Діяти силою не можна думати
14.08.2017
Протест — один із важливих каналів зв’язку між владою та громадянами.
Державний інструмент для забезпечення реалізації цього протесту — органи правопорядку. На жаль, свобода мирних зібрань, навіть після Революції Гідності, залишається делікатною темою для українського суспільства. Про це свідчать і приклади останніх масових акцій: непропорційні дії правоохоронців у Дніпрі, де 9 травня органи правопорядку перевищили свої службові обов’язки, застосувавши надмірну фізичну силу та сльозогінний газ; Марш рівності у Києві; напружені протести під Верховною Радою, які супроводжували кінець політичного сезону.
Практично, паралельно з цими подіями з Міністерства внутрішніх справ почали лунати заяви щодо зміни стратегії поліції під час масових заходів. Ідеться, зокрема, про пріоритет впровадження тактики переговорів та відхід від силових методів. Наголошують на цьому впродовж останніх трьох місяців особисто керівник Нацполіції Сергій Князєв, а також перший заступник міністра внутрішніх справ Сергій Яровий, що відповідає у відомстві за громадську безпеку. Зміна риторики поліцейського керівництва надихає, адже потреба переглянути методи роботи поліції на мирних зібраннях назрівала давно. Проте чи відповідають окреслені стратегії реальним практикам рядових поліцейських, і чому тільки тепер про це почали говорити у МВС?
Сила є… Як наша міліція нас берегла?
Успадкувавши ще від радянської міліції напрацьовані шаблони в роботі з суспільно-політичними рухами, українські правоохоронці не поспішали змінювати свою тактику на протестах. До 2014-го ключовою силою міліції у сфері громадської безпеки був “Беркут”. Він діяв методами активного силового втручання, отриманими у спадок від пізньорадянського ОМОНу. Важко назвати “захистом громадського порядку” непропорційність дій його службовців і застосування сили навіть там, де учасники акції були налаштовані мирно. Брутальними діями “Беркуту”, зокрема, скінчився мітинг проти свавілля міліції — Врадіївська хода у 2013 р. На жаль, очевидна залежність: силові методи лише призводять до ескалації конфлікту та збільшення кількості незгодних із діями влади, — українських правоохоронців нічого не вчила.
Західні ж дослідники виділяють кілька інституційних чинників, які посилюють вірогідність застосування насилля поліцією. До них зараховують, зокрема, відсутність персональної ідентифікації поліцейського. Невпізнаваний поліцейський швидше застосує силу, ніж ідентифікований. Приклад Майдану свідчить, що анонімність призводить до безкарності, бо потім важко з’ясувати, хто чинив насильство, а хто — ні. Крім того, серйозну проблему становить надмірна мілітаризація поліції. Організовані на військовий лад загони поліції більше схильні до брутальних дій. Це пов’язано насамперед з ієрархічною природою формувань та “сліпим” підкоренням наказам.
Відповідно до міжнародних стандартів діяльності поліції під час акцій протесту, застосовувати силу можна лише у крайньому випадку, коли інші засоби не дали результату. Поліція, яка поетапно відходитиме від окреслених вад і рухатиметься у бік тактики переговорів з учасниками протесту, дотримуючись пропорційних засобів, — буде більш ефективною в забезпеченні громадського порядку.
Відхід від старих шаблонів і силових методів
У 2014—2015 рр. про якісь зміни говорити було ще важко. Про те, що стратегія дій правоохоронців та система навчання особового складу МВС на той момент жодних змін не зазнали, свідчать події під Верховною Радою 31 серпня 2015 р., коли внаслідок протистояння загинули чотири бійці Нацгвардії.
Заяви про необхідність реформування системи безпеки на масових заходах уперше почали лунати лише нинішнього року. Їх каталізатором можна назвати сумнозвісні події в місті Дніпрі 9 травня. Саме після них у червні-липні перший заступник міністра внутрішніх справ Сергій Яровий кілька разів говорив, що час, коли українські правоохоронці лише силою “розрулювали” ситуації, скінчився, тож відтепер порядок під час масових заходів має забезпечуватися без надмірного застосування сили. “Відходьте від старих шаблонів і силових методів”, — звучить під час засідання поліцейського керівництва. В середині липня на сайті відомства з’являється новина під заголовком “МВС змінило тактику правоохоронців на масових заходах”. Основний акцент: поліцейські мусять “говорити і пояснювати [протестувальникам] необхідність дотримуватись порядку, попереджати про відповідальність, про можливість провокацій”. Зазначу, що раніше використання старих практик не ставилося керівництвом під сумнів.
