Чому історія Зої Мельник — про нас із вами
12.07.2019
Цього тижня соціальні мережі облетіла історія Зої Мельник — одеської поліцейської, яка не побоялася відкрито розповісти про проблеми в патрульній поліції. Гонитва за показниками, неоплачувана понаднормова робота, нестача обладнання — усі хвороби «старої» поліції перекочували до «нової».
Про це йшлося ще в 2017 і, на жаль, ситуація відтоді істотно не змінилася. Без сумніву, це був сміливий вчинок — будь-який поліцейський знає, що в разі відкритої критики сформованої системи його не чекає нічого хорошого.
І реакція не змусила на себе чекати — на дівчину звалився шквал звинувачень, образ і навіть погроз — від керівництва поліції, ботів у соціальних мережах і «підгодованих» лідерів громадської думки.
На цьому можна було і закінчити — в нашій країні боротьба проти системи рідко завершується на користь людини — сили надто нерівні, результат найчастіше вирішений, система залишиться незмінною, і рано чи пізно все вгамується. Та насправді ця історія більше, ніж може здатися на перший погляд, і є кілька найважливіших тем, які історія Зої порушує.
По-перше, ця історія про всіх нас, адже дотримання прав людини поліцейськими нерозривно пов’язане з дотриманням прав самих поліцейських. Не можна бути настільки наївним, щоб очікувати, що ваші права будуть пріоритетом для працівника поліції, який роками працює понаднормово без додаткової оплати; його принижує керівництво; якому доводиться вирішувати проблеми матеріального забезпечення за свій рахунок.
Ба більше, поліцейський часто змушений ігнорувати реальні проблеми населення заради показників — сьогодні це порушення правил агітації, завтра — операція «Мігрант», післязавтра — «Зброя — вибухівка» і, звісно, протоколи за 130 статтею КУАПП.
По-друге, історія цієї сміливої дівчини — це не спроба вирішити її особисті проблеми, це голос десятків тисяч інших працівників поліції, які не мають доступних і ефективних способів відстояти свої права або поскаржитися на дії керівництва, відмовитися виконувати незаконні накази, розповісти про порушення колег, вимагати поліпшення умов праці, виступити проти дискримінації і переслідувань.
Формальна профспілка — фікція, неформальна — занадто мала і участь у ній не схвалюється. Звернення до суду не має перспективи. Фактично, система залишається настільки глухою до своїх працівників, що вплинути на ситуацію сьогодні вони можуть, тільки попросивши підтримки й допомоги у суспільства і тим самим підставивши себе під удар.
Також ця історія — чудова ілюстрація того, що поліція (як і міліція до неї) існує за правилами закритого клубу. У цих правилах йдеться про те, що твої заслуги — спіймані злочинці і врятовані життя, професіоналізм, знання, прагнення — важать не так вже й багато — важливо, щоб ти дотримувався неформального курсу; демонстрував лояльність системі і керівникам; підкорявся вимогам командира, навіть якщо вони шкодять реальній роботі.
Як і в закритому клубі, ти можеш розповідати про внутрішні проблеми, критикувати систему, і навіть скаржитися — але роби це у вузькому колі. Ніколи не роби цього публічно — тобі цього не пробачать, ти «виніс сміття з хати».
Кумедно, що багато хто не бачить у цьому певного протиріччя, адже високі чини поліції часто скаржаться, що люди «не хочуть знати їхніх проблем», «не хочуть розуміти особливостей роботи», «не хочуть допомагати», і в результаті «не довіряють».
Однак будь-яка чесна розмова про проблеми поліції, що йде не від керівництва, сприймається як зрада, і той, хто її розпочав, враз маргіналізується.
Ще один важливий аспект цієї історії — вона є чудовою ілюстрацією того, що доводиться терпіти жінкам-поліцейським — постійне знецінення зробленого ними, зневажливе ставлення; ігнорування аспектів особистого життя, пов’язаних із дітьми, і навіть публічна дискримінація через висловлення сумніву щодо професійної придатності жінок для служби в поліції.
До речі, в МВС України створена УАППО – Українська асоціація представниць правоохоронних органів — де їхня публічна позиція?
Саме тому ми повинні підтримати Зою Мельник — її похід не повинен залишитися особистою боротьбою людини проти системи — хочемо ми того чи ні, вона бореться і за нас теж.
Гонитва за показниками; закритість, відтік кадрів і неукомплектованість підрозділів поліції; корупція; дискримінація жінок-поліцейських; невдоволення працею — все це робить поліцію менш ефективною, призводить до порушень прав людини та ігнорування реальних проблем безпеки.
Все це відбивається на нас із вами щодня і тому права поліцейських — наші права, боротьбу за них потрібно підтримувати всім.
І останнє, теж важливе, що показує ця історія — керівники, які не знають, як адекватно реагувати на критику, збирати зворотний зв’язок, чути своїх підлеглих і боротися за них, як за членів своєї команди, — це вчорашній день. Навіть якщо вони знають, як забезпечити потрібні показники.
Денис Кобзін
