Чому журналістські справи розвалюються в судах?

04.11.2021

Лише за останній рік, з січня по серпень, правоохоронці зареєстрували 158 кримінальних проваджень за так званими журналістськими статтями: серед яких «перешкоджання законній діяльності журналіста», «погроза або насильство щодо журналіста» та «умисне знищення або пошкодження майна журналіста».

Станом на 30 вересня поліція розслідувала 172 таких кримінальних провадження. Це з урахуванням справ, розпочатих у минулі роки. По двох кримінальних правопорушеннях правоохоронці повідомили про підозру.

Водночас до суду за 9 місяців нинішнього року поліція направила всього 17 кримінальних проваджень щодо злочинів проти журналістів. Натомість 69 відповідних кримінальних проваджень поліція закрила на стадії досудового слідства.

Тож, як бачимо, до суду потрапляють лише близько 10% справ, кваліфікованих як злочини проти журналістів. При цьому поза звітами поліції та прокуратури залишаються провадження, в яких йдеться про правопорушення щодо журналістів, але які відкриті не за журналістськими статтями.

І найсумніше: навіть за умови, що “журналістська” справа потрапить до суду, не факт, що рішення буде на користь постраждалого. Очікувано, що такий стан речей підживлюватиме безкарність за злочини проти журналістів.

Чому так трапляється, за яких причин кривдники медійників не завжди відповідають за свої дії та як журналісту підсилити свою позицію в суді, захищаючи право на професію, читайте у матеріалі.

Джерело: depositphotos.com

Згадаємо лише кілька судових розглядів щодо справ за журналістськими статтями. Так, 8 липня 2021 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області виправдав обвинувачуваного в нападі на журналістів програми “Гроші” охоронця котеджного містечка в селі Вишеньки на Київщині. Підстава – недоведеність в діянні охоронця складу кримінальних правопорушень.

Нагадаємо, що інцидент стався у квітні 2018 року на території закритого VIP-поселення “Золоче” під Києвом (Бориспільський район). Знімальна група робила сюжет про нерухомість тодішнього міністра фінансів України Олександра Данилюка.

Згідно з повідомленням пресслужби телеканалу “1+1”, журналіст Ігор Колтунов та оператор Владислав Плешаков відкрито вели відеозйомку сюжету для програми мобільним телефоном. Побачивши це, охоронець вимагав припинити знімання, а після відмови журналістів зробити це, нібито застосував до них фізичну силу. Водночас обвинувачений у справі переконував, що медійники перебували на території котеджного містечка з обмеженим доступом без візуальних ознак, які ідентифікували б їх як “пресу”, а журналістських посвідчень йому не показали. Також охоронець відкидав обвинувачення щодо застосування фізичної сили до знімальної групи.

Зі свого боку представники ЗМІ наполягали на тому, що якби ознаки журналістів було б видно на відстані, то відзняти сюжет їм би не вдалося.

Кримінальне провадження було зареєстроване за статтею 171 ККУ (“Перешкоджання законній діяльності журналіста”), після досудового слідства передане до суду. Судді визнали усі показання щодо причетності охоронця до спричинення фізичного болю потерпілим “суперечливими та сумнівними” та врешті-решт дійшли висновку, що сторона обвинувачення не навела належних і достатніх доказів провини обвинуваченого.

Ще одна справа стосується подій, що сталися 8 травня 2019 року у селі Світязь Волинської області. Тоді журналісти місцевого телеканалу “Аверс” повідомили про напад на них з боку представників волинської митниці в ресторанно-готельному комплексі “Ле-Марк”, де свій день народження відзначав начальник ПП “Ягодин” Олександр Оникійчук.

За інформацією телеканалу, знімальна група мала намір поспілкуватися з митниками щодо бурштину. Проте розмовляти з ними митники не стали, застосували фізичну силу, розбили камеру, погрожували вбивством, забрали документи в телеоператора. Згодом під час досудового розслідування фігуранти справи окремо наголошували, що журналісти не представилися. 15 липня 2021 року Шацький районний суд Волинської області виніс вирок, згідно з яким безпосереднього нападника визнали винним у вчиненні кримінального правопорушення за частиною 1 статті 171 ККУ. Хоча з матеріалів справи випливає щонайменше ще одне ймовірне обвинувачення  – за статтею 347-1 (“Умисне знищення або пошкодження майна журналіста”). Проте слідство на це не зважило.