Схоже, українська поліція починає переосмислювати способи, якими вона може працювати з протестувальниками. Свого часу таку еволюцію пройшли поліції країн Західної Європи та Північної Америки. Вони ще у 1980—1990-х зрозуміли, що активне силове втручання закінчується більшими втратами як серед протестувальників, так і серед особового складу. Почалося впровадження тактики переговорів та мінімізації сили, основний принцип якої полягає в тому, щоб уникати фізичного примусу настільки, наскільки це можливо. Поліція шукає можливостей для переговорів, з’являється розуміння, що дії поліцейських мають ключове значення у розгортанні протестів. Відповідно, стратегія, спрямована на послаблення напруги, ймовірно, дозволить уникнути насилля з обох боків.
Ще один характерний метод такої тактики — активний збір інформації. Поліція вибудовує свою стратегію відповідно до типу протесту, аналізує, які сили братимуть участь у заході та чи виступить по інший бік барикад контр-зібрання. “Ми змінили тактику підготовки, серйозно займаємося моніторингом ситуації, аналізом і плануванням кожного заходу. Збираємо інформацію з усіх можливих джерел… Лише тоді, коли ми знаємо про учасників та мету акції, — визначаємо чисельність і склад поліцейського контингенту”, — цитата, знову ж таки, пана Ярового у площині реформування системи безпеки на масових заходах.
Як розпочати діалог поліції та протестувальників?
Важлива новація, яку почала впроваджувати поліція у роботі з протестувальниками, — запуск “антиконфліктних груп”. Це так звана “поліція діалогу”, на яку покладаються завдання: сприяти проведенню масових заходів, захищати право громадян на свободу мирних зібрань, підтримувати постійний діалог із учасниками, запобігати можливим конфронтація та сприяти їх деескалації. Група поліцейських мала б урегульовувати конфлікти несиловими методами та “всі емоції брати на себе”, — як описав це Сергій Яровий. Ось тільки наразі навчених працівників — лише 120 на десятку найбільших міст України, у Києві — їх тільки десять. До прикладу, на Марші рівності нинішнього року “поліція діалогу” розчинилися серед численної акції. За даними групи громадського спостереження “Озон”, на акціях під Верховною Радою щодо зняття депутатської недоторканності учасників антиконфліктної групи не було помічено взагалі.
Ефективність врегулювання конфліктів переговорами доводить один із останніх протестів на підтримку Міхеіла Саакашвілі під Адміністрацією президента: протестувальники спробували прорвати кордон поліцейських та нацгвардійців на вулиці Банковій. Конфронтацію вдалося зупинити тільки тоді, коли правоохоронці пішли на компроміс і допустили ініціативну групу для переговорів. Проте тактику застосували звичайні поліцейські, чомусь “поліцію діалогу” до мітингу не долучали.
Щоби ініціатива не залишилася фасадною — її слід розвивати як кількісно, так і якісно, ставлячи надалі саме на тактику переговорів: врегулювання конфлікту діалогом, а не кийками.
Поліцейський корпус досі залишається анонімним
Анонімність правоохоронців — проблема, яку так і не вдалося вирішити після Революції Гідності, попри відповідні вимоги нового Закону “Про Національну поліцію”. Досі чимало правоохоронців не мають індивідуальних розпізнавальних знаків (жетонів, нашивок тощо), тож їх не можна ідентифікувати у разі порушень із їхнього боку. Впродовж усіх без винятку останніх масових акцій доводиться фіксувати, як частина правоохоронців прикріплює жетони до пасків чи ховає їх за бронежилетами.
Поліцейські виправдовуються: мовляв, не носять розпізнавальних знаків, бо їх зривають протестувальники. Справді, за втрату жетона настає дисциплінарна відповідальність. Вочевидь, керівництву поліції слід приділити питанню ідентифікації належну увагу: логіка рядового службовця має спрацьовувати якраз на те, що санкції накладатимуться тоді, коли він не прикріпить жетон, а не тоді, коли, всупереч вимогам закону, сховає його в кишеню.
Проте навіть наявність нагрудних знаків із індивідуальним номером ще не означає впізнаваність працівника поліції, адже технічний бік жетонів далекий від бажаного: номери читаються погано, а на фото — практично нерозбірливі. Тим часом ідентифікація — це не тільки жетони: якщо поліцейського неможливо ідентифікувати за зовнішніми ознаками, він зобов’язаний пред’явити особі документ, який посвідчує його повноваження. Це неможливо зробити без підвищення культури спілкування поліції з громадянами. Без належної підзвітності добрі наміри реформувати систему безпеки на мирних зібраннях можуть зійти нанівець, адже інколи достатньо найменшої іскри, аби спалахнув конфлікт.
