 15 серпня такі повноваження перейшли до Національного агентства з питань запобігання корупції. Чи можна вважати цей факт простим співпадінням – питання, що залишається відкритим.
Щоправда, такі самі питання можна поставити і щодо участі у судових засіданнях представників ГПУ. Адже відповідно до нового закону “Про прокуратуру”, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених цим законом і пов’язаних із корупційними або пов’язаними з корупцією правопорушеннями – повинно здійснюватися Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою.
У чому ж полягають основні проблемні моменти, пов’язані зі складанням протоколу, а в подальшому – винесенням постанови Солом’янським райсудом? Спробуємо зупинитись на основних моментах.
Недосконалість чинного законодавства
Як би не банально звучала перша причина, але це дійсно так.
Чинне законодавство України, дозволяючи держслужбовцям займатися викладацькою діяльністю – водночас не дає визначення такій діяльності, що було визнано і представниками Генпрокуратури, і самим судом. Така реальність у комплексі з кейсом, що розглядається, призводить до порушення двох надважливих правових засад: жодного злочину і покарання без наперед установленого закону (Nullum crimen, nulla poena sine praevia lege poena lige) та принципу правової визначеності.
У держави, серед інших, є обов’язок визначати випадки неправомірної поведінки, причому вона повинна це робити прилюдно, офіційно та у встановленому порядку.
Громадяни, інші особи повинні нести відповідальність за вчинене діяння тільки тоді, коли це чітко передбачено законом.
Іншими словами, для того, щоб заборонити держслужбовцю проводити тренінги, держава повинна законодавчо поставити межі викладацької діяльності, винісши тренінги поза її межі.
І робити це повинна виключно Верховна Рада, як єдиний законодавчий орган, або Конституційний суд, як єдиний орган офіційного тлумачення Конституції та законів України. Спроби будь-яких інших органів державної влади – судів чи прокуратури – здійснити таке тлумачення може призвести до свавільного тлумачення тих чи інших норм у відповідності до ситуації, що склалася.
Так, представниками ГПУ вже було озвучено думку, що тренінги таки можна віднести до викладацької діяльності, проте чи буде така діяльність відповідати закону – повинно бути визначено в кожному конкретному випадку.
Але хто буде встановлювати критерії такого визначення? Представники прокуратури? А чи будуть такі критерії відкритими та прозорими?
Ці запитання ведуть нас до потенційного порушення другого принципу, що згадувався – принципу правової визначеності.
Адже, плануючи свою поведінку, особа повинна бути точно впевненою, що вона чинить правильно і не порушує норми закону. За умови ж, коли критерії викладацької діяльності визначені не в законі, а в практичних матеріалах, наукових висновках, які не доведені до її відома і, найголовніше, – не мають сили закону, особа підпадає під дію серйозного ризику бути притягненим до відповідальності.
Недосконалість законодавства можна розглянути і поглянувши на Кодекс України про адміністративні правопорушення, який дійшов до нас ще з 1984 року і продовжує свою дію вже понад 32 роки.
Даний Кодекс був прийнятий в радянські часи, коли судових розглядів на засадах змагальності у справах про адміністративні правопорушення майже не було. Відповідно Кодекс практично позбавлений процесуальної частини, а норми, що регулюють розгляд в суді, зводяться до кількох статей. Це призводить до досить вільного і неоднакового ведення процесу “на власний розсуд”.
Так, у справі Везєлєвої-Борисової суддею було приєднано до матеріалів провадження численні документи, що його не стосувались – документи про колишню партійну приналежність, роздруківки інтерв’ю, тощо.
Обвинувальний ухил прокуратури
Незважаючи на заявлену та проведену протягом двох останніх років реформу прокуратури, яка, за словами її авторів, повинна була перетворити останню на сучасний орган за кращими європейськими зразками, – проблеми в її діяльності залишаються старими.
Хоча серед засад діяльності прокуратури і значяться законність, справедливість, неупередженість та об’єктивність, на практиці прокуратура продовжує бути спрямованою на притягнення до відповідальності, покарання особи, навіть, якщо докази свідчать про невинуватість особи.