Обидва вироки прокоментував медіаюрист Алі Сафаров у статті на сайті ІМІ.

Інший судовий вирок стосується вже інциденту, який стався влітку нинішнього року з фотокором видання “Букви” Олександром Кужельним. На нього напали 21 липня біля Шостого апеляційного суду Києва, де проходив розгляд скарги білоруського активіста лівого крила Олексія Боленкова на рішення СБУ щодо видворення його з України.

Олександр Кужельний. Фото: Наталія Адамович

Розгляд справи розпочався 20 липня. Тоді біля будівлі суду зібралося декілька десятків молодиків, перед якими виступав Євген Карась, лідер руху “Суспільство майбутнього”, заснованого учасниками праворадикального угруповання С14. Коли приїхав Боленков, на нього та кількох інших активістів, які прийшли на акцію на його підтримку, напали: залили з газового балончика, закидали яйцями та намагалися побити.

Наступне засідання 21 липня відбулося без участі позивача. Попри це під судом відбувався мітинг ультраправих, які підтримували його видворення. Кужельний робив фоторепортаж з цієї акції, коли зазнав нападу.

Судді визнали обвинуваченого у нападі громадянина Російської Федерації Михайла Шаланкевича винним у скоєнні злочину, передбаченого нормами частини 1 статті 296 ККУ – “Хуліганство”.

Редакція “Букв” тоді так прокоментувала вирок: “…позиція обвинувачення обмежилася лише нормами частини 1 статті 296 КК України (“Хуліганство”) та не враховувала ймовірної співучасті у нападі на Кужельного з боку інших учасників акції”. Також тут відзначили той факт, що обвинуваченням не охоплювалися норми статей 171 і 345-1, попри те, що слідство мало докази того, що Кужельний під час події виконував редакційне завдання.

Сам Кужельний у коментарі ZMINA сказав, що не розуміє, чому судді ухвалили саме такий вирок його нападнику, проте подавати апеляцію не збирається, оскільки не бачить в цьому сенсу.

Ефективність статті 171 дуже низька – медіаекспертка

Статтю 171 КК України, яка передбачає відповідальність за умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, не можна вважати безперспективною, але, на жаль, її ефективність дуже низька, вважає адвокатка та медіаюристка Людмила Опришко. На її думку, стаття так і не стала надійним інструментом захисту професійної діяльності журналістів.

Людмила Опришко. Фото: Наталія Адамович

І про це яскраво свідчить офіційна статистика, наведена, зокрема, в підготовленому юристкою аналітичному звіті за результатами оцінювання ефективності застосування окремих положень Закону України “Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо удосконалення захисту професійної діяльності журналістів”.

У 2016–2020 роках лише 5–7% кримінальних проваджень, зареєстрованих в Єдиному державному реєстрі досудових розслідувань (ЄДРСР) за статтею 171 КК України за рік, направлялись до суду, 70–80% таких справ були закриті”, – розповіла Опришко.

Лише половина справ, розглянутих судами, завершилась ухваленням вироків, як виправдувальних так і обвинувальних, а решта – або закриті, або повернуті прокурору, уточнила експертка. Загалом аналіз судових рішень у цій категорії справ, оприлюднених у ЄДРСР, показав, що у 23% випадків суди ухвалили рішення про звільнення обвинувачених від покарання чи від кримінальної відповідальності через закінчення строків давності.

Адвокатка назвала ситуацію у сфері із безпекою журналістів не дуже втішною. Причин багато: це може бути і банальне нерозуміння складу кримінального правопорушення, передбаченого статтею 171, велике навантаження у слідчих та суддів, небажання журналістів витрачати свій час на проведення численних процедур, пов’язаних із збором доказів під час досудового слідства та на тривалий судовий розгляд тощо.

Водночас доведення вини за цією статтею також є непростою справою, наголосила Опришко. Адже необхідно зібрати докази того, що правопорушник діяв навмисно і саме з метою перешкоджання законній професійний діяльності журналіста, а не захищав, наприклад, своє право на приватність.

Проте позитивна практика також з’являється, уточнила юристка.

Прикладом може слугувати постанова Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі 214/4970/18, де звернули увагу на необхідність застосування функціонального підходу до визначення статусу журналіста, що відповідає європейським стандартам у цій сфері. До того ж у вересні цього року Офіс генерального прокурора підписав з медійними та правозахисними організаціями меморандум про взаємодію та співпрацю. Тому дуже обережно можна говорити про бажання покращити ситуацію із захистом професійної діяльності журналістів. Але, як буде насправді, побачимо”, – сказала Опришко.

