Голос Феміди

Можна було б відповісти: напевне, там, де і вся судова система як гілка влади. Адже не ЗМІ мовчки давали дозвіл на обшук, а то й на взяття під варту своїх колег. Не журналісти відмовлялися від друку підготовлених ними інтерв’ю чи коментарів, бо так порадили «авторитетні люди»…

Мовчати дійсно безпечніше, ніж заявляти вголос про проблеми. Та суспільство ніколи не почує того, хто не говорить. Як і у будь-якій компанії мовчуни завжди викликають певну недовіру. Так, історія знає випадки, коли відомі вчені страждали на соціофобію. Та навряд чи ця хвороба має вірусний характер і вражає насамперед людей у мантіях.

Вона виховується і підживлюється тими, хто сам боїться, що Феміда заговорить. Бо тоді може зруйнуватися чимало ідеологем, на яких вибудовуються владні амбіції. Прислів’я про те, що мовчання — золото, справедливе лише у розширеному варіанті: мовчання одних дає можливість іншим це саме золото накопичувати.

Так, публічність не є прямим обов’язком служителів Феміди. Принаймні доки закон не передбачатиме їх прямого обрання народом. Але якщо громадяни звикнуть чути голос Феміди не тільки тоді, коли їй «боляче», а й щодо тих проблем, які турбують суспільство, зміцнюватиметься довіра одних до інших. І навпаки.

Що не зрозуміють — домислять

Типовою причиною небажання давати коментарі щодо винесених рішень є посилання на таємницю нарадчої кімнати чи відсутність у законі такого обов’язку. Причому не виникає навіть бажання дізнатися, а що ж, власне, цікавить журналіста. Навряд чи він намагатиметься випитати судову таємницю. Як правило, є бажання зрозуміти, які аргументи сторін вплинули на прийняття рішення, чому раніше було так, а тепер інакше і яке значення така правова позиція матиме для інших.

Якщо є побоювання «проговоритися», то можна скористатися принципом: «Ось список ваших запитань, а це — список моїх відповідей». Тоді не буде принаймні пересторог щодо перекручування сказаного. Але якщо така допитливість не буде задоволена, журналіст залишиться при своїй думці і саме її доведе до відома громадськості.

Між іншим, таке спілкування стане в пригоді й самому судді. Воно допомагатиме більш аргументовано викладати тексти рішень. Адже, на жаль, подекуди навіть юристам не вдається відстежити в них логічний зв’язок між обставинами справи та висновками.

Пригадується, як за часів діяльності першого складу Конституційного Суду публікації щодо питань, які розглядалися, вивішувалися на спеціальному стенді. А помічники деяких суддів навіть робили огляд преси з питання, яке розглядалося у КС. За словами самих суддів, це допомагало зрозуміти, на яких аргументах слід зробити акцент, а які не викликають суперечок у фахових колах та суспільстві.

Наявність зворотного зв’язку для будь-якої системи не дозволяє їй розбалансуватися. Спілкування із пресою дає можливість суддям з’ясувати, чи не утворюється розрив між правозастосуванням одних і праворозумінням інших.

У ролі «стрілочника»

Нарешті, четвертий стимул полягає в необхідності змінити у свідомості самого суспільства аксіому про те, що людина в мантії — це насамперед влада. Відповідно, вона і несе відповідальність за несправедливість, з якою стикнувся пересічний громадянин. Ні прокурор, який готує обвинувачення, ні адвокат, котрий повинен надати якісний захист, а саме суддя.

Якщо перший може з високих трибун заявляти про винуватість певної особи, а другий, навпаки, публічно доводити протилежне, то чи може втручатися в такі суперечки суддя? На думку деяких фахівців, може і повинен, але з урахуванням специфіки професії, тобто залишаючись безстороннім. Для цього й призначені ЗМІ.

Можна донести до суспільства зміст законодавчих норм, що слугують аргументами сторонам процесу, вказати на прогалини регулювання, пояснити, як складається судова практика з того чи іншого питання. Причому — утримуючись від оцінки фактів самої справи. Більше того, такі роз’яснення можуть надаватися від імені представників прес-служби установи, що убезпечить суддю від докорів в упередженості.

Звісно, можна залишатися у ролі мовчазного «стрілочника», на якого сторони списуватимуть власні прорахунки. Але тоді не потрібно нарікати ні на пікети, ні на замовні статті, огульні звинувачення: вони з’являтимуться доти, доки не отримуватимуть належної відсічі.

Тож кожен суддя може обрати для себе ту лінію поведінки, якої дотримуватиметься у професійній кар’єрі. Й, подивившись на долю колег, може побачити, куди вона приведе.

ТОП-5 Найтиповіші відмови суддів від спілкування з пресою