У рамках даного провадження, Службою безпеки та ГПУ було подано запити до вищих навчальних закладів та наукових установ з проханням роз’яснити, що ж слід вважати викладацькою діяльністю. У результаті вказаними органами було отримано відповіді від Інституту держави і права ім. В. М. Корецького та Національної академії прокуратури України про те, що тренінги, проведені посадовими особами за даних умов, слід вважати викладацькою діяльністю.
Проте, дані докази не тільки не були враховані представниками прокуратури, а й не були долучені до матеріалів провадження, на противагу вже згадуваним засадам неупередженості та об’єктивності.
Водночас незайвим буде нагадати, що представники ГПУ, звинувачуючи працівницю НАБУ у “сумісництві” – самі спокійно проводять тренінги, зокрема, для працівників НАЗК.
Наприклад, за повідомленням 25 листопада 2016 року на офіційному сайті НАЗК: “Тренінг для близько 50 уповноважених осіб Національного агентства провели начальник відділу організації діяльності у сфері запобігання та протидії корупції Генеральної прокуратури України Валентина Сеник та суддя Шевченківського районного суду міста Києва Марина Антонюк”.
Небажання з’ясувати природу тренінгів і їх зв’язок з викладацькою діяльністю.
Постановивши рішення від 20 жовтня 2016 року, Солом’янський районний суд фактично зрівняв визначення “викладацька діяльність”, “педагогічна діяльність” та “освіта”, у подальшому безпідставно змішавши ознаки цих достатньо різних понять. Нажаль, це було класичне рішення на власний розсуд, яке не тільки значно звузило поняття “викладацької діяльності”, а й замінило собою норму права.
Натомість, на нашу думку, суду було б доцільним звернути увагу на такі фактори, як суть заходів та реальну вартість їх оплати.
Відповідно до програм тренінгів, тренером здійснювалась діяльність щодо передачі знань, формування вмінь і навичок, що, за відсутності законодавчого визначення, очевидно свідчить про викладацький характер такої діяльності. У разі ж наявності сумнівів щодо віднесення такої діяльності до викладацької, повинен діяти принцип In dubio pro reo – тлумачення сумнівів на користь особи, яка обвинувачується.
Іншим фактором, що може гіпотетично свідчити про “корупційний характер” тренінгів, може бути надмірно завищена оплата за його проведення.
Проте в даній ситуації мова не йде про мільйони гривень, як у випадку з авторськими правами на книгу Януковича. Оплата за дев’ять тренінгових днів у різних містах України склала трохи більше 18 тисяч гривень, що є адекватною винагородою за західними стандартами. Нагадаю, оплату виконаних робіт здійснювало Представництво Фонду ім. Еберта, основна організація якого знаходиться в Німеччині.
Зараз наша держава продовжує переживати складний етап становлення, який ускладнюється зовнішніми загрозами, військовою агресією та окупацією частини території. За таких умов надзвичайно важливою є підготовка нової генерації спеціалістів, вихід за межі стандартних та неефективних навчальних процесів, в тому числі – і з використанням нових методик та залученням висококваліфікованих фахівців.
При цьому великого значення набуває допомога міжнародних партнерів – іноземних громадських неурядових та інших організацій, таких як OSCE, Council of Europe, USAID, Фонд імені Еберта. Хоча ці організації й не відносяться до освітніх згідно законодавства України, та все ж сприяють і фінансують численні освітні, наукові програми, на яких громадяни України можуть підвищувати свою кваліфікацію та набувати нових знань.
Серед тренерів, що залучаються ними для проведення освітніх заходів, найчастіше є держслужбовці – судді, прокурори, інші висококваліфіковані спеціалісти.
Судові рішення на зразок постанови від 20 жовтня 2016 року у справі Катерини Везєлєвої-Борисової можуть поставити під ризик продовження співпраці з вказаними організаціями, що матиме надзвичайно негативні наслідки для України.
В той же час, Верховна Рада повинна заповнити нормативний вакуум, закріпивши визначення і критерії викладацької діяльності, поставивши крапку у спекуляціях на даній темі і унеможлививши безпідставне притягнення осіб, що її здійснюють, до відповідальності.
Олексій Задоєнко, кандидат юридичних наук, адвокат