Щодо статистики зареєстрованих проваджень і переданих в суд, то тут непросте питання, вважає медіаюрист, директор ГО “Платформа прав людини” Олександр Бурмагін. Деякі справи є об’єктивно важкими та розслідуються довго, оскільки відбувається багато слідчих дій.

Олександр Бурмагін. Фото: Наталія Адамович

“Інші, наприклад, такі, як справа про напад і пограбування знімальної групи команди Дениса Бігуса, яка робила сюжет про високопосадовця з МВС пана Чеботаря, відверто саботуються, і теж розслідуються, але в лапках, багато років”, – пояснив він.

Водночас у деяких випадках слідство рухається швидко, в інших провадження закривається через відсутність підстав для притягнення до відповідальності. А в підсумку, якщо брати річний зріз, то маємо певний “вінегрет”: зареєстровані 100, передані до суду умовно 50 справ, а з цих 50 можуть бути справи минулорічні, позаминулорічні тощо, сказав юрист.

“Загалом кількість обвинувальних вироків у медійній площині не корелює з кількістю нападів і повідомлень про вчинення правопорушень проти журналістів. Складається враження безкарності, відсутності невідворотності покарання за злочини проти журналістів – і це головне питання і виклик вже для декількох політичних еліт. У нещодавно створеній робочій групі при Офісі генпрокурора з представників громадських організацій, що працюють у сфері безпеки журналістів, прокуратури та міжнародних організацій, вже відбулось декілька зустрічей, де обговорювалась ситуація з низькою ефективністю розслідувань “журналістських” справ. Сподіваємося, що позитивні зміни відбудуться на системному рівні”, – уточнив він.

Справа розвалюється в суді. Чому?

Є ціла низка причин, які цьому сприяють, вважають медіаюристи. Серед них є як об’єктивні, так і суб’єктивні, підкреслив Бурмагін.

До перших можна віднести професійний рівень слідчих, перевантаженість судів через брак суддів, поведінку потерпілих, які втрачають інтерес до справи, складність справи. До других – заангажованість або тиск на слідчих, особливо, коли напад відбувся з боку впливової особи; зацікавленість судді в затягуванні справи; поведінка обвинуваченого та його адвокатів, які штучно можуть пробувати затягувати розгляд справи тощо.

Проте кожна справа унікальна з погляду оцінки і аналізу. Утім, є загальний, дуже негативний фактор – незакінчена судова реформа, яка постійно буксує, зауважив експерт.

“Судді, які в буквальному сенсі слова завалені цивільними, кримінальними справами та справами про адміністративні правопорушення, навряд можуть приділити належну увагу кожній з них, і журналістські, на жаль, не виняток”, – сказав він.

На думку Опришко, складність доведення умислу щодо перешкоджання законній професійній діяльності журналістів – також одна з причин того, що не завжди кривдники журналістів отримують по заслузі.

Так, типовою є ситуація, коли правопорушник заявляє, що не знав про те, що він забороняє проводити зйомку журналісту, оскільки той, наприклад, не мав розпізнавальних знаків, не представився, не показав відповідного посвідчення тощо. Або підсудний говорить, що не давав згоди на його знімання на фото чи відео, а тому захищав своє право на приватність, а не перешкоджав журналісту здійснювати його діяльність.

“Звісно, кожна справа індивідуальна, й суд повинен оцінити зібрані в ній докази. Проте важливо всім нарешті прийняти й те, що фото- та відеозйомка є складовою щоденної звичайної роботи журналіста, що сучасний світ інформації влаштований так, що без ілюстративних матеріалів повідомлення не викликає довіри, часто-густо залишається без уваги читачів. А тому фотографування подій, відеозйомка – це не примха журналіста, а необхідність, спрямована, до речі, на задоволення наших інформаційних потреб. До того ж право журналіста проводити фото- та відеозйомку захищене законом, зокрема, статтею 25 Закону України “Про інформацію”, – нагадала медіаюристка.

Ще одна проблема – це тривалість проваджень у таких справах. З липня 2020 року статтю 171 віднесли до категорії кримінальних провин. Це означає, що строк давності притягнення до відповідальності за вчинення таких правопорушень становить два роки. Якщо у цей строк не встигли ухвалити вирок, тоді особу звільнять від відповідальності навіть у разі доведення її вини.