Марш рівності. Як поліція змінювала свою стратегію?
Марш рівності — хода, що має як своїх прихильників, так і затятих противників. Це робить захід вартим особливої уваги та підготовки, адже органи правопорядку зобов’язані дати можливість висловити свою позицію обом таборам. Досі правоохоронці не впорювалися з поставленим завданням. У 2012-му з міркувань безпеки учасників ходу було скасовано, а в 2014-му міліція не змогла організувати охорону заходу. Нападами та серйозними травмуваннями самих співробітників МВС супроводжувався Марш у 2013-му і 2015-му роках.
Перші ж ознаки зміни тактики з’явилися у 2016 р., коли Національну поліцію очолювала Хатія Деконаідзе, зокрема й через пильну увагу до цієї проблеми з боку міжнародної спільноти. І, хоч керівник відомства нинішнього року змінився, певну наступність та підтримку обраного курсу продемонстрував Андрій Крищенко, начальник управління поліції в місті Києві, який уже вдруге співкоординував поліцію на мирних зібраннях у столиці.
У 2016—2017 роках Марш рівності проходив у центрі Києва. Відпрацьована торік стратегія нинішнього року дозволила правоохоронцям діяти більш злагоджено й скоординовано, а отже — впоратись із покладеними на неї обов’язками з охорони громадського порядку на цьому заході. Жертв або травмованих під час проведення самого Маршу не було як із боку демонстрантів, так і з боку тих, хто вийшов висловити своє обурення. Поліцейські теж неушкоджені: керівництво прозвітувало про “дрібні подряпини” у двох службовців.
Застосовану поліцією тактику можна окреслити як Free Speech Zone (територія свободи слова), коли правоохоронці створюють безпечний простір для вираження поглядів окремої групи людей. Згодом цю ж стратегію використали під час святкування Хрещення Русі на Володимирській гірці. Квартали, якими рухалися колони демонстрантів, були перекриті Національною поліцією та Нацгвардією. Встановлювалися фільтраційні кордони із застосуванням металорамок, діяли пропускні пункти.
Такі заходи охорони громадського порядку було заздалегідь погоджено з організаторами. Власне, поліція, яка контактує з протестувальниками, ще до початку заходу отримує велику перевагу. Попередній діалог організаторів та поліції створює певні запобіжники: коли ви спільно з поліцейськими домовляєтеся про рух колони, розміщення туалетів, питної води, медичних пунктів, це знижує вірогідність застосування насилля з обох боків, а отже підвищує шанси на те, що все минеться спокійно. Для керівництва поліції — це можливість продумати до деталей свою тактику, аби гарантувати безпеку як протестувальникам і своєму персоналові, так і можливим учасникам контр-протестів.
Тактика правоохоронців під час Маршу рівності — свідчення того, що українська поліція може не діяти за шаблонами, успадкованими від радянської міліції, а будувати свої практики відповідно до вимог часу.
Чи закріпить поліція результат?
Тим часом якісна робота правоохоронців на одному заході не означає, що Національна поліція України завжди забезпечує право на мирні зібрання на відповідному рівні. Досвід свідчить: поліцейські діють належним чином, лише коли є відповідні вказівки та координація з боку керівництва, а без них — використовують старі неефективні методи.
Чи не найскладнішим завданням для правоохоронців під час забезпечення громадського порядку залишається пропорційність застосування поліцейських заходів. Це стосується і тих випадків, коли мирне зібрання перестає бути мирним, а його учасники починають вдаватися до неприхованого насильства.
На жаль, найчастіше поліція діє або занадто активно, втручаючись і застосовуючи силу, або ж, навпаки, обирає тактику невтручання. Саме невтручання — тренд останніх трьох років, який призводить до зростання насильства в умовах бездіяльності поліції. Останнім показовим прикладом цієї тактики були вже згадувані події 9 травня у Дніпрі, коли поліція умисно проігнорувала насилля групи молодиків стосовно учасників зібрання.
Напруга лишатиметься доти, доки поліція не зможе бути ефективним і неупередженим арбітром між суспільно-політичними рухами України, які вдаються до протестів, демонстрацій та пікетів. На поліцію покладено місію діяти безсторонньо і співмірно в кожному з цих випадків.
Чи насправді зміна риторики високопосадовців означатиме докорінну перебудову поліцейських практик, покаже час. Але, доки не створено надійних та системних запобіжників, немає підстав упевнено говорити, що випадки брутальних дій поліції під час протестів не повторяться.
Сергій Баглай
