Доля в’язня
22.08.2017
Павлу тридцять дев’ять років. Останні чотирнадцять з них Павло провів в установах виконання покарань на Донеччині – залишився в Єнакіївській виправній колонії № 52 навіть після окупації міста незаконними збройними формуваннями. Його визволила Уповноважена Верховної Ради України з прав людини у грудні 2015 року. Втім, історія ця не про визволення з полону терористів, і не про жахливі умови відбування покарань на тимчасово окупованій території. Історія ця про маму.
Майже чотирнадцять років тому Павла засудили до довічного позбавлення волі. На той момент вся його родина – мати, батько та два брати – проживала у с. Крогульці, Гусятинського району, Тернопільської області. Після набрання вироком законної сили, Павла направили відбувати покарання у Єнакіївську виправну колонію, що за 1166 кілометрів від місця проживання його родичів. 1166 кілометрів – це майже дванадцять годин автобусом з декількома пересадками, чи двадцять дві години двома різними потягами. А ще, 1166 кілометрів – це непідйомна сума грошей для невеликої сільської родини, для якої єдиний засіб вижити – мале фермерське господарство.
В далекому 2002 році телефону у матері Павла не було. Взагалі. Тому залишалося тільки писати листи, а ще плекати надію домогтися переведення сина до ближчої установи виконання покарань Тим паче, що така установа була – Чортківська виправна колонія № 26, до якої рукою від села подати. І мати розпочала боротьбу за переведення сина. Вона писала десятки листів до Департаменту з питань виконання покарань, а коли його ліквідували – і до Державної пенітенціарної служби України. Вона зверталася до міжнародних організацій, прокуратури, суду. Відповідь завжди була одна: засуджений має відбувати покарання в одному місці і, крім того, Чортківська виправна колонія переповнена. Місця у колонії не з’являлися протягом чотирнадцяти років підряд, наче жодного засудженого не переводили, не звільнювали, ніхто не вмирав у колонії.
Роками органи державної влади прямо ігнорували норму статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, відповідно до якої засуджений має відбувати покарання у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів. Поза увагою також залишили практику Європейського суду з прав людини та гарантії Статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Навіть рішення у справі “Вінтман проти України”, де заявник перебував в аналогічній ситуації і в його випадку було визнано порушення права на сімейне життя, не змінило на краще долю Павла. Це той самий випадок, коли законодавство, навіть добре і правильне, не може дати гарантії дотримання прав. Бо його зухвало ігнорують посадові особи.
Після евакуаці з полону терористів у грудні 2015 року, Павла перевели до Артемівського СІЗО – і залишили там на час визначення нового місця відбування покарання. Павло відразу подав клопотання про переведення його до родичів. І наче на горизонті замайоріла надія: нарешті його виввезуть із Донецької області ближче додому (хай навіть не до Чорткова, хай, але ближче!), не можуть не вивезти, так не буває!
Виявилося – буває.
Апеляційна комісія Державної пенітенціарної служби України з питань розподілу засуджених до позбавлення волі лишила Павла відбувати покарання в Артемівському СІЗО, що на відстані 1126 кілометрів від місця проживання його родичів. Наче знущання прозвучало таке рішення – за чотирнадцять років боротьби він став ближче до матері всього на сорок кілометрів. Жодних нових мотивів, жодних коментарів, жодної логіки. І одна смерть як результат: у січні 2016 року мати Павла померла. За довгі роки боротьби вона побачила сина лише один раз – у 2005 році.
А далі в історії Павла відбулося ще багато різних юридичних подій. Було і оскарження рішення Державної пенітенціарної служби України до суду загальної юрисдикції. І була відповідь апеляційного суду Херсонської області у вигляді листа (не процесуального документа!): звертайтесь до адміністративного суду, це не наша компетенція. Була розгубленість юридична та людська – куди можна оскаржити лист, якщо цей документ не є процесуальним? Були звернення до Окружного адміністративного суду м. Києва та довгі місяці мовчання суду, коли ухвалу про відмову у відкритті провадження надсилали Павлу протягом семи місяців замість трьох днів.
Справу нині покійної матері продовжили юристи Харківської правозахисної групи. Вони надавали правову допомогу Павлу в судах загальної та адміністративної юрисдикції, підготували від його імені заяву до Європейського суду з прав людини. Вони гуртом продовжували боротися, тому що боротися було за кого – у Павла залишився в Гусятині батько: дуже хворий, який майже не ходить і про якого лікарі прямо кажуть “йому жити декілька місяців”. А ще була немічність перед системою, бо Павло не міг спілкуватися із батьком, який майже втратив слух через хворобу. І знов, як і багато років тому, тільки писав йому листи.
Ця справа не може називатися успішною. Звісно, на сам кінець юристи добилися переводу Павла до Чортківської виправної колонії № 26 і саме зараз він прямує до неї. Але це не перемога, бо перемога – це коли хочеться посміхатися. Чотирнадцять років очікування зруйнували не тільки долю Павла, а й долю його родини.
Нарешті, він їде до мами… Мами, яку більше ніколи не побачить живою.
Ганна Овдієнко