В Україні, на жаль, ці справи розслідуються та розглядаються в судах доволі довго, майже чверть закривається саме з цих причин, отже, існує нагальна потреба у пришвидшенні їхнього розслідування та розгляду, сказала Опришко.

Журналіст у судовому засіданні: як підсилити свою позицію?

На думку Людмили Опришко, “журналістські” справи все ще залишаються певною “терра інкогніта” для слідчих і суддів, тож постраждалому важливо активно діяти з метою захисту власних інтересів.

На практиці нерідко виникають труднощі із підтвердженням факту здійснення журналістом професійної діяльності, особливо, коли мова йде про фрілансерів та журналістів, операторів, фотографів онлайн-видань, розповіла юристка. В таких випадках потрібно якомога скоріше надати слідчому документи, які підтверджують статус журналіста: відповідне посвідчення або договір зі ЗМІ, інші документи, які підтверджують, що особа збирала інформацію для поширення через ЗМІ або через інтернет, вважає вона.

Нерідко слідчі вимагають надати “редакційне завдання”. За її словами, в такий спосіб вони вочевидь намагаються встановити, чи здійснювала особа в момент інциденту саме журналістську діяльність. І хоча “редакційне завдання” як таке не врегульоване жодним законом і не є обов’язковим, потрібно зрозуміти й правоохоронців, наголосила адвокатка. Бо їм необхідно зібрати докази на підтвердження того, що особа здійснювала “систематичну діяльність, пов’язану із збиранням, одержанням, створенням, поширенням, зберіганням або іншим використанням інформації з метою її поширення на невизначене коло осіб через друковані засоби масової інформації, телерадіоорганізації, інформаційні агентства, мережу Інтернет”.

“Тому потерпілий журналіст має також подбати про те, щоб підтвердити факт здійснення ним під час інциденту зазначеної діяльності і надати відповідні докази. Медіаюристи завжди готові їм допомогти в цьому”, – сказала юристка.

Згоден з нею і Бурмагін: щодо застосування саме “журналістських” статей, дійсно, багато чого залежить від самого журналіста.

“Постають питання, чи був журналіст у спеціальному одязі із маркуванням “преса” або іншими ідентифікуючими ознаками, чи встиг заявити, що є працівником медіа… Потрібно мати докази щодо таких моментів, бо ситуація “слово проти слова” гратиме не на користь журналіста, оскільки за стандартами кримінального судочинства всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого”, – сказав він.

Треба увімкнути диктофон, камеру, працювати в неспокійних ситуаціях групами, хоча б в парі, бути постійно на зв’язку з редакцією, відразу повідомляти про конфлікт, напад. Якщо є докази протиправних дій саме проти журналіста, все інше залежить від адвоката.

Водночас необхідно наполягати на правильній кваліфікації та застосуванні відповідних статей Кримінального кодексу, пояснив Бурмагін. Проте журналісти повинні мати бейджі, спецодяг або інші ідентифікуючи ознаки – це має стати редакційним правилом.

“Підсилити ж позиції журналіста в суді може тільки фаховий юридичний супровід. Точніше, це обов’язкова умова для належного захисту прав та інтересів”, – впевнений експерт.

На питання, чи пов’язана ситуації із безкарністю за напади на журналістів із недосконалістю законодавства, Бурмагін відповів так:

“Наше законодавство давно потребує системних змін. Починаючи від визначення “журналіст”, яке згідно зі стандартами Ради Європи прив’язане до функціональної складової – чим людина займається, а не до формальної, як в Україні, – чи є у тебе посвідчення, до власне санкцій статей Кримінального кодексу. Іноді вони є меншими, ніж в загальних статтях КК, і тоді виникає питання, а який сенс в спеціальних, що захищають професійну діяльність? Щоб полегшити нападникам життя?”

Утім, навіть з чинним законодавством можна було б працювати значно ефективніше, вважає він. І тут треба брати до уваги вади практики його застосування.

Навіть ідеальне законодавство через брак професійності та заангажованість тих, хто його застосовує, не буде працювати. І навпаки, професійність і реальне бажання побороти безкарність за напади на журналістів, можна реалізувати навіть в тих законодавчих умовах, які існують, підкреслив юрист.

Наталія Адамович

Джерело

Остання Публіцистика

Нас підтримали

Підтримати альманах "Антидот"