Чому важливо виявляти потенційно хворих ще на початку шляху до в’язниці
02.04.2020
Світовий досвід боротьби з епідеміями, незалежно від рівня медицини в державі, свідчить про те, що особи, які опинилися в місцях несвободи, стають ледве не найбільш вразливою групою. Вони перебувають у замкненому приміщенні, мають проблеми зі здоров’ям, обмежені в соціальних контактах та спілкуванні з рідними, не вміють регулювати власні агресивні настрої та чутливо реагують на зовнішні сигнали небезпеки, оскільки залежні від нагляду каральної системи та дисциплінарних заходів персоналу.
І якщо в західних країнах пенітенціарні системи більш орієнтовані на стандарти, регулювання режимів надання медичної допомоги і перевірки психічного стану ув’язнених осіб, в Україні інфраструктура місць несвободи вимагає серйозних змін. Йдеться про недофінансування, порушення просторових норм у камерах, застарілі підходи до медичних послуг і харчування. Про це неодноразово писали всі: омбудсман, прокурори, правозахисники, журналісти, та власне, й представники Мінюсту. Вражає кількість справ, які Україна вже програла в ЄСПЛ та виплатила чималі компенсації в’язням, чиї права було визнано порушеними унаслідок розгляду їхніх позовів проти держави. В умовах пандемії ймовірність порушень прав людини в місцях несвободи потенційно зростає, що автоматично створює прецеденти для майбутніх судових позовів проти України.
Якщо звернутися до практики ЄСПЛ, в таких питаннях вона є усталеною. Неналежне, невчасне, неякісне надання медичної допомоги під час тримання під вартою зазвичай трактується судом, як таке, що суперечить статті 3 Конвенції. Згадаємо серед багатьох інших джерел рішення в справі «Ухань проти України», «Петухов проти України», «Чуприна проти України» та інші. Як правило, розмір компенсації варіюється від 5000 до 10 000 тисяч євро.
Важко спрогнозувати, які фінансові наслідки для нашої держави матиме ігнорування прав ув’язнених в умовах пандемії.
Але, крім загроз фінансових санкцій, є ще більша — поширення вірусу в місцях несвободи та закладах, які належать до інфраструктури пенітенціарної системи.
Про що йдеться? Багато держав, які ратифікували Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, дійшли обґрунтованого висновку про те, що стан здоров’я осіб які через конфлікт із законом опинилися в місцях позбавлення волі, доцільно фіксувати на вході в систему, і як мінімум, підтримувати на тому ж рівні упродовж терміну ув’язнення. На жаль, практика сьогодення показує, що на проблеми зі здоров’ям ув’язнених починають звертати увагу лише тоді, коли хвороба перетворюється на загрозу для життя хворого або його оточення.
Загальна Декларація прав людини (стаття 25) гарантує кожній людині право на певний життєвий рівень, зокрема, медичний догляд, що є необхідним для підтримання здоров’я. Більш широкі гарантії закріплено в Конституції України (стаття 49), іншому національному законодавстві, і в тому числі, Законі України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» й чинних міжнародних договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо проаналізувати етапи, які передують тюремному ув’язненню, то можна побачити, що кожен крок супроводжується ризиками потенційного поширення вірусної інфекції:
1.Затримання особи, поміщення в КЗ (кімнати для затриманих) або ж до ізолятору тимчасового тримання, у штаті яких вже давно немає медичних працівників.
Поки відбувається оформлення документів, особа, у якої може й не бути виражених симптомів вірусу чи інших хвороб контактує з працівниками органу, що здійснив затримання, працівниками ІТТ, адвокатом, іншими затриманими.
2.Другий етап — зазвичай це обрання міри запобіжного заходу, коли ймовірно інфікована особа контактує з представниками конвою, учасниками судового процесу.
3.Поміщення до слідчого ізолятору. Особа контактує з представниками конвою, працівниками СІЗО, іншими арештованими, яких у камері може одночасно перебувати від шести—десяти та більше.
4.Прогулянки. Ймовірно інфікована особа, про стан здоров’я якої нікому не відомо, контактує з арештованими з інших камер.
5.Етапування. Носії вірусу можуть контактувати з особами, які чекають на етапування до місця відбування покарання. Процес етапування має тривалі проміжки, коли в’язні перебувають в автозаках і не мають можливості дихати свіжим повітрям, їсти чи пити. Вони відчувають стрес і фізично не захищені від контактів із хворими людьми. Так само не захищені й здебільшого працівників.
6.Нещодавно інфіковані в СІЗО мають всі шанси потрапити до установ виконання покарань без явних ознак захворювання та поширювати вірус, не знаючи про нього.
У разі такого розвитку подій шанси не інфікуватися будуть лише в тих, хто ізольований у карцерах чи приміщеннях камерного типу і не має контакту з іншими в’язнями.
Фото ©СлідствоІнфо
Враховуючи, що на кожному етапі взаємодії затриманих осіб і в’язнів із персоналом пенітенціарної системи є ризики поширення вірусної інфекції, треба забезпечити на початкових етапах повноцінне обстеження та виявлення потенційних хворих. Інакше нинішнє керівництво пенітенціарної системи ризикує побачити десятки тисяч інфікованих людей, масових смертей в установах, як в’язнів, так і персоналу, що надалі призведе до позовів у національні суди, а потім до ЄСПЛ із гарантованою позицією для виграшу.
Вячеслав Свірець